Жоден політичний лідер не прийняв логіку розподілу сфер впливу так відкрито, як Дональд ТрампІлюзія нового порядку: чому США, Китаю та РФ не вдасться розподілити світ на зони впливу
Війна в Перській затоці, а також перспектива втручання США на Кубі можуть перетворити малоймовірного кандидата на Нобелівську премію миру на ідеального кандидата на Нобелівську премію війни.
Президент США Дональд Трамп, який приписує собі завершення восьми воєн, під час свого другого терміну вже був залучений до дев’яти військових операцій, найважливішою з яких є та, що нині відбувається в Ірані.
Все це підтверджує не лише надзвичайну нестабільність міжнародного контексту, а й повну непередбачуваність американського президента. У таких умовах раціонально аналізувати міжнародну систему вкрай складно.
Втім, одна ідея, здається, пов’язує розрізнені події, що останніми роками визначили руйнування післявоєнного та післяхолодновоєнного міжнародного порядку.
Це переконання, що майбутній світовий порядок буде побудований навколо сфер впливу.
Принцип, який домінував в організації міжнародних відносин до Другої світової, останніми роками знову опинився в центрі глобальної політики.
Вторгнення Росії в Україну, спроби Китаю утвердити домінування в Азії, а також інтервенції США в Латинській Америці й плани щодо Гренландії – все це свідчить про відродження конкуренції великих держав за регіональне верховенство.
Але хоча модель сфер впливу допомагає зрозуміти геополітичні амбіції, що формують політику Китаю, Росії та США, вона не є ані бажаною, ані життєздатною.
Сфери та блоки
Концепція сфери впливу має давнє історичне коріння.
У її основі лежить припущення про існування гегемонічної держави, яка здійснює різні ступені влади над підпорядкованими акторами в певному регіоні через васальну залежність, протекторат або пряме домінування.
Найчіткіше ця логіка проявилася під час холодної війни, коли географічні кордони та політичні союзи сформували жорсткі блоки. Показовим прикладом стала Корейська війна: оскільки Сполучені Штати не включили Південну Корею до свого формального периметра безпеки, Йосип Сталін вирішив, що Північна Корея може ризикнути і вторгнутися на Південь.
Китайський лідер Мао Цзедун, який зрештою втрутився на боці Північної Кореї, спочатку вагався. Він побоювався, що вторгнення в Південну Корею змусить США поширити свої гарантії безпеки на Тайвань, що зробить відокремлення острова від Китаю постійним.
Ці побоювання справдилися. Після нападу Північної Кореї президент США Гаррі Трумен направив Сьомий флот у Тайванську протоку, фактично відмовившись від політики невтручання щодо Кореї та Тайваню. Якби вторгнення 1950 року не відбулося, нинішній статус Тайваню міг би виглядати зовсім інакше.
Урок очевидний: замість стабілізації міжнародної політики сфери впливу часто створюють нові джерела нестабільності.
Прив’язуючи периферійні території до репутації та безпекових інтересів великих держав, вони ризикують перетворювати локальні кризи на великі міжнародні конфлікти.
Нова політика домінування
Повернення моделі сфер впливу є ознакою перехідного періоду.
Коли жодна держава не готова або не здатна домінувати у світовому порядку і брати на себе відповідні обов’язки, великі держави дедалі більше намагаються забезпечити контроль у власних регіонах, щоб вести відносини з суперниками з позиції сили.
Жоден політичний лідер не прийняв цю логіку так відкрито, як Дональд Трамп. Будучи непримиренним націоналістом, він прагнув закріпити першість США у Західній півкулі – від Гренландії до Вогняної Землі.
Однак його рішення розпочати війну проти Ірану показало, що його амбіції виходять далеко за межі Америки.
Європа, як і можна було очікувати, також опинилася під прицілом Трампа. Європейські країни кидають виклик технологічному домінуванню США та водночас захищають ліберальні цінності, які рух MAGA найбільше зневажає.
У баченні Трампа це робить Європу ціллю, а не партнером, тим паче рівним.
На відміну від попередників, Трамп прагне гегемонії без надання потужних гарантій безпеки, які визначали американське лідерство після Другої світової. Відкрита підтримка адміністрацією США антиліберальних сил у Європі поставила під сумнів надійність Америки як союзника.
Виступ держсекретаря США Марко Рубіо на Міжнародній конференції з безпеки у Мюнхені в лютому підкреслив цю зміну.
Запевняючи союзників, що США та Європі "належить діяти разом", він водночас назвав післяхолодновоєнне бачення ліберального інтернаціоналізму "небезпечним маренням". Віра в те, що історія завершилася, що ліберальна демократія неминуче пошириться, а торгівля та глобальні правила замінять національні інтереси й кордони, була "наївною ідеєю, яка ігнорувала як людську природу, так і уроки понад 5 тисяч років історії", як сказав Рубіо.
Хоча цей виступ був менш конфронтаційним, ніж торішні заяви в Мюнхені віцепрезидента Джей Ді Венса, він усе ж відповідав базовим положенням руху MAGA, спрямовуючи критику на ліберальні цінності, які лежать в основі європейського проєкту.
