Інтерв'ю. Денис Іванов («Артхаус Трафік») – про 2 найважчі роки для кінотеатрів і «Київський тиждень критики»

«Чи вагітне українське кіно? Ми вже народилися. Але є відчуття, що це все зараз опинилося під загрозою»

08/10/2021, 15:43:28

Кінотеатр «Жовтень», 10:00. Біля входу зібралася група людей літнього віку, яка чекає на безкоштовний ранковий сеанс для пенсіонерів.

– А на що йдете? – запитує Денис Іванов.

– На Джеймса Бонда, «Не час помирати» – відповідають з гурту.

– Та скільки можна вже того Бонда. Але «Не час помирати» звучить, як девіз, – жартує Іванов.

Засновник компанії «Артхаус Трафік» у півторагодинній розмові із The Village Україна розповідає про 5-й кінофестиваль «Київський тиждень критики», який відбудеться 21–27 жовтня, «перманентну кризу» українського кінобізнесу та конкуренцію артхаусу з блокбастерами.

Міжнародний кінофестиваль «Київський тиждень критики» цьогоріч відбудеться вже вп’яте. Щороку на фестивалі можна переглянути головні фільми сезону нагород, а також класичні фільми на великому екрані. Складають програму організатори разом з українськими кінокритиками Дарією Бадьйор, Станіславом Битюцьким, Сергієм Ксаверовим та Анною Дацюк, які представляють фільми перед показами та модерують дискусії після сеансів. Також у межах КТК розвивають cпеціальну програму «Фокус», національну премію кінокритиків «Кіноколо» й конкурс студентських фільмів «Перший погляд».

– За п’ять років «Київський тиждень критики» став важливою міською подією. Ви збираєте якісну аудиторію, яка стежить за кінопроцесом, і даєте можливість переглянути на великому екрані фестивальні хіти й класичні фільми. Найпростіший приклад: навесні «Землі кочівників» Хлої Чжао дали «Оскар», а ваші глядачі подивилися цей фільм торік у жовтні. Як ви збирали цю аудиторію? Із чого починали?

– На початку для нас це був абсолютний джаз. Ми просто розуміли, що в Києві восени не трапляється великого міжнародного кінофестивалю. Тож ми не можемо [у сезон нагород] подивитися фільми, представлені у Венеції, Торонто чи Локарно; навесні чи влітку вони вже будуть застарі. З одного боку, був міський простір, який вимагав великої кіноподії. З іншого, запит від кіноманів на фільми великих кінофестивалів.

Перший фестиваль ми зробили пілотним. Ми показали чотири фільми, у нас не було жодної підтримки. Я просто прийшов до Дарії Бадьйор [кінокритикиня, колишня редакторка розділу «Культура» LB.ua] з ідеєю зробити «Тиждень критики». В Україні відбором фільмів на кінофестивалі зазвичай займаються самоучки або люди не з кінопрофесії, і мені це завжди здавалося дивним. Водночас кінофестивалі класу «А» на зразок Канн, Венеції чи Берліна мають власні «Тижні критики», де за відбір відповідають власне кінокритики, які постійно працюють з матеріалом і критично його оцінюють. Тільки ми вирішили зробити це не з якимось фестивалем, а як окрему подію.

Для нас важливою частиною концепції КТК є діалог. Тому що кіно – це не просто фільм, який тебе розважив, і ти пішов додому. Кіно має спонукати до думки й діалогу. Тому після кожного сеансу на КТК наші кінокритики проводять дискусію з глядачами, і для нас ця фестивальна активність є, мабуть, навіть більш важливою, ніж показ хітів.

