ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTERЗеленський має поїхати до Гданська попри кризу. Це потрібно Україні, і ось чому
Відносини України і Польщі – у найглибшій кризі за багато років.
Рішення польського президента Кароля Навроцького про "покарання" президента України та, у відповідь, масові відмови українських політиків і дипломатів від польських нагород є не причиною цієї кризи, а лише її проявом, ілюстрацією.
Йдеться не про нагороди. Ми дійсно летимо у прірву.
З Варшави лунають навіть публічні погрози зупинити військові постачання до України. Це (принаймні поки що) – малоймовірно, але на кону – як мінімум питання вступу України до ЄС. Однак навіть ця ціна не робить простір для поступок Києва безмежним. Існують червоні лінії, які влада точно не перетне.
За цих обставин ще важливішими, ніж зазвичай, стають наші друзі у Польщі.
Політичне поле Польщі насичене антиукраїнськими наративами та ксенофобією. Спроби пояснити політикам мотиви України стають приводами для цькування. Попри це у Польщі є здорові сили. Є політики, що намагаються запобігти погіршенню відносин з Україною. До них належить і прем'єр Дональд Туск. Тому критично важливо, щоб дії Києва враховували інтереси тих у Польщі, хто лишається на боці здорового глузду.
Наразі – саме з цих міркувань – реакція офіційного Києва на атаку Навроцького була загалом правильною. Орден мав повернутися до Варшави.
Але з тих саме міркувань президент Зеленський цього тижня має поїхати до Польщі.
Бо його поїздка допоможе друзям України. А відмова – допоможе політикам-українофобам.
Ця стаття – Editorial. Це означає, що текст публікується за підписом усієї редакції та має підтримку всіх її журналістів. "Європейська правда" вдається до цього формату лише у виняткових випадках. Зокрема, коли країна опиняється на важливій розвилці. Зважаючи на те, що Банкова зважує можливість відмови від участі в URC у Гданську, це – саме така ситуація.
Також у цій статті ми пояснимо, чому редакція "ЄП" вважає необхідним так званий "орденопад", тобто повернення до Польщі державних нагород від політиків та дипломатів. А особливо важливо – те, що на цей безпрецедентний крок, що відбувся без жодних директив, зважилися не лише представники чинної влади, а й її опоненти.
Бо це демонструє існування тих червоних ліній, про які йшлося вище і які для Польщі не є очевидними.
Україна як інструмент
Спершу – те, про що офіційний Київ чудово знає, та й ми у "ЄП" про це не раз розповідали. Але це важливо для розуміння ситуації.
Українське питання вже давно стало інструментом внутрішньої політики у Польщі Причина проста: гра проти України приносить дивіденди на виборах.
Ця тенденція вже зайшла у самопідживлювану спіраль.
Соціологічні опитування підтверджують, що у Польщі, особливо серед правих виборців (а їх у країні більшість) домінує погане ставлення до українців, і динаміка зміни – негативна. Це означає, що критика України/УПА/Бандери стає необхідним елементом у кампанії будь-якого правого політика.
Ті не цураються розігрувати українську карту. Часто – базуючись на міфах, напівправді або й відвертій брехні.
Своєю чергою спрямовані проти українців заяви політиків нормалізують таку риторику і додатково погіршують ставлення поляків до українців. Ланцюг закрився.
В цю гру грають не лише крайні праві (достатньо згадати про антиукраїнські заяви ліберала Рафала Тшасковського на виборах 2025 року).
Але у парі Навроцький-Туск розподіл ролей є чітким.
Бо для Навроцького атаки на Україну є інструментом боротьби з Дональдом Туском.
Зокрема, якщо польський прем'єр десь недостатньо підтримає критику України, яку десь запустить президент – це можна використати, щоби звинувачувати його в проукраїнськості. А у сучасній Польщі це звинувачення стає "тавром" для політиків національного масштабу.
Історія з орденом Білого Орла є саме таким прикладом, що вже пояснювала "ЄвроПравда" у статті "Війна не лише проти Зеленського". Коли Кароль Навроцький підписував указ про позбавлення Володимира Зеленського ордена, для нього було важливо не лише покарати українського колегу. Більш вагомою була потреба передати цей указ на контрасигнацію (підпис) до Туска, знаючи, що той виступає проти "покарання" українського президента.