Маршрут поїздки Рубіо також був показовим. Замість того щоб відвідати заплановану зустріч високого рівня щодо України з десятком європейських лідерів, він раптово відмовився від участі та вирушив до Будапешта, щоб продемонструвати підтримку прем’єр-міністрові Угорщини Віктору Орбану напередодні парламентських виборів у країні.
Далі – Китай. Його готовність протистояти тарифам Трампа показала, що Китайська Народна Республіка дедалі більше розглядає себе як державу, що діє майже на рівних зі Сполученими Штатами. Оскільки кожна зі сторін має значні важелі впливу на іншу, ідея стратегічного компромісу почала набувати популярності в обох країнах.
Відтак Дональд Трамп відійшов від стратегії технологічного стримування Китаю, яку проводив його попередник Джо Байден, на користь більш кооперативного підходу.
Керівники американських технологічних компаній також сприяли цій зміні. Вони попереджали Трампа, що підхід Байдена лише посилить прагнення Китаю наздогнати – і зрештою перевершити – США.
Інша проблема – Росія. Хоча її економіка значно слабша за американську, вона залишається великою ядерною державою, і ця реальність суттєво вплинула на підхід США до війни в Україні.
Втім, ядерне брязкання зброєю з боку Путіна виглядало не надто переконливо.
Насамперед – з огляду на тверду позицію Китаю проти ядерної ескалації. У численних обговореннях із китайськими посадовцями, в яких автор брав участь разом із тодішнім високим представником Європейського Союзу Жозепом Боррелем у 2022–2024 роках, стало очевидно, що Китай залишається глибоко відданим принципу невикористання ядерної зброї першим.
Як зазначає журналіст Боб Вудворд у своїй книжці "Війна" (2024), втручання китайського президента Сі Цзіньпіна стало "вирішальним фактором", що стримав Путіна від переходу до ядерного сценарію.
Прагнучи уникнути прямого зіткнення, США, Китай і Росія знову звертаються до логіки сфер впливу. В умовах зростання напруженості ця концепція, на перший погляд, пропонує спосіб керувати геополітичною конкуренцією, одночасно знижуючи ризик повномасштабного конфлікту між великими державами.
Відкидання обмежень
Уперше з 1945 року три великі держави – США, Китай і Росія – дедалі більше сходяться в авторитарному розумінні суверенітету та влади: скептицизм щодо ліберальних цінностей, перевага двосторонніх силових відносин над багатосторонніми правилами, чітке розмежування друзів і ворогів та пріоритет рішучих дій над парламентськими чи судовими процедурами.
У своїх виступах і публікаціях Дональд Трамп рідко згадує багатосторонність або міжнародне право, а якщо й згадує, то здебільшого для того, щоб висміяти їх. Цей підхід відображає і територіальні амбіції США.
Коли Трамп каже, що США повинні взяти під контроль Гренландію, він не намагається прикрити експансіонізм універсальними цінностями на кшталт демократії та свободи, замість цього він просто заявляє, що США "потребують" Гренландії з міркувань національної безпеки.
Путін, навпаки, значною мірою спирається на історичні та культурні аргументи, щоб виправдати вторгнення в Україну і заперечити її право на суверенітет.
Китай зі свого боку використовує подібні історичні наративи для обґрунтування своїх претензій у регіонах на кшталт Південно-Китайського моря, хоча й не формально заперечує принцип державного суверенітету.
Попри свої територіальні амбіції, ці держави водночас ретельно оберігають власний суверенітет.
Трамп зробив безпеку кордонів центральним елементом своєї політичної програми, а Путін розглядає будь-який виклик російському суверенітету як пряму загрозу своєму авторитарному режиму.
Китай діє за схожою логікою: просуває експансіоністську політику, водночас вимагаючи поваги до власної територіальної цілісності.
Все це вказує на формування стратегічної конвергенції: кожна з великих держав прагне закріпити власну сферу домінування, водночас терпляче ставлячись до прагнення інших зробити те саме.
Логіка тут проста й транзакційна: Україна – твоя, Гренландія – моя, Тайвань – їхній.
Те, що об’єднує ці режими – не ідеологія, а спільне відкидання обмежень, які післявоєнний ліберальний порядок накладав на застосування грубої сили. Сила стає єдиним міжнародним правом.
Межі домінування
Хоча сфери впливу часто виправдовують як джерело стабільності, на практиці вони швидше породжують конфлікти, ніж підкорення.
Війна проти України стала тут показовим прикладом: навіть після чотирьох років жорстоких бойових дій Росії так і не вдалося підкорити країну.
Другою, ще фундаментальнішою перешкодою для формування ексклюзивних сфер впливу є амбіції самих великих держав. Сьогодні велика держава – це не просто країна, що домінує у своєму регіоні; вона повинна також перешкоджати суперникам домінувати в їхніх регіонах.
Візьмімо Азію, на яку припадає понад 40% світового економічного виробництва, причому майже половину цього обсягу генерує Китай. Сценарій, за яким обидві Америки перебувають під впливом США, тоді як Азія залишається під домінуванням Китаю, означав би фактичну передачу глобального лідерства Пекіну.