Адже кінокритика є не лише частиною кінопроцесу, а й частиною інтелектуального життя країни. Якщо в країні немає притомної кінокритики, на мою думку, ця країна є неповноцінною. З кінокритичних розвідок, з усвідомлення зазвичай з’являються великі суспільні рухи: паризьку «Сінематеку» закрили в 1968 році – і це призвело до [Травневих заворушень 1968 року у Франції], коли в Спілці кінематографістів СРСР почали знімати з полиці фільми – це стало однією з рушійних сил «Перебудови». Це лише кілька прикладів того, як кіно й кінокритика можуть рухати суспільство.

– Чи складно було формувати спочатку цей список критиків? Як до цього підходили?

– Ми перебуваємо в певному процесі. Не можна сказати, що в Україні є велика кінокритична школа. Але, думаю, КТК став рушієм для цієї спільноти. Наприклад, коли засновували премію «Кіноколо», ми склали комітет, потім ці люди об’єдналися в Спілку критиків України, яка тепер проявляє активність у суспільних питаннях, подає представників в експертні ради, включно з Держкіно, і може мати голос у кінопроцесі.

Критики також визначають найкращі українські фільми року за версією премії «Кіноколо», але цього разу ми ввели нову номінацію саме для критиків за досягнення в індустрії. І це також дає певний поштовх для розвитку: якщо ти щось робиш і це відзначають колеги, це дає мотивацію працювати надалі.

– Цьогоріч, наприклад, номінували Mincultpryvit Нарімана Алієва та Дениса Буданова…

– Так, Денис займається цифровою архівацією українського кінопроцесу, причому робить це на волонтерських засадах. Це також Андрій Алфьоров, який зробив виставку «Польоти уві сні та наяву» [до фільму Романа Балаяна]. І той же рейтинг сотні найкращих українських фільмів від «Довженко-Центру». Це великі речі, які роблять українські кінокритики, це певне наведення прожектора на такі історії. Без цієї частини роботи кінопроцес буде інвалідним.

– І мені подобається, що такі речі ви подаєте не як щось нове, а як відновлення тяглості традиції. Ту ж премію «Кіноколо» ви назвали на честь однойменного журналу про українське кіно...

– Поколінням раніше Володимир Войтенко та його команда зробили визначну річ: за відсутності українського кіно вони сформували ментальний простір українського кіно. Українське кіно могли майже не знімати, але воно існувало в медіа. Я пам’ятаю, як свого часу сайт Kinokolo.ua публікував три новини на день за відсутності кінопроцесу в країні. І це був портал, на який я заходив частіше, ніж на новинні сайти. Журнал «Кіноколо», зі свого боку, формував простір кінокритики, і наслідки цього ми бачимо й зараз. Сьогодні такого журналу не вистачає, як на мене.

Коли в нас був брейншторм із кінокритиками щодо назви нашої кінопремії, то всім дуже сподобалася ідея з «Кіноколом». Як сказав кінокритик Олександр Гусєв: «Як російська література вийшла із гоголівської «Шинелі», так ми всі вийшли із «Кінокола». Мені здається, це важливо: не казати, що ось нічого не було, а тут ми почали щось робити. Це дійсно про тяглість, про передачу естафети через покоління.

– «Артхаус Трафік» за майже 20 років роботи розвинув цілу екосистему в межах індустрії: ви відповідаєте за продюсування фільмів, дистрибуцію, організацію кінофестивалів, освітні ініціативи. Яке місце «Київського тижня критики» в цій екосистемі?

– Нас дуже драйвить Україна та кінопроцес, який тут відбувається. На наших очах відбулося зростання кількості сучасних кінотеатрів із двох до 400. Цього досі недостатньо, але цей кінопростір уже змінився. Не було українського кіно, а ось воно почало з’являтися: у Венеції цьогоріч було три українські фільми, на Варшавському кінофестивалі буде чотири. Ми постійно стежимо за великими майданчиками і бачимо, скільки там двіжу. У нас же досі багато всього не зроблено. Але, коли ти бачиш, що чогось бракує, це просто можливість зробити щось нове.