Кожен день без підпису прем'єра під цим указом давав Навроцькому привід атакувати його, звинувачувати Туска у толеруванні злочинів на Волині у 1943 році тощо. Саме тому рішення Зеленського повернути орден до Варшави є правильним, бо воно знімає політичну потребу у підписі Туска і мінімізує шкоду для нього.
Інша річ, що орден не обов'язково було надсилати саме "Новою поштою", є й інші шляхи. Але політика не позбавлена елементу шоу.
Чому наступним необхідним кроком є поїздка до Гданська
Однак те, що Зеленський позбувся ордена, не ставить крапку в історії.
Криза нікуди не поділася, лише стала гострішою. І на Банковій чудово знають про її глибину – зокрема, через це Зеленський від початку червня припинив використовувати аеропорт Жешува для закордонних візитів. Бо у період міждержавної кризи польський транзит був би дивним і додатково демонстрував би залежність Києва від Польщі.
Але для поїздки до Гданська Зеленський планував зробити виняток, зважаючи на важливість Конференції з відновлення України (URC 2026) – щорічного міжнародного форуму про Україну, проведення якого цього року взяла на себе Польща.
Однак після відкликання ордена Київ замислився над тим, щоби скасувати і цей виняток.
І навіть вихідними глава МЗС Андрій Сибіга зробив заяву про те, що Зеленський може відмовитися від поїздки до Гданська.
Тобто – покарати Польщу у відповідь.
Адже відмова Зеленського їхати до Гданська дійсно була би покаранням. З високою імовірністю вона потягнула би зменшення рівня участі інших країн у події. А цей рівень зараз є лідерським – зокрема, за попередніми даними, туди запланували приїхати канцлер Німеччини Фрідріх Мерц і президентка ЄК Урсула фон дер Ляєн.
Понад те, існував також крайній сценарій, за якого усі українські топурядовці повідомлять про неможливість прибути на конференцію – що фактично позбавило би подію змісту.
Тут варто нагадати, що Польща прагне міжнародного лідерства в українському питанні та страждає через те, що не досягає цієї мети. Навіть "лайтовий" варіант відповіді став би ляпасом на адресу уряду Польщі з боку офіційного Києва.
І слово "уряд" тут є ключовим.
Конференція у Гданську є проєктом уряду та особисто Дональда Туска. Саме Туск домовлявся про участь у ній європейських топів.
Тому її зрив або неуспіх був би провалом Туска. А також став би ще одним аргументом для антиукраїнських сил у Варшаві розповідати про "невдячність" Києва, який, мовляв, ізолює Польщу від європейських дискусій про допомогу Україні.
І на додаток, відмова Зеленського від поїздки до Гданська буде сприйнята у Польщі як прояв слабкості Києва.
Тож така відповідь Києва була би найкращим подарунком для Навроцького – і цілком імовірно, що саме на неї він і сподівається. Є навіть не позбавлена ґрунту версія, що прагнення зірвати URC було одним з мотивів, чому Навроцький підписав указ про "Білого Орла" прямо зараз.
То чи маємо ми робити Навроцькому такий подарунок?
Питання риторичне.
Але до цього треба додати важливу тезу: рішення щодо Польщі мають ґрунтуватися на двох факторах.
Перший – це український інтерес. Чи дає та чи інша дія стратегічну вигоду Україні?
Друге – це інтерес тих сил і політиків у Польщі, що є дружніми до України. Адже якщо ми будемо діяти без урахування їхньої політики – то лише посилимо українофобські сили і у підсумку зашкодимо самі собі.
Обидва ці міркування означають, що Зеленському треба їхати до Гданська і зберігати залученість польського уряду до українських питань. Бо політика – це не те місце, де емоційне рішення є найкращим.
Але це також означає, що попри всю дичину з боку Навроцького, Зеленський має також шукати зустрічі з ним.
Червоні лінії для обох сторін
Як вже йшлося, тематика УПА/Бандери/"невдячності України" тощо у Польщі вже давно перетворилася на питання внутрішньополітичної боротьби, де Україна є об'єктом.
Але це не заперечує того факту, що для польських виборців питання УПА дійсно є дуже болючим.
Причина в тому, що Польща значною мірою живе історичним міфом про події першої половини минулого сторіччя. У трактуванні, яке є близьким для Навроцького, для всієї "правиці", а також для польської історіографії загалом, Польща у міжвоєнний час та період Другої світової була виключно невинною жертвою.
