Клуб дев’яти і ще двоє не рахуючи Україну
Підготовка місця проведення перед прибуттям учасників Бухарестського саміту та країн Північної Європи, 13 травня 2026 року
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте, міністр оборони Швеції Пал Йонсон, президент Польщі Кароль Навроцький, прем'єр-міністр Данії Метте Фредеріксен, президент Румунії Нікушор Дан, президент Фінляндії Александр Стубб, президент України Володимир Зеленський та заступник державного секретаря США з питань контролю над озброєннями та міжнародної безпеки Томас ДіНанноФормат, якому не все одно?
Бухарестський формат від самого початку задумували як майданчик координації країн східного флангу НАТО напередодні великих самітів Альянсу. Фактично до нього входять дев’ять держав: Румунія, Польща, Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва та Словаччина. Як правило, у самітах брав участь і представник адміністрації США на знак міцності трансатлантичного партнерства. Неофіційно ж появу цього формату стимулювала і окупація Криму Росією у 2014 році.
На певний час ініціатива фактично завмирала – чого, втім, не скажеш про безпекову напругу у регіоні, – але після початку повномасштабної війни у 2022 році зустрічі на високому рівні знову активізувалися. Так, у 2023 році у Бухарестській девʼятці особисто взяв участь тодішній президент США Джо Байден, а в подальшому тісну координацію з форматом підтримував і держсекретар Ентоні Блінкен. Цього ж року, поки Дональд Трампа і його чільні радники поїхали з візитом до Китаю, в Бухаресті прибув заступник державного секретаря з питань контролю над озброєннями та міжнародної безпеки у Державному департаменті США, Томас Дж. ДіНанно. Співрозмовники з офіційних делегацій не соромились жартувати: “Він дуже запевняв, що гордий тут бути, мабуть через те, що нарешті йому видалась можливість поїхати у закордонне відрядження”.
НАТО 3.0
Головною темою офіційно стали трансатлантичні відносини і безпека Європи, втім тональність заяв на цю тему свідчила скоріше про аудит цих відносин, аніж про обговорення спільних цілей.
“Сьогоднішня зустріч відображає нашу спільну відданість посиленню співпраці у сфері безпеки та оборони вздовж усього східного флангу НАТО, визнаючи стратегічну безперервність простору від Чорного моря до Балтійського моря, а також до Північного та Арктичного регіонів, і нашу рішучість втілювати концепцію NATO 3.0 через побудову сильнішої Європи в межах сильнішого НАТО. Трансатлантичний зв’язок залишається основою нашої колективної безпеки”, – йшлося в спільній заяві за результатами саміту.
Генсек НАТО Марк Рютте, своєю чергою, підкреслив, що Європа має бути сильнішою і пригадав, що за результатами саміту в Гаазі були взяті зобовʼязання збільшити витрати на оборону до 5% від ВВП. Згадка про Гаагу насправді лунала дуже часто: і під час відкриття, і під час пресконференції, і в кулуарах. Й це нагадувало більше докір. Мовляв, “ми зробили, як хотіли США, в той час, як самі вони виявилися не надто вже й відданими”, – поділився враженнями співрозмовник із однієї з офіційних делегацій.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте виступає під час заключної прес-конференції Бухарестського саміту B9Цю ж думку потім повторив і генсек НАТО, але в більш дипломатичній манері.
“Це трансатлантичний альянс, але нам потрібна сильніша Європа і сильніше НАТО, потрібно збільшувати витрати на оборону та брати на себе більше відповідальності за конвенційну оборону.
Потужна й безперервна підтримка України і надалі залишатиметься пріоритетом саміту в Анкарі”, – відзначив Марк Рютте, під час пресконференції.
Дежавю, як кажуть французи
Паралельно із самітом цими днями у Бухаресті відбувалася й Безпекова конференція, де можна було почути значно відвертіші оцінки, аніж ті, що можуть собі дозволити лідери держав. Скажімо, під час панелі, присвяченої сценаріям завершення війни в Україні, старший дослідник консервативного аналітичного центру The Heritage Foundation та радник Дональда Трампа Джеймс Карафано на питання про регіон фактично відповів: “Мене це не хвилює”. Далі він продовжив, що це – жарт. і що у real politics варто ставити питання таким чином, аби регіональні виклики хвилювали глобальних гравців. Втім, як жарт це не прозвучало.
Під час подальших панельних дискусій різниця у оцінках пріоритетів тільки зростала. Німецький дипломат, президент Мюнхенської безпекової конференції Вольфганг Ішінгер прямо дорікнув раднику Трампа Карафано, що США не вперше не дотримуються домовленостей із ЄС й одноосібно коригують пріоритети колективної стратегії.