В Україні не вистачало такого кінофестивалю, як КТК, який збирав би людей із цінностями, інтелектуалів і просто глядачів, які оцінюють кіно не як розвагу чи червоні хідники, а з ціннісних позицій. Перший кінофестиваль ми зробили пілотним, за рік до міжнародної додали українську та ретроспективну програми, ми щороку додаємо якісь елементи, щоб розвивати КТК як великий міжнародний кінофестиваль. Просто він росте органічно та періодично спотикається через проблеми, як-от фінансування або недоброчесність державних службовців, які можуть викреслити проєкт із фінального рейтингу Українського культурного фонду або, як Держкіно, профінансувати нас на рівні кінофестивалю в районному центрі. Ми спотикаємося, але йдемо вперед.

Торік ми зробили програму під назвою «Фокус», яку сприймаємо як можливість налагодити зв’язки з кінокритичними колами інших країн...

– Цьогоріч ви співпрацюєте з Канадою, а торік була Франція.

– Франція й Канада – це дві країни, із якими в України підписані договори про спільне кіновиробництво. Ми знайомимо кінокритиків інших країн із українським кіно й українськими кінокритиками, і навпаки: українських кінокритиків – із колегами з-за кордону. Це важливо, тому що в інших країнах кінокритики є не лише [журналістами], а й програмними директорами фестивалів, певними лідерами думок.

Наприклад, у випадку з французами ми співпрацювали з відбірниками Каннського кінофестивалю, тож тепер у нас є «Дзвінок другу»: якщо ми знаємо, що є класний український фільм, який хоче потрапити на цей фестиваль, ми можемо привернути до нього увагу. Це така штука, яка називається культурна дипломатія, ми робимо це свідомо.

Або програма «Перший погляд»: торік ми зробили кейс зі студентами-кінознавцями, які разом із нашою відбірною комісією відбирають з усіх студентських фільмів найкращі, а тоді найкращі п’ять фільмів ми показуємо [в межах КТК] для українських продюсерів. Це такий трамплін, це можливість показати нові таланти, можливість для цих талантів знайти продюсерів і зняти дебют. І це повноцінна програма, яка має свої журі та приз. Адже кінокритична робота – це й дослідження молодих талантів.

Думаю, ми й надалі будемо розвивати подібні формати, ми знаходимо їх у форматі джазу, це постійний потік ідей та обговорення.

– Ти згадав, що цьогоріч Український культурний фонд суттєво скоротив бюджет на КТК. Що це означає для майбутнього кінофестивалю?

– Ми обов’язково будемо ще подаватися на УКФ, водночас будемо подаватися на інші фонди. КТК не є комерційним проєктом, це культурний проєкт. Квитки й акредитації відповідають 10% загального бюджету, особливо ж у локдаун, коли в нас буде 50% місць [на сеансах]. При тому, що це популярний фестиваль: абонементи в нас розходяться за дві години після того, як ми починаємо продажі. Попит на фестиваль великий, нас стримує тільки кількість посадкових місць в кінотеатрі й фінансування. Ми могли б зробити фестиваль ще більшим і знаємо, що на нього була б публіка. Інакше за дві години не розходилися б сотні абонементів.

Чи є під загрозою майбутнє КТК? Думаю, це проблема не так «Тижня критики», як суспільства. Тому що це проблема, коли торпедують відкриті конкурси. Те, що це толерується суспільством, стратегічно віддаляє нас від мети побудови кращої держави. Це гальмує розвиток не лише «Тижня критики», а взагалі всього. Це ж проблема не лише УКФ чи Держкіно, це трапляється в багатьох сферах.

Упродовж всіх п’яти фестивалів «Київський тиждень критики» проходить у кінотеатрі «Жовтень» на Подолі. «Коли ми починали «Київський тиждень критики», ще працювали «Київ» і «Кінопанорама», – пригадує Денис Іванов. – Але ми хотіли провести КТК саме в «Жовтні», тому що це пам’ятка конструктивізму й частина ментальної мапи Подолу. Адже Поділ – це не тільки бари, куди всі приїздять пити в п’ятницю ввечері. Це й Могилянка, і велика концентрація креативних індустрій, і «Жовтень» як частина кіносвіту Києва». Після закриття кінотеатрів «Україна», «Кінопанорама» та «Київ» «Жовтень» залишається єдиним кінотеатром у Києві, який будує програму з акцентом на незалежне кіно.

