"Стукач": французький фільм, який змінив усе світове кримінальне кіно
AlamyЗа словами письменника Реймонда Чендлера, якщо історія оповідає про злочини, вона "має бути про реальних людей у реальному світі". Однак у такому разі залишається загадкою феномен фільму Жан-П'єра Мелвіля 1962 року "Стукач" (Le Doulos) - класичної кримінальної стрічки, яка нещодавно відзначила своє шістдесятиріччя.
Завдяки своїй похмурій атмосфері, поворотам сюжету та схильності до песимізму, фільм Мелвіля, з одного боку, уособлює жорсткіше, натуралістичніше й автентичніше кримінальне кіно, зокрема французьке. Проте, завдяки надзвичайно американізованому зображенню Парижа - який, мабуть, існував у такому вигляді лише у фільмах Мелвіля - він водночас виглядає фантастичним.
У цьому криється суперечлива природа режисера та його знаменитої роботи, яка переосмислила жанр кримінальної драми та залишила помітний слід в історії кіно.
Загадковий Мелвіль - це практично синонім кримінального кіно у Франції. Хоча режисер працював у кількох жанрах, найбільший внесок він зробив саме у кримінальну драму, адже зміг блискуче зобразити злочинність на великому екрані у травмованому світі, який досі відчував наслідки Другої світової війни.
Секрет його успіху? Своєрідна суміш американського впливу та французького стилю, що надає його фільмам витонченої жорстокості.
- Чому найкращим фільмом усіх часів і народів визнали маловідому арт-хаус драму 1975 року
- Чому "Форма води" стала найкращим фільмом року?
- Які історичні рекорди вже побив "Джокер"
Як сказав один із найвідоміших шанувальників Мелвіля Квентін Тарантіно, "він брав Богарта, Кегні, гангстерські фільми Warner Brothers, брав історії із них та знімав їх із Бельмондо, Делоном чи Жаном Габеном, і надавав їм інший стиль, іншу крутість… вони все ще намагалися бути схожими на американські відповідники, але у них був зовсім інший ритм". І цей стиль став надзвичайно впливовим - перш за все завдяки "Стукачу".
Характерна атмосфера безнадійності та безкомпромісне зображення усипаного уламками Парижа у фільмі Мелвіля ніби ставило режисера в один ряд із його головними героями - сардонічними одинаками, які вперто відмовляються йти на компроміс.
Мелвіль, який розпочав свою кар'єру наприкінці 1940-х років, був надто старим, щоб опинитися на гребні французької "Нової хвилі", яку за десять років очолили Франсуа Трюффо та Жан-Люк Годар. Не був він і частиною попередніх рухів на кшталт Tradition de la qualité, які знайшли відображення у фільмах Жана Ренуара і Марселя Карне.
Кримінальне кіно Мелвіля, відоме своєю холодною, маскулінною галантністю та разючою жорстокістю, було водночас захопливим та екзистенційним.
Попри те, що Мелвіль розпочав свій шлях у кримінальному кіно в 1956 році стрічкою "Боб-марнотратник", справжній успіх йому приніс саме "Стукач".
Французька назва стрічки Le Doulos - сленгове слово на позначення капелюхів, які носили підозрілі злочинці того часу, на кшталт того, як гангстери в американських фільмах носили фетрові капелюхи. Оскільки такі капелюхи кидали тінь на обличчя, цим словом стали називати тих, хто був інформаторами поліції - або тих, кому є що приховувати.
Історія параноїдальної маскулінності
Фільм "Стукач" заснований на романі П'єра Лесу 1957 року й розповідає про життя кількох злочинців і поліцейських, головним чином Моріса (Серж Реджані) та його друга Сільєна (Жан-Поль Бельмондо). Щойно вийшовши з в'язниці, Моріс приходить до Гілбера (Рене Лефевр), який оцінює коштовності, викрадені під час нещодавнього пограбування.
Моріс убиває Гілбера за зраду й ховає награбоване. Два інші гангстери, Нуттеччо (Мішель Пікколі) і Арман (Жак де Леон), приходять, щоб забрати коштовності, але знаходять лише труп.
Моріс планує пограбування багатого будинку в паризькому передмісті Неї разом із Сільєном та іншим спільником Ремі (Філіп Наон). Однак пограбування йде не за планом, оскільки про нього дізнається поліція.
Моріс рятується, але отримує поранення і втрачає свідомість, а згодом приходить до тями в будинку свого друга Жана. Він розуміє, що його зрадили, і, як виглядає, усе вказує на Сільєна. Невже його зрадив його вірний друг? Або в житті Моріса є інші люди, які насправді не ті, ким здаються?
Думки тогочасних критиків щодо "Стукача" розділилися, й особливо непопулярним він став серед американських оглядачів.
У 1964 році Бослі Кроутер з New York Times писав, що "...не варто рекомендувати цю картину, бо це ще одна квола спроба філософського їдкого погляду на злочинність як професію". Але цей фільм визначив світогляд Мелвілла - самотня, параноїдальна маскулінність, яка себе не виправдовує.
Французька назва фільму Le Doulos - сленговий термін для капелюха, який носили злочинці того часу"Стукач" ознаменував початок золотого періоду кінематографії Мелвіля, під час якого він створив багато класичних фільмів, зокрема "Армію тіней" (1969) і "Червоне коло" (1970). Але саме "Стукач" найяскравіше висвітлює інтереси Мелвілла: глибоку одержимість американською культурою та французьку зневіру.
"Без американського кіно [1930-х років]… я б не знімав фільмів і не зняв би "Стукача", - сказав він французькому журналу L'Avant-scène cinema в 1963 році. Любов Мелвіля до Америки знайшла відображення навіть у його власному імені. Режисер змінив своє прізвище Грумбах на Мелвіль на честь одного зі своїх американських літературних героїв, письменника Германа Мелвілла. І це була лише вершина айсберга американської одержимості Мелвіля.
