Власний досвід. «На першому ж блокпості мене забрали у полон». Це врятовані з Маріуполя
«Маріуполь вистоїть, там ще є люди, які дихають» – 11 людей в машині та посвідчення ветерана у білизні дружини
Старенька поїдена іржею «сімка» повільно проїздить повз блокпости та протитанкові їжаки на околиці Запоріжжя. Джокер на щедро обклеєному прозорим скотчем задньому склі виклично дивиться на водіїв, які їдуть позаду. Скло тримається тільки на скотчі. У машині сидять 11 людей і собака хаскі. Серед пасажирів 5 дітей.
Авто паркується біля центру реєстрації да першої допомоги для людей, які вибралися з Маріуполя. «Так, у ВАЗ–2107 ми вмістили 11 людей. Це машина мобіль моєї тещі», – біля авто стоїть усміхнений 22-річний Іван. На лобовому склі він ще до війни наклеїв великий помітний напис «Суетолог», потім обставини змусили додати його значно більш важливий напис на листі А4 – ДІТИ.
На правому крилі авто велетенська вм’ятина – «це було ще два роки тому, коли з машиною вирішила поцілуватись BMW». А от заднє скло відірвало вибуховою хвилею під час обстрілу.
Для більш детального пояснення контексту розмови уточнюємо – розмова записана у день, коли герої дісталися Запоріжжя – 28 березня 2022 року.
Місто в облозі:
«Тіла лежали вздовж дороги, ми їх накривали і все одно йшли по воду»
«Ми самі і Сартани всі (селище на східних підступах до Маріуполя – ред.). Коли все починалось ми були в центрі подій. 24 числа ця машина стояла метрах в 20 від місця, де впала бомба. Спочатку ми виїхали з дружиною з дворічною донькою 26 лютого, потім я вже приїхав за батьками, сестрами та їхніми дітьми – ми всіх вивозили по черзі».
Іван з родиною – з 27 лютого по 22 березня – майже місяць прожив у підвалі школи Приморському районі Маріуполя. «Коли я був там востаннє – у школі жили близько 200 людей. Це було дуже важко. Ми спали там «впритирочку» з усіма. Опалення взагалі не було з самого початку. Ми укривались речами та спали просто в одязі. Поруч був дитячий садок, тому звідти нам дали кілька матраців та покривал».
Поки все готується, доводилось на землю падати, бо були і такі моменти, свистіло над головою, коли почались ближні бої
«Їжі особливо не вистачало, в першу чергу годували дітей. Червоний хрест допомагав нам, але цього дійсно вистачало лише для дітей. Готували на багатті – все у великому казані. Готували люди, які не боялись вистрибнути надвір. Поки все готується, доводилось на землю падати, бо були і такі моменти, свистіло над головою, коли почались ближні бої. Обличчям в підлогу, голову накриваєш. Частіше готували макарони, гречку та інколи супи намагались приготувати, щоб діти погли поїсти рідкого. Що могли, те і готували».
«Спочатку воду нам привозив Червоний хрест, це було в перші два тижні, а потім самостійно шукали – кожен сам, хто як міг. Але зазвичай ці машини з бочками потім розбивали. Бувало так, що машина привозила воду, ми бігли набирали, а коли наступного дня виходили туди ж по воду, то вона була розбита на друзки. Була ситуація, коли не було води і можливості піти по неї теж не було, але пішов сніг – ми підставляли відра, щоб потім приготувати чай, каву».
До машини підходить Артур, чоловік рідної сестри Івана. Артурові 32, він – один з тих 11-ти, хто помістився у ВАЗ–2107: «У Приморському районі є джерела. Ми ходили по воду до них. Міни падали, снаряди падали. Тіла лежали вздовж дороги, ми їх накривали і все одно йшли по воду».
Артурові 32, він (як і Іван) працював вантажником у АТБ. «Я служив, потім звільнився, учасник бойових дій. Коли все почалося, хотів підписати контракт, але військкомат вже не працював. Хотів був записатися в територіальну оборону, але була якась метушня, вже наносили авіаудари, тому пріоритетом було вивезти родину».
Була ситуація, коли не було води і можливості піти по неї теж не було, але пішов сніг – ми підставляли відра, щоб потім приготувати чай, каву
Вирішили покинути Маріуполь 22 березня, коли зрозуміли, що місто у блокаді і осколками почало влучати в школу. «Діти білого світу не бачили місяць і це не могло далі продовжуватись. Це було спонтанно-страшне рішення. Тому що коли ми виїжджали довкола були обстріли, а в голові туман. Ми не розуміли куди і як їхати», – каже Іван.
Чоловік Іванової сестри додає: «Приїздила волонтери, пояснювали, як краще виїхати з Маріуполя на Мелекінську трасу. Потягнули десь добу, потім таки поїхали. Вже почались ближні бої: зі школи виходиш, а тут військові з автоматами один одного луплять, кулі свистять. І ось, коли вийшло спіймати невелике затишшя, швидко виїхали. 11 людей з речами застрибнули в машину. Закинули в машину 5 дітей та 6 дорослих, дітей – на руки, прив’язали речі в мішках, які дорогою погубили. Їхали Мангуш – Бердянськ – Мелітополь».