– «Жовтень» – це не лише кінотеатр артхаусного кіно, це фактично єдиний кінотеатр на Подолі. Нещодавно з’явився також Kino42, але «Жовтень» – це досить великий п’ятизальний кінотеатр, це майже мультиплекс. Інша річ, що для Києва цього досі замало. Кіно оживає тоді, коли люди його дивляться, коли вони дихають разом, сидячи поруч у залі.

Коли закрили кінотеатр «Київ», арткіно, думаю, втратило десь 50% глядачів. Частина з них перейшла в «Жовтень», ще частина – в інші кінотеатри. «Жовтень» дуже класний кінотеатр, це серце кінотусовки, але, з іншого боку, це смішно й сумно водночас мати на все місто один кінотеатр, який веде подібну репертуарну політику. Це проблема інфраструктурна передусім.

– Ти згадав про кінотеатр «Київ», із яким уже понад два роки непевна ситуація й тривають суди...

– Стежимо за ситуацією, але, оскільки ми не є стороною конфлікту…

– Чи відповідає дійсності інформація про те, що перед вами досі є борг ТОВ «Культурний центр»?

– Це так і є, це поки не вирішено.

– У цій справі триває судовий процес, але було проміжне рішення про повернення комплексу в користування адміністрації, яка керувала центром майже 20 років…

– Я володію лише тією інформацією, яка перебуває в публічному доступі. Але досить скептично налаштований щодо того, чи зможе «Київ» відновити роботу найближчим часом. Це дійсно непростий майданчик, це пам’ятка архітектури, до того ж для відновлення його роботи потрібно вкласти чимало коштів. Коли кінотеатр не працює стільки часу, з’являється ентропія: якщо ним не займаються певний час, він виходить з ладу. Мені важко уявити, що кошти, необхідні для відновлення та підтримання «Києва» як фестивального центру, інвестори зможуть потім повернути. Хіба що відкрити там казино у підвалі, як було раніше. Але цього теж не хотілося.

– Кінотеатр «Київ» – це складна історія, яку в комунікації міської влади зазвичай виносять за дужки. Але, якщо говорити про комунальні кінотеатри в підпорядкуванні «Київкінофільму», є пропозиція від того ж департаменту культури КМДА поступово перетворювати їх на мультиформатні хаби, у яких кіно вже не буде єдиною функцією. Як ти до цього ставишся?

– Якщо відверто, то за минулий рік я не стежив за цією темою, тому що був зайнятий продюсуванням і проблемами індустрії під час пандемії. Щодо кінотеатрів у районах, то я думаю, що в них є своя публіка, і це досвід, який працює й за кордоном, так звані кінотеатри повторного фільму.

Водночас очевидно, що є проблема: у місті й країні немає великого фестивального комплексу, який міг би приймати заходи на 1000 людей. Окрім «Київської Русі», де ми проводимо «Чілдрен Кінофест».

– А ти був на цій зустрічі [представників кіноіндустрії] із [Володимиром] Зеленським, де анонсували можливість оновлення «Київської Русі» як великого прем’єрного майданчика? 

7 жовтня Київська міська рада виділила кошти на майбутню реконструкцію кінотеатру.

– Ні. Але мені дивно, що цю тему порушували на такому рівні, тому що «Київська Русь» не належить до юрисдикції президента, він належить київській громаді. Я не знаю, чи є щось, крім красивих слів, за цією ідеєю. Не впевнений, що для цього є юридичний механізм. Може, я просто чогось не знаю.