“У мене відчуття, яке французькі колеги називають «дежавю». Я був послом у США після 11 вересня 2001 року і разом з іншими європейськими державами, після дуже інтенсивних дискусій у той час, підтримав Сполучені Штати в їхній спробі усунути загрозу Талібану з Афганістану, Осаму бен Ладена та тих, хто перебував на кордоні. Європейські держави вирішили відправити війська до Афганістану, що для моєї країни було дуже не простим кроком. Кількома місяцями пізніше, Сполучені Штати, не проінформувавши союзників вже мають іншу ціль – Ірак. Іншими словами, ще 20 років тому у нас виникла величезна проблема з узгодженням пріоритетів і тому зараз у мене виникає оце дежавю. Мені здавалося, що ми домовилися: єдиним елементом загрози для європейської безпеки та трансатлантичного альянсу є спроба змінити кордони в Європі, анексувати Крим, атакувати Україну, окупувати великі території Донбасу та погрози Гданську. Ми вірили, що маємо домовленість про те, що це й надалі залишатиметься нашим головним пріоритетом. У момент, коли президент Трамп ухвалює рішення [щодо Ірану]… ми отримуємо сигнал від Сполучених Штатів, що постачання боєприпасів і додаткового озброєння більше не може здійснюватися, оскільки зброю потрібно перекинути на новий театр війни на Близькому Сході”, – сказав Ішінгер.
Центр тяжіння
Зміна американських пріоритетів щодо Європи давно не новина. Ще у жовтні минулого року США оголосили про скорочення своєї військової присутності в Румунії. Про що LB.ua детально писав тут.
А вже напередодні саміту Дев’ятки адміністрація США повідомила про часткове виведення американських військ ізНімеччини – після того, як канцлер Фрідріх Мерц публічно розкритикував Трампа, що той не має цілісної стратегії щодо війни з Іраном.
І це стратегія, яка давно на поверхні. Ще заступник міністра оборони США з політичних питань Елбрідж Колбі усвоїй книзі “Cтратегія заперечення” (“The Strategy of Denial”) прямо писав, що Сполучені Штати більше не можуть дозволити собі бути домінуючою силою одночасно в Європі, Азії та на Близькому Сході. Відповідно, Вашингтон має концентрувати ресурси на Тихоокеанському напрямку та стримуванні Китаю, тоді як Європа поступово перетворюватиметься на “другорядний театр”, де союзники повинні брати на себе значно більше відповідальності самостійно.
І якщо збільшення видатків на оборони – той пріоритет, який більш менш поділяють майже всі європейські країни. Зокрема, країни східного флангу НАТО, такі, як Польща та Румунія, навіть не ставлять під сумнів доречність таких витрат. ТО з роллю “другорядного театру” Європа не надто погоджується. Якщо на початку другої каденції Трампа європейські лідери ще намагалися обсипати Трампа політичним цукром – аж до знаменитого “татуся”, як генсек НАТО Марк Рютте називав американського президента, – то зараз роздратування любими друзями зі США дедалі меншк приховують.
“Російська війна не є ізольованим конфліктом. Її мета полягає у послабленні єдності НАТО та демократичних держав, тому Бухарестська дев’ятка сьогодні важливіша, ніж будь-коли за весь час свого існування. Ми не перебуваємо на периферії, а є центром тяжіння НАТО”, – заявив під час відкриття саміту в Бухаресті президент Польщі Навроцький.
Президенти Польщі Кароль Навроцький, Румунії Нікушор Дан та генсек НАТО Марк РюттеІ пріоритетом країн нового “центру тяжіння” є безпека в Чорному морі. Й у цьому контексті безпека України та Молдови визначається, як умова усього регіону. “Ми повинні зосередитися на безпеці України та Республіки Молдови. Це підтримка, яку ми повинні надавати не тільки декларативно, але й діями тому, що їхня безпека – це наша безпека”, – сказав Нікушор Дан, відкриваючи саміт.
Цю стратегію поділяють не всі. Один із співрозмовників зі складу офіційних делегацій був категоричний: “Без трьох серйозних армій Європи – британської, турецької й української – жоден формат неможливий”.
Бухарестська дев'ятка свою консолідаційну місію виконала: годинники звірили перед великим самітом. Але чи стане Анкара майданчиком тієї самої трансатлантичної єдності, а не сценою взаємних претензій – питання часу, і досить короткого.