У молодості він годинами вишукував у паризьких кінотеатрах найновіші фільми зі США, особливо у жанрі нуар. Подібно до майбутнього покоління режисерів-синефілів, таких як Трюффо та Годар, Мелвіль поповнював свою кінематографічну освіту постійними походами до кінотеатру, де він отримав достатньо натхнення на все життя.
Мелвіль любив класичні фільми про улесливих злочинців, які прогулювалися дощовими тротуарами у тренчах. Він обожнював "Асфальтові джунглі" Джона Г'юстона (1950), "Зброю для найму" (1942) Френка Таттла та інші стрічки Warner Bros з Гемфрі Богартом і Джеймсом Кегні.
З усіх його робіт "Стукач" став, мабуть, найвиразнішим проявом цього американського впливу, хоча це аж ніяк не перший французький кримінальний фільм, який черпав натхнення з-за Атлантики.
"Деякі ранні французькі кримінальні фільми, як-от "Пепе ле Моко" [Жюльєна Дювів'є] та "Не чіпай здобич" [Жака Беккера], продемонстрували вплив Голлівуду, зокрема у стилізованих персонажах, діалогах і костюмах", - припускає Ендрю.
Нетрадиційний погляд на Париж
Те, як Мелвілл знімає Париж разом зі своїми героями, багато в чому завдячує саме американському нуару.
"Мій фільм спирається на міфологію американських гангстерських фільмів 1930-х років, які дотримуються дуже чіткого кодексу поведінки, як у вестернах", - сказав він одному з інтерв'ю в 1963 році, маючи на увазі глибоко маскулінні неписані кодекси честі, яким зазвичай зраджують у таких фільмах, що призводить до насильства.
Також у фільмі незвично похмурою зображена столиця Франції. Перше, що глядач бачить у кадрі - базиліка Сакре-Кьор, однак камера швидко віддаляється від неї, поки врешті не зупиняється на розбомбленому пустирі. Це значний контраст із романтичними зображеннями Парижа того часу на великому екрані - наприклад, у "Жюль та Джим" Трюффо або "Клео від 5 по 7" Агнес Варди, де Париж сповнений радості життя, навіть якщо сюжет фільму меланхолійний.
У той час, як ранній американський нуар виник як наслідок Великої депресії кінця 1920-х років, Мелвіль відчув таку ж безнадійність після Другої світової війни. Мелвіль, який співпрацював із Французьким опором, на практиці зіткнувся і з насильством, і з небезпеками зради. Суспільство, яке він показує, є втаємниченим, і довіра у ньому стає валютою, яку легко продати.
"Скажені пси" Тарантіно перегукуються із французькою стрічкоюОднак попри те, що "Стукач" наслідує американський нуар, він також у дечому сильно від нього відрізняється - зокрема своєю заплутаністю.
Традиційній ясності американського кінематографа кидає виклик складний сюжет, двозначність та приховування інформації у "Стукачі", починаючи з першого кадру.
У той час як американський нуар відверто дорікає своїм підступним персонажам, щоб підкреслити мораль, двозначність Мелвіля виглядає суто французькою.
Ще одна відмінність між "Стукачем" та американським кіно, в якому його автор черпав натхнення - це відверте зображення насильства. В одній зі сцен Сільєн жорстоко б'є дівчину Моріса (Монік Хеннессі), прив'язує її за шию до радіатора та плескає їй в обличчя віскі, перш ніж почати допит. Така пряма, безкомпромісна жорстокість стане популярною у пізніших кримінальних фільмах в Америці та Європі. Однак у 1962 році це був грім серед ясного неба.
Подібно до того, як "Стукач" був натхненний американським кримінальним кіно, яке йому передувало, виразно інтуїтивний, наднапружений стиль фільму так само вплинув на майбутні американські кримінальні фільми.
Про вплив "Стукача" згадував зокрема Мартін Скорсезе. Готуючись до зйомок "Ірландця" (2019), він показав його своєму оператору Родріго Прієто.
"Щодо тональності фільму, я хотів, щоб вона була споглядальною, це мав бути інтимний епос, - казав він своєму колезі-режисеру Спайку Лі - Тож я показав пару фільмів Жана-П'єра Мелвіля. Я показав "Стукача" та "Друге дихання". Це зовсім інший світ, але мені подобається його недомовленість".
Ще один відомий шанувальник Мелвіля - Квентін Тарантіно. На запитання інтерв'юера Джоша Беккера про те, що його надихнуло на дебютний фільм 1992 року "Скажені пси", він відповів: "Це фільми Жана-П'єра Мелвіля, "Боб-марнотратник" та "Стукач", який є моїм улюбленим сценарієм усіх часів, з Жаном Полем Бельмондо. Він фантастичний". Безумовно, "Скажені пси" запозичили стиль "Стукача" - особливо яскраво це демонструє фінал, де троє чоловіків стріляють один в одного - і все через зраду.
- Гарет Джонс в українських снігах: як знімали фільм про Голодомор "Ціна правди"
- Фільм, у якому Україна перемогла Росію. Світові ЗМІ про "Атлантиду"
- "Дамер" від Netflix. Чи не занадто далеко зайшли серіали?
"Стукач" досі залишається одним із найкращих кримінальних фільмів повоєнних років. Він став свого роду поворотним моментом, який поділив кримінальні фільми на "до" та "після", і позначив позначаючи перехід жанру від мелодраматизму до холодної жорстокості. Відтоді ніхто не зміг так добре зобразити на екрані песимізм: коли в самотньому дощовому місті по кутах ховається зрада, а за рогом чатує смерть.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!