Не так багато галузей постраждало від пандемії настільки, як кінопрокат. За оцінкою Дениса Іванова, через пандемію український ринок зменшився більш ніж на 50%. Рекордні від початку карантину в Україні касові збори «Дюни» Дені Вільньова у вересні називали позитивним сигналом для можливого відновлення індустрії, але в жовтні знову діють обмеження на роботу кінотеатрів відповідно до «жовтої» зони карантину. Покази в межах «Київського тижня критики» також відбудуться з половиною можливих місць на сеансах. Запитуємо в керівника «Артхаус Трафік», чи бачить він світло в кінці тунелю після майже двох років пандемії.

– З огляду на ці проблеми та майже два роки пандемії для «Артхаус Трафік» це найскладніший період роботи в індустрії?

– Ми працюємо в режимі перманентної кризи. Упродовж цих років завжди була криза, але завжди з цієї кризи ми якось вибиралися. 2008 рік, технологічні потрясіння, коли всі переходили з плівки на цифру, закриття кінотеатру «Київ» – це все були великі кризи.

Але пандемія – глобальний виклик для індустрії. За цей час ринок просів на понад 50%. Водночас зросла конкуренція, бо, коли знову відкрили кінотеатри, [великі дистриб’ютори] почали одне за одним випускати блокбастери, які до того відкладали. Для незалежного кіно це непрості часи, бо важко конкурувати, наприклад, із «Бондом» за кількість сеансів чи увагу аудиторії.

Але це не перша й не остання криза. Думаю, що кінопрокат виживе, кінотеатри продовжать працювати. Певно, пройде якесь переформатування аудіовізуального сектору. Частково воно вже почалося: платформи [онлайн-перегляду] побачили зростання в десятки разів, наприклад.

– А успішний прокат «Дюни» в Україні й другого «Венома» в США – це сигнали відновлення індустрії? Як це вплине на ваш сегмент?

– Ми всі в одній екосистемі: без блокбастерів незалежне кіно теж не буде себе добре почувати. Кінотеатрам треба розвивати свою мережу, глядачам треба ходити в кіно. Люди ж не дивляться тільки артхаус, вони дивляться багато різного кіно. Хоча та ж «Дюна» – це фактично також артхаусне кіно.

Для нас відновлення ринку й блокбастерів – це водночас проблема (тому що це конкуренція) й можливість (тому що це повернення глядачів у кінотеатри). Люди приходять в кіно й дивляться наші трейлери, бачать наші постери, а тоді повертаються на наші фільми.

Але є негативні речі, тому що американці кожен другий фільм тепер випускають паралельно в кінотеатрах і на онлайн-платформах. Вони не можуть заробити стільки грошей, як у допандемійні часи в кінотеатрах, тому використовують фінансовий ресурс платформ, щоб відбити вкладення в блокбастери. Тому зменшується вікно між прем’єрою в кіно й релізом на платформах. Те, про що онлайн мріяв десять років тому, зараз стає реальністю. Що буде ще за рік? Думаю, зараз не може напевно сказати ніхто.

– А відносний касовий успіх, скажімо, «Шан-Чі» від Disney і «Венома 2» від Sony, які не випускали паралельно в стримінгових сервісах, – це позитивний сигнал? Тому що рішення Warner Bros. із випуском всієї лінійки 2021 року паралельно в кіно й на HBO Max викликало суперечливі оцінки.

– Зараз важко сказати, це було тактичне чи довгострокове рішення. Мені здається, що [у Warner Bros.] все-таки було тактичне рішення. Коли пандемійні обмеження знімуть, мені здається, що від цієї стратегії відмовляться. Можливо, буде зміна в тривалості цього вікна. Але кінотеатри досі можуть заробляти більше, ніж платформи.