Всупереч деяким інтерпретаціям, ані Стратегія національної безпеки адміністрації Трампа, ані її Стратегія національної оборони не свідчать про готовність допустити такий сценарій.
Зокрема, щодо ключових питань, таких як Тайвань, позиція США загалом не змінилася. Американські безпекові партнерства з Японією, Південною Кореєю та Австралією також залишаються чинними, попри відомий скептицизм Трампа щодо союзів.
У міжнародній політиці інституційна інерція часто виявляється сильнішою за риторику.
Отже, замість чіткого поділу сфер впливу в Азії більш імовірним виглядає складне поєднання конкуренції та компромісів.
Пропозиція Трампа замінити договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь New START, термін дії якого сплив, новою угодою про контроль над озброєннями за участю Китаю лише підкреслює центральну роль китайсько-американського суперництва, яке й надалі визначатиме глобальну політику.
Ще одним фактором, що підриває модель сфер впливу, є зростання ролі регіональних держав, які відмовляються приєднуватися до табору будь-якої великої сили.
Яскравий приклад – Індія, яка давно прагне зберігати стратегічну автономію. Протягом десятиліть Індія була обмежена відносно слабкими економічними й військовими можливостями, але нині це вже не так. Сьогодні вона є найбільш населеною країною світу, п’ятою економікою світу, а також значною військовою та промисловою державою.
Нинішня війна в Перській затоці також демонструє неефективність концепції сфер впливу в регіоні з високим рівнем конкуренції, де держави балансують між різними силами, щоб вижити.
Шість держав-членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки історично були близькими союзниками США. Проте вони дедалі менше впевнені в ефективності американських гарантій безпеки.
Після того як вони намагалися відмовити США від військового втручання в Іран, їм зрештою довелося підтримати Трампа – просто тому, що альтернативи не було. В результаті вони стали ще більш залежними від США, особливо після того, як Іран почав атакувати їхню інфраструктуру.
Але ці країни розуміють, що після відходу Трампа зі сцени вони знову опиняться перед дилемою безпеки, не маючи змоги повністю покладатися ні на США, ні на Іран.
Де тут місце Європи?
Жоден регіон не є більш уразливим до порядку сфер впливу, ніж Європа, і жоден не залежить так сильно від достовірності американських гарантій безпеки.
Хоча адміністрація Трампа продовжує заспокоювати союзників, вона водночас просуває концепцію так званого "НАТО 3.0", у межах якої європейці повинні брати на себе більше відповідальності за власну оборону.
Інакше кажучи, США хочуть платити менше, але не відмовлятися від політичного контролю над трансатлантичним альянсом.
Це чітко дав зрозуміти Елбрідж Колбі, заступник міністра війни (оборони) США з питань політики, виступаючи в Мюнхені, де він рішуче виступив проти поширення ядерної зброї серед європейських союзників Америки. Його послання було однозначним: Європа повинна робити більше для власної оборони, але остаточні правила встановлюватимуть США.
Ця невизначеність поглибила розбіжності всередині Європи.
Деякі лідери вже закликають до психологічного розриву з американськими гарантіями безпеки – своєрідного голлістського визнання того, що США більше не можуть бути стратегічним щитом континенту.
Поки Франція планує розширити свій ядерний арсенал, багато інших європейських країн не готові заходити так далеко, воліючи або домовитися з Трампом, або чекати на повернення до довоєнного статус-кво.
Війна з Іраном лише підтвердила структурну стратегічну слабкість Європи, яка нині фактично усунута від участі у двох великих конфліктах – в Україні та в Перській затоці.
Внутрішні суперечки щодо великих оборонних проєктів, таких як Future Combat Air System, особливо між Францією та Німеччиною, також заважають розвитку європейської оборонної співпраці.
Крім того, французькі політики побоюються, що швидке нарощування військової сили може зменшити готовність Німеччини до глибшої оборонної інтеграції. Тому у своєму виступі в Мюнхені президент Макрон повторив ці застереження, закликавши країни ЄС зосередитися на спільних проєктах, а не на конкуруючих національних стратегіях.
Зіткнувшись із економічною потужністю Китаю, загрозою російської агресії та непередбачуваністю Трампа, Європа опинилася на роздоріжжі.
Дедалі більше вона виглядає не як незалежний стратегічний актор, а як легка здобич для великих держав.
Ситуація Європи висвітлює глибшу істину: концепція сфер впливу може бути корисною для розуміння логіки поведінки великих держав, але вона не здатна забезпечити стабільний міжнародний порядок.
Новий світовий порядок, можливо, вже формується, але його остаточна форма залишається далеко не визначеною.
Єдине, що можна сказати напевно: він буде мало схожий на світ XIX століття.
Автор: Закі Лаїді,
професор Sciences Po та колишній спеціальний радник високого представника Європейського Союзу із закордонних справ і політики безпеки (2020–2024)
Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника з незначними редакційними скороченнями