До Шенгенської зони входять 29 країн, 25 з них є членами ЄСВід безвізу до Шенгену: що треба зробити, аби Україна приєдналася до простору без кордонів
В Євросоюзі недавно розпочалася дискусія щодо того, як максимально інтегрувати Україну в його структури ще до вступу. Є пропозиції щодо участі її представників у ключових інституціях, певні міркування щодо пришвидшеного доступу до спільного ринку ЄС.
Водночас Україна ще до набуття членства і без спеціальних статусів може приєднатися до Шенгенської зони, яка символізує свободу пересування і є одним із найбільших досягнень Євросоюзу.
І Україна насправді рухається до Шенгену вже понад п’ятнадцять років.
Цей процес почався значно раніше, ніж країна отримала статус кандидата на вступ до ЄС.
Його витоки – у безвізовому діалозі між Україною та ЄС, який змусив державу вперше комплексно подивитися на питання управління кордонами, міграцією та безпекою.
Озирнувшись назад, можна побачити цілісну логіку розвитку цієї політики: від візової лібералізації до формування системи інтегрованого управління кордонами, а від неї – до імплементації Шенгенського доробку. І це не три окремі історії чи набір несистемних реформ, а послідовні етапи єдиної трансформації – переходу від пострадянської моделі охорони кордону до європейської системи прикордонного менеджменту.
Тож що таке Шенген, що треба зробити для приєднання до нього і де зараз Україна – розповідаємо в цій статті.
Безвіз – тест на довіру
Для мільйонів українців безвізовий режим з ЄС став символом свободи пересування та відкритості кордонів з Європою. Але для держави він означав значно більше.
Безвіз став результатом масштабних реформ у сферах безпеки документів, міграційної політики, управління кордонами та міжвідомчої взаємодії. Водночас – першою великою перевіркою готовності України працювати у цих сферах за європейськими підходами.
Шлях до цього рішення розпочався після розширення ЄС і Шенгенської зони у 2004 році, коли Україна порушила питання перегляду візового режиму для своїх громадян.
Наступним важливим етапом стало схвалення у 2010 році Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ). По суті, дорожньої карти масштабної трансформації державної політики.
План охоплював широкий спектр питань: від запровадження біометрії, вдосконалення міграційної політики, боротьби з організованою злочинністю та торгівлею людьми – до захисту персональних даних і модернізації системи управління кордонами. Виконання цих вимог тривало майже сім років і завершилося запровадженням безвізового режиму у 2017 році.
Саме в період реалізації ПДВЛ почали формуватися механізми міжвідомчої взаємодії, розвиватися обмін інформацією між органами влади та впроваджуватися підходи, які згодом стали основою інтегрованого управління кордонами (ІУК).
Як Україна змінила логіку управління кордонами
Основи ІУК були закладені у Концепції ІУК ще у 2015 році. Подальший розвиток відбувався вже в межах виконання євроінтеграційних зобов’язань України: 2016 го уряд схвалив план заходів щодо реалізації концепції, а у 2019-му – Стратегію ІУК на період до 2025 року.
Ці документи закріпили перехід від традиційного підходу, зосередженого переважно на контролі безпосередньо на кордоні – до комплексної моделі управління мобільністю, ризиками та транскордонними потоками.
По суті, йшлося про зміну самої філософії державної політики у сфері кордонів.
У центрі уваги опинився вже не лише контроль у пункті пропуску, а й координація міграційної політики, митних і правоохоронних органів, розвиток транспортної інфраструктури, міжнародна співпраця, обмін інформацією та системи аналізу ризиків.
2022 року український кордон став одним із ключових логістичних і безпекових кордонів Європи.
Через нього який проходять гуманітарна та військова допомога, експорт української продукції, а також відбувається значна частина взаємодії України та ЄС у сфері безпеки.
Війна стала серйозним випробуванням для всієї системи прикордонного управління, але водночас підтвердила ефективність багатьох рішень, закладених у попередні роки. Координація між органами влади, цифрові інструменти, механізми обміну інформацією та управління ризиками дозволили забезпечити функціонування кордону в умовах безпрецедентного навантаження.
У 2025 році завершився цикл реалізації першої Стратегії ІУК України. Одним із її головних результатів стало перетворення загальної концепції на практичну модель сучасного управління кордонами.
Саме цей досвід створив основу для наступного етапу євроінтеграції – підготовки до функціонування відповідно до вимог Шенгенського простору.
Що насправді означає Шенген
Шенген є одним із ключових досягнень європейської інтеграції та невід’ємною складовою права ЄС. Для країн-кандидатів його імплементація є обов’язковою умовою вступу. Водночас Шенген – це не лише простір без внутрішніх кордонів і свобода подорожей. Йдеться про одну з найбільш комплексних систем внутрішньої безпеки в Європі.
Шенгенське acquis охоплює правила контролю на зовнішніх кордонах, візову політику, механізми повернення та реадмісії, поліцейське та судове співробітництво, обмін оперативною інформацією, функціонування великих ІТ-систем і захист персональних даних.
Де-факто Шенген побудований на принципі взаємної довіри між державами-членами. Країни мають бути впевнені, що кожна з них здатна належним чином захищати спільний зовнішній кордон і гарантувати безпеку всього простору без внутрішнього контролю.