– Зрозуміло, що до України це доходить із певною затримкою, але як ви оцінюєте вплив паралельного виходу низки фільмів у стримінгових сервісах на продажі квитків? Я запитував про це рік тому в Робіна Грбіча з Kinomania [дистриб’ютор фільмів Disney і Warner Bros. в Україні], і він відповів, що не слід переоцінювати фактор піратства в Україні.

– Ми працюємо з трохи іншим контентом, тому для нас «піратки» є більшою проблемою, ніж для фільмів-атракціонів. Прикольно піти подивитися «Дюну» в IMAX чи просто на великому екрані, це зовсім інший глядацький досвід, ніж переглянути цей фільм на телефоні. Водночас публіка незалежного кіно менша, наша аудиторія водночас більш просунута, зокрема в пошуку на піратських ресурсах. До того ж ми не можемо дозволити собі дорогі антипіратські інструменти. Тому піратство нас підточує дуже серйозно. Вихід фільму на стримінговій платформі чи злиття піратської версії зменшує нашу аудиторію.

Зрештою, ми вже ставимося до кіно, як до театру. Наприклад, зараз анонсуємо вихід у прокат «Подвійного життя Вероніки» [Кшиштофа Кесловського] до 30-ї річниці фільму. Для нас похід у кінотеатр на такий фільм – це культпохід. Це як «Гамлет», як помітна культурна подія. Якщо ти не подивився, отже, ти не культурна людина. [сміється]

За час нашої роботи ми пройшли вже цілу низку зсувів кінопроцесу. Раніше можна було купити гарне кіно з посереднім потенціалом, і воно збирало певну кількість глядачів. Потім ми побачили велику атаку на кінопрокат з боку DVD, потім – з боку сервісів, спочатку піратських, а потім легальних. Тепер пандемія – ще один виклик. Зараз усі більше стали покладатися на маркетинг. Пандемія ще більше прискорить ці процеси, тенденції до яких вже були раніше.

Тож кіно в майбутньому дійсно може залишитися таким собі театром або цирком. Це види мистецтва, які існували тисячі років. І вони залишилися, досі є професіонали й комерційні компанії, які це роблять. Але, якщо раніше це була єдина розвага, то зараз є ціла купа інших.

– Це такий песимістичний погляд на майбутнє кіно, про який дедалі частіше говорять лідери індустрії на зразок Мартіна Скорсезе. Якщо грубо казати, у кінотеатрах залишаться виключно блокбастери, фільми з середнім бюджетом перейдуть на стримінги, а в окремих невеликих кінотеатрах залишиться виключно артхаус.

– Я не думаю, що в кіно залишаться тільки блокбастери, великі фільми-події з артмейстриму будуть виходити й збирати свої гроші. І я не думаю, що це песимістичний прогноз. Принаймні для арткіно це вже театр. Просто туди рухається цивілізація, усе буде добре. [сміється]

– Можна сказати, що з цими трендами тільки зростає важливість кінофестивалів на зразок «Київського тижня критики», тому що це можливість першим подивитися фільми з великих кінофестивалів або класику на великому екрані.

– Ми приділяємо багато уваги складанню загальної програми. Якщо подивитися на підбірки фільмів у міжнародній і ретроспективній програмах, то там є окремий закладений сенс. Цьогоріч наша ретроспектива має назву «Нуль за поведінку». Коли ми складаємо програму, то обговорюємо, що зараз є нервом суспільства, як ми відчуваємо емоції та сенси, які зараз вирують. Зараз кінокритики вирішили, що найбільш актуальною є тема бунту в різних сенсах. Ми спостерігаємо багато різних протестів на всіх рівнях, у суспільстві багато невдоволення та бунту…

– І без причини, і з причиною. [сміється]

– І так, і так. [сміється] І для того, щоб це відтворити, ми зібрали програму, яка відображає грані цього бунту. Від підліткового бунту до соціального вибуху – абсолютно різні.

– Я вважаю, що, якби ви за ці п’ять років зробили лише покази «Бунтівника без причини», «Таксиста», «Апокаліпсису сьогодні» та «Космічної одіссеї», це вже було б не дарма.