Не існувало польської окупації України. Не було етнічно обґрунтованих злочинів поляків проти українського населення. Не було етнічних чисток з боку Армії Крайової. Натомість Волинську трагедію польська історіографія однозначно ідентифікує як "геноцид".
Більшість поляків відкидають і не бажають чути, що для українців УПА є одним із символів боротьби за державність і свободу; її сприймають виключно крізь призму етнічних злочинів.
Тож якщо для політиків історія часто є лише інструментом, то їхні виборці обурені цілком щиро.
Суспільну чутливість цього питання у Польщі необхідно усвідомлювати – і саме цього українським політикам часто бракує.
Але так само нам треба працювати над тим, щоби для польського суспільства стала зрозумілою принциповість позиції України. Бо у Польщі є поширеною думка, що питання – у злих намірах політиків.
Конспірологічна думка про те, це Зеленський присвоїв підрозділу ССО найменування "імені героїв УПА" задля того, щоб образити Польщу, а також як крок у багатоходовці, є дуже поширеною. Це не маргінальна позиція. І, схоже, Навроцький щиро розраховував, що Зеленський скасує своє рішення. Хоча для України це було б абсолютною червоною лінією і означало би згоду на переписування Польщею української історії.
Саме тому масова відмова українців від польських нагород була не лише жестом, а мала важливий зміст.
Важливо і те, що це відбулося не за вказівкою Банкової (показник – відсутність синхронності; між рішенням Сибіги, що став першим, і посла Зварича, що наразі є останнім, хто повернув нагороду, минуло дві доби), і те, що від ордена Білого Орла відмовилися усі його кавалери – і Петро Порошенко, що є політичним противником чинного президента, і Леонід Кучма, який точно не залежить від Зеленського.
Навряд чи існував інший шлях передати сигнал, що рішення Навроцького перетинає червону лінію для України.
Що він образив не Зеленського, а український народ.
Адже орден, вручений Зеленському у 2023 році, небезпідставно сприймався як нагорода мужньому українському народові, українським військовим, які захищають Європу, у тому числі Польщу від російської навали. Тож і "покарання" Навроцький наклав не на Зеленського, а на усіх українців.
І найголовніше: що тиск президента Польщі з вимогою відмови від українського прочитання історії навряд чи має шанс на успіх. Бо опозиція цьому є широкою і включає представників усіх можливих таборів.
Утім, визначення червоних ліній є хоч і важливим, але точно недостатнім. Влада України має шукати вихід з цього глухого кута.
І найгірше, що можна зробити зараз – це спалити мости з Навроцьким.
Бо ставки для нас занадто високі, щоб лишити образи загоюватися самостійно після такої ескалації.
Тому Зеленський має не лише поїхати на URC до Гданська, а й шукати можливості зустрітися з Навроцьким. Через це передача ордена "Новою поштою" замість того, щоби спробувати зробити це особисто – була, можливо, не найкращою ідеєю. Утім, щодо цієї деталі і у редакції ЄП є різні міркування.
Пів року тому, напередодні угорських виборів, у схожій за викликами угорській історії Банкова обрала спалювання мостів з Орбаном, розраховуючи, що Петер Мадяр виграє вибори. Ця ставка зіграла, і ми отримали в Угорщині нового партнера. Непростого, але такого, з яким можна домовлятися.
Але з Польщею повторити це зараз неможливо.
Нинішня каденція Навроцького лише почалася і має тривати до 2030 року. Немає певності, що праві не повернуть собі парламент і уряд на виборах 2027 року. Тому немає альтернатив тому, щоб домовлятися – з повагою до червоних ліній обох сторін. І Зеленський має шукати шлях до таких домовленостей навіть тоді, коли шляху до них не видно.
Необхідно пропонувати варіанти, які дозволять Навроцькому вийти з електоральною перемогою, "продати" рішення правим виборцям.
А для цього треба не спалювати мости з Польщею, у тому числі з польською правицею. Там залишилось чимало друзів України, але через загальні настрої вони вимушені мовчати, або доєднатися до хору критиків.
Поїздка до Гданська (і, можливо, також до Варшави) має стати першим кроком на цьому непростому шляху.
Редакція "Європейської правди"