Клітка:
«На першому ж блокпості мене забрали у полон»
«На першому ж блокпості у Мелекіно (місто на березі моря – виїзд з Маріуполя у напрямку Бердянська – ред.) мене забрали у полон. Забрали, тому що написав двоюрідному брату повідомлення, що обстрілюють Сартану, додавши нецензурне слово на адресу російського народу. Цим самим повідомленням повідомив брата, що виїжджаю. Я видалив його, але зв’язку не було. А коли з’явилась мережа, повідомлення підтягнулось і вони якраз відкрили мій телефон і прочитали, які вони хороші та прекрасні». Іван розповідає про полон, сміючись: «У мене навіть довідка є, що я був у полоні…» – показує маленький папірець розміром з коробку сірників, який фіксує, що хлопця перевіряли ДНРівці.
«Взяли мене в полон. Двічі вдарили по голові долонею, поки вели в гараж. Там вже було близько 11 людей. З кожним спілкувались по-різному. Зі мною більш-менш спокійно, лише кілька разів отримав у в плече, спину і по голові, а з деким зовсім інша розмова».
«Потім у в’язниці в Мангуші була клітка 2 на 3 і у ній 36 людей. Вибач за вислів, троє з нас сиділо тупо «на параші», тому що іншого місця сісти не було. Тих, хто поводився агресивно ми відправляли сидіти в той куток: «Іди там от сиди! Ми тут однакові всі!».
«Добу відсиділи у Мангуші, потім нас привезли у Докучаєвськ. З 12 дня до 18 нас тримали на вулиці – відсіювали: мирні до мирних, військові до військових, ДСНСники до ДСНСників, поліцейські до поліцейських. А нас тримали до 18:00 і після цього почали перевіряти все: відбитки пальців, допитували, дивились документи, перевіряли татуювання. Запитували, як я сюди потрапив. Розповідали, який руський мір прекрасний: «залишайся тут, у вас там життя не буде, бо ми все захопимо». Зняли з моїх інших кросівок шнурки, зняли годинник, ремінь та телефон з зарядкою. Навіщо їм шнурки, не розумію. Можливо для того, щоб я не підвісив себе або нікого не задушив у камері нікого. Їжі нам ніхто не давав, звичайно. Тільки воду, три доби».
У мене навіть довідка є, що я був у полоні
«Добу відсиділи у Мангуші, потім нас привезли у Докучаєвськ. З 12 дня до 18 нас тримали на вулиці – відсіювали: мирні до мирних, військові до військових, ДСНСники до ДСНСників, поліцейські до поліцейських. А нас тримали до 18:00 і після цього почали перевіряти все: відбитки пальців, допитували, дивились документи, перевіряли татуювання. Запитували, як я сюди потрапив. Розповідали, який руський мір прекрасний: «залишайся тут, у вас там життя не буде, бо ми все захопимо». Зняли з моїх інших кросівок шнурки, зняли годинник, ремінь та телефон з зарядкою. Навіщо їм шнурки, не розумію. Можливо для того, щоб я не підвісив себе або нікого не задушив у камері нікого. Їжі нам ніхто не давав, звичайно. Тільки воду, три доби».
«Коли нас відпускали, зі мною сидів чоловік якому повернули телефон. Я доєднався до вайфаю, знайшов в інстаграмі там свою дружину, там був її номер телефону і я їй у вайбер написав, що живий і здоровий. Нас випустили, але була проблема дістатись звідти – автобуси їхали лише в один бік – на Донецьк. Правда потім привезли полонених і ми попросились тим же автобусом доїхати назад».
Родина Івана увесь цей час чекала на нього. Отримали повідомлення і повернулися з Бердянська до Мангуша.
У Запоріжжі:
«Маріуполь вистоїть, там ще є люди, які дихають»
«Як тільки повідомлення прийшло від Івана, ми відразу поїхали по нього.
Блокпости проходили по-різному. День нормально і навіть документи не дивились – дітей бачили і пропускали. Але частіше перевіряли ретельно. Я своє посвідчення і військовий квиток тримав у «ліфчику» дружини. Хоч мені всі казали – «краще б ти його з’їв, тим більше АТОшник».
«Коли виїхали на наші блокпости, то майже плакали від щастя, нашим пацанам кричали, що вони красунчики і просили триматись. І діти теж кричали від радості». – А що далі? – Іван заспокоює: «Далі, думаю, ми переможемо. Все буде Україна. Маріуполь вистоїть, там ще є люди, які дихають».
Це не помста, просто гнати їх треба звідси, бо не діло
«Зараз ми поки тут, у родичів, а далі – не розуміємо куди. Є бажання вивезти сім’ю ближче до центральної частини України. За кордон ніхто не хоче, не хочемо кидати країну. Ми з Іваном зараз відвеземо в більш безпечне місце дітей і дружин, а самі підемо в тероборону або ЗСУ, будь-куди. Це не помста, просто гнати їх треба звідси, бо не діло».
Фото: Андрій Баштовий