– Із міжнародною програмою так само. Якщо подивитися на цьогорічну програму, як на одне ціле, а не на окремі фільми, це також певне передання часу й сенсів. Вони запрошують глядачів переглянути певні сенси, за потреби їх переосмислити.

Думаю, це одна з головних цінностей КТК. Що таке кінофестиваль? Це концентрація класних подій в обмеженому часі й просторі. Це така вітрина, яка дає змогу швидше подивитися на комплексний процес. Ми почали з ретроспективи, а тоді почали випускати класичні фільми в регулярний прокат. Це дає поштовх для розвитку аудиторії.

– Наскільки це великий поштовх? Це потенційно окремий сегмент для вашого бізнесу? Цьогоріч ви запустили вже, наприклад, «Любовний настрій» Вонґа Карвая та «Політ над гніздом зозулі» Мілоша Формана. Який на них був попит?

– Це проєкт «Культ кіно», який ми розвиваємо в найбільших містах України десь по сеансу, десь у регулярному прокаті. Незабаром ми вийдемо з програмою на наступні пів року, там буде багато класних і незвичних фільмів.

Попит на класику є, на класні фільми завжди є попит. Якщо ти обираєш, на що піти в кіно ввечері, це можливість обрати фільм, на якому стоїть знак якості. Я сам ходжу на класичні фільми, які випускають наші колеги й конкуренти, тому що міг пропустити якісь речі чи просто подивитися класику на великому екрані. І це не лише про попит, а й про пропозицію, тому що від того, що ми пропонуємо, буде залежати попит, який ми матимемо за рік-два.

– Є фільм, який у «Культ кіно» ще не показали, але ти персонально дуже хотів би випустити?

– Є багато таких фільмів, але я не можу відповісти, бо це інтерв’ю прочитають колеги й почнуть стукати в ті самі двері. [сміється]

– В один день 28 жовтня в прокат виходять одразу три класні фільми, які можна назвати артмейнстримом: нові стрічки Веса Андерсона, Едґара Райта та Пола Верховена. Принаймні у випадку з першими двома важко сказати, де закінчується арт і починається мейнстрим. Це велика глобальна історія про залучення митців із незалежного кіно великими студіями, і почалася вона далеко не зараз, але ви відчуваєте, що це поєднання авторського кіно й мейнстриму дедалі більше впливає на вашу роботу?

– Це класно впливає, тому що люди, які подивилися «Джокера» чи «Дюну», як на мене, цим розвинули свій смак. І з більшим розумінням можуть почати ставитися до фільмів, які раніше, можливо, вважали якимось важким артхаусом. Мейнстрим завжди всмоктував досягнення незалежного кіно…

– Торік ми дивилися на «Київському тижні критики» «Землю кочівників» Хлої Чжао, а рік потому вона випускає «Вічні» з Marvel Studios. І так можна згадувати аж до Джорджа Лукаса й раніше...

– Голлівуд свого часу всмоктав величезну кількість талантів із незалежного кіно, які зробили феномен, який працює досі.

– Загалом ти вже бачиш світло в кінці тунелю для кіно після пандемії?

– Я бачу це світло, бо нещодавно був на ранковому сеансі фільму, який пропустив у серпні, і в залі було 30% глядачів. Думаю, що кінотеатри відновляться, і цей процес уже почався. Зараз вийшло вже кілька блокбастерів, кінотеатри вже відчули певне полегшення. Ми спілкуємося в межах індустрії, знаємо про всі проблеми, але, наскільки я розумію, усі мають намір боротися й за свій бізнес, і за галузь загалом. Ніхто не буде складати лапки.