Єврокомісія прямо визначає, що Шенген функціонує як єдина інтегрована система, у якій усі елементи – від прикордонного контролю до міграційної політики та правоохоронної співпраці – мають бути узгоджені між собою та працювати скоординовано. Саме тому для країн-кандидатів одним із перших завдань є створення повноцінної національної системи Шенгенського управління.
Відповідно до рекомендацій ЄС, така система має спиратися на три ключові складові: структуру національного Шенгенського управління, національну Шенгенську стратегію та Шенгенський план дій.
Структура Шенгенського управління повинна забезпечити координацію між усіма органами влади, які беруть участь у реалізації Шенгенського законодавства – на політичному, адміністративному та операційному рівнях. Фактично йдеться про створення постійної системи міжвідомчого управління процесом.
Національна Шенгенська стратегія має визначити середньо- та довгострокове бачення інтеграції до Шенгенської системи, а також враховувати географічні, безпекові та міграційні особливості країни.
ЄС рекомендує будувати таку стратегію на основі чотиришарової моделі контролю доступу, яка охоплює не лише контроль безпосередньо на кордоні, а й співпрацю з третіми країнами, міжнародну взаємодію, заходи всередині держави та механізми повернення й міграційного контролю.
Шенгенський план дій, своєю чергою, є детальною дорожньою картою, яка визначає конкретні кроки, терміни та ресурси для виконання Шенгенських зобов’язань – спочатку під час процесу набуття членства в ЄС, а згодом і для повної інтеграції до Шенгенської зони.
Для України це означає необхідність адаптувати не лише законодавство, а й цілі моделі функціонування державних інституцій.
Йдеться про управління зовнішніми кордонами відповідно до стандартів ЄС, розвиток систем аналізу ризиків та міжвідомчого обміну інформацією, інтеграцію з європейськими інформаційними системами, посилення політики повернення та реадмісії, боротьбу з організованою злочинністю та забезпечення сумісності міграційної й правоохоронної політики з правилами ЄС.
Окремим напрямом є розвиток співпраці з європейськими агентствами, насамперед FRONTEX, Europol, Eurojust та EUDA, а також підготовка до функціонування в межах спільних механізмів оцінки та координації безпеки.
Водночас система ІУК вже сьогодні є одним із ключових елементів майбутнього Шенгенського управління.
Чому виконати критерії недостатньо
Шенген передбачає не лише формальне виконання законодавчих вимог. Єврокомісія та держави-члени оцінюють також реальну інституційну спроможність країни, зокрема ефективність роботи правоохоронних органів, рівень міжвідомчої координації, систему підготовки персоналу, антикорупційні механізми та здатність забезпечувати належний рівень безпеки на практиці.
Навіть після виконання технічних критеріїв політичний фактор і рівень довіри держав-членів можуть залишатися критично важливими.
Це показав досвід Румунії та Болгарії.
Готовність їх до вступу в Шенгенську зону була офіційно підтверджена ще у 2011 році – однак повне приєднання обох країн відбулося лише у 2025 році. Тобто, після майже 14 років політичних дискусій, блокувань та суперечок навколо питань міграції, верховенства права та безпеки.
Водночас приклад цих країн також продемонстрував, що підготовка до Шенгену потребує масштабної інституційної та фінансової роботи.
Зокрема, ще до приєднання до Шенгенської зони Румунія створила окремий Шенгенський департамент у структурі Міністерства внутрішніх справ для координації процесу, запровадила систему міжвідомчого моніторингу, розробила багаторічні інвестиційні плани безпеки кордону та модернізувала прикордонну інфраструктуру, аеропорти, порти, системи аналізу ризиків та інформаційні системи.
Проте навіть масштабна підготовка та позитивна оцінка Єврокомісії не гарантували швидкого приєднання.
Активна фаза підготовки України
У 2026 році Україна розпочала підготовку національної Шенгенської стратегії та плану дій щодо Шенгенської угоди. Для координації цієї роботи було створено міжвідомчу робочу групу та чотири тематичні тимчасові робочі групи.
Їхнім завданням є проведення скринінгу українського законодавства щодо відповідності Шенгенському acquis, визначення необхідних інституційних змін та підготовка дорожньої карти подальшої адаптації.
За своєю логікою нинішній процес нагадує підготовку України до безвізового режиму. Проте якщо тоді головним завданням було досягнення відповідності окремим критеріям візової лібералізації, то сьогодні йдеться про значно глибшу інтеграцію – адаптацію цілих секторів державної політики до правил та механізмів функціонування ЄС.
Політика управління кордонами стала однією з найбільш показових перевірок готовності України до членства в ЄС. За останні 15 років держава пройшла шлях від виконання окремих вимог для безвізового режиму – до формування комплексної системи ІУК та підготовки до імплементації Шенгенських правил.
Цей процес поступово змінював не лише законодавство, а й саму логіку державної політики у сфері безпеки, міграції та управління мобільністю. Зрештою Україна відходить від фрагментарних секторальних реформ на користь побудови цілісної системи Шенгенського управління.
Безвіз став тестом довіри з боку ЄС. Інтегроване управління кордонами – доказом здатності держави впроваджувати складні системні реформи. А підготовка до Шенгену означає вже значно глибшу інтеграцію – готовність України бути не лише сусідом ЄС, а частиною спільної архітектури безпеки.
Автори: Євгенія Григор’єва, Ірина Сушко,
Аналітичний центр "Європа без бар'єрів"