Окрім дистрибуції фільмів, «Артхаус Трафік» відповідає й за виробництво стрічок: у портфоліо компанії проєкти на зразок «Штольні» Любомира Левицького, «Племені» Мирослава Слабошпицького, «Рівня чорного» Валентина Васяновича та «Донбасу» Сергія Лозниці. Цьогоріч відбулася прем’єра фільму «Носоріг», який став для Олега Сенцова першим після незаконного ув’язнення в Росії та вже був показаний у програмі «Горизонти» Венеційського кінофестивалю. У прокат в Україні картина повинна вийти на початку 2022 року. Водночас наступний проєкт Сенцова «Кай», який він розробляє з «Артхаус Трафік», не пройшов 17-й конкурсний відбір Держкіно; режисер назвав це рішення політичним. Запитуємо в Дениса Іванова про майбутнє українського кіно та загрози, які перед ним виникають.

– На запуску The Village Україна моя колега Катя Бабкіна запитувала тебе про українське кіно, і ти відповів: «У мене приємне відчуття, що українське кіно зараз ніби вагітне. Вірю, що скоро на нас чекають справжні успіхи». Історії кількох минулих років на зразок фестивальних перемог Валентина Васяновича чи Ірини Цілик або прокатної історії «Моїх думок тихих» – це вже й було народження? Чи ми досі «вагітні»?

– У мене є відчуття, що ми народилися. Але водночас є відчуття загрози, бо те, що ми отримали, зараз опинилося під загрозою. Я зараз можу назвати 10–15 авторів, яким потрібно знімати, які мають робити що два-три роки. І багато цих авторів зараз залишилися без професії, тому що система ухвалення рішень щодо фінансування фільмів, як на мене, не розуміє, що ця десятирічна енергія української кіноіндустрії зараз може отримати затримку в розвитку. І на їхнє місце можуть прийти люди, які виробляють телеконтент і випускають у кінотеатрах під виглядом кіно.

– Є відчуття, що після 2014 року будували систему інституцій, яка мала б розвивати кіно…

– Після 2010 року, я б сказав.

– Якщо грубо, то ці інституції: Держкіно, УКФ тощо – зараз під загрозою?

– Третина людей, які є талановитими авторами й довели свою спроможність фільмами й показниками на фестивалях, цьогоріч не отримали фінансування [на нові фільми від Держкіно, зокрема пітчинг, не пройшли нові проєкти Олега Сенцова («Гамер»), Ірини Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин») і Марини Степанської («Стрімголов»)]. Їм фактично викреслили рік життя.

– Я ставив схоже запитання керівниці Держкіно Марині Кудерчук, коли ми готували матеріал про новий фільм Антоніо Лукіча. Запитував, чи не ставить ця ситуація під питання можливість повторення історій успіху, як-от із «Моїми думками тихими». Вона відповіла, що в Держкіно були задоволені бюджетом на 2021 рік з огляду на пандемію, а наступного року заклали більше. Це аргумент?

– Я скажу так: усім очевидно, що Україна є занадто маленьким ринком, щоб одноосібно відбити витрати навіть на маленький артпроєкт. Який може бути вихід? Наприклад, копродукції з іншими країнами. Треба зробити так, щоб українські режисери могли отримувати часткове фінансування тут і залучати додаткові кошти за кордоном. І водночас зробити так, щоб закордонні таланти, які хочуть знімати історії про Україну чи знімати в Україні, мали змогу проходити нормальну процедуру й отримувати бюджети. Якщо подивитися на копродукції, що підтримали цьогоріч [на пітчингу Держкіно], то на всі проєкти виділили бюджет двох-трьох короткометражок. І це дзвіночок.

– І тому з’являються історії, як з «Ольгою», яку висувають на «Оскар» від Швейцарії, але фільм не був копродукцією з Україною.

– Так. Кіно – це повільний процес. Наслідки рішень, які ухвалюють зараз, ми побачимо за два-три роки. Те, що зараз ми маємо фільми у Венеції, – це досягнення трирічної давнини. У мене немає позитивних очікувань саме через те, що система працює недоброчесно.

Фото: Анастасія Шумілова для The Village Україна