Максим Буткевич: «Для цивільних, які повертаються з полону, підтримки немає. І вони ще мають довести факт свого поневолення»
Максим Буткевич, правозахисник, співзасновник Центру прав людини «Зміна»Цивільних українців у російській неволі тисячі, каже Максим Буткевич. Їх намагаються не називати полоненими, і сталих механізмів їхнього звільнення теж немає, оскільки міняти цивільних на цивільних, як колись пропонувала Росія, або цивільних на військових Україна не може, зауважує правозахисник, бо тоді в заручниках опиняються всі мешканці окупованих територій: РФ зможе «нагрібати собі стільки цивільних заручників, скільки їй заманеться».
Але наразі йдеться про тисячі поневолених цивільних. Частину з них, за словами правозахисника, утримують інкомунікадо, тобто про них немає жодної інформації; частину засудили так звані окупаційні суди переважно до різних тривалих термінів ув'язнення за співпрацю з державою їхньої громадянської належності, тобто з Україною.
«Причому між ними є як люди, які справді співпрацювали з органами державної влади України і засуджені за "шпигунство", "тероризм", за подібні начебто правопорушення з погляду держави-агресора, так і люди, які не вчиняли того, що їм інкримінують, але вони опинилися не в тому місці, не в той час; оскільки майже всі цивільні в російській неволі проходять через катування, то зізнання підписують усі, незалежно від того, вчиняла ця людина щось чи не вчиняла.
Часто по роках відбування нав'язаного їм покарання, якщо пощастить, вони опиняються на обміні. І в більшості з них усе майно, усі їхні родинні зв'язки, усе, що в них було, усе попереднє життя лишилося на окупованій зараз території. Передусім вони стикаються з тим, що їм треба довести, що їхнє ув'язнення було пов'язане з проукраїнською позицією. Часто це непросто зробити. Ніхто не йде до російського суду і не просить довідки про те, через що людина була засуджена. Непросто знайти свідків, часто опитують тих, кого утримували разом — з ними з'ясовують обставини. Отримують інформацію від державних структур, але це не завжди допомагає. Але якщо це відбувається, людина все-таки отримує виплату за те, що вона перебувала в полоні.
Та треба визнати, що колишнім військовополоненим держава надає поки що, як на мене, недостатню, але системнішу і тривалішу підтримку, ніж цивільним, які були в російській неволі», — відзначив правозахисник.
Зліва направо: Ігор Ліскі, Ігор Терехов, Денис Улютін, Іван Федоров і Максим БуткевичІ перше, з чим стикаються звільнені з неволі — питання житла, ключове й для вимушено переміщених осіб, військовополонених, військовослужбовців, які походять з тимчасово окупованих територій.
«Узагалі проблема житла — це зараз слон у кімнаті. Це те, що постійно присутнє, коли ми говоримо про соціальні потреби. І отут питання, наскільки можуть ці люди — за теперішньої допомоги держави — на ринку нерухомості у приватних забудовників або, користуючись передовсім механізмами оренди, забезпечити собі сталі рішення з облаштування житла. Дуже багато хто бачить, що ні.
Можливо, варто взяти до уваги досвід інших країн і звернутися до, не знаю, муніципального, комунального житла. Коли людина може винаймати житло не на приватному ринку, а на частині цього ринку, який є комунальним, і гарантувати собі дах над головою. Без даху над головою не буде ні працевлаштування, ні перенавчання, ні лікування, нічого не буде фактично», — упевнений співзасновник Центру прав людини «Зміна».
Наступною нагальною проблемою, на думку Буткевича, є перенавчання і професійна переорієнтація. Людина, яка працювала на шахті, приїхавши до Києва, не знайде шахти — їй треба пройти якесь перенавчання. Далі, якщо рідним вдалося виїхати з окупованих територій, постає питання облаштування дітей, їхнього навчання, для всіх — медичного обслуговування тощо.
Максим Буткевич, правозахисник, співзасновник Центру прав людини «Зміна»«У полоні в статусі військовополоненого і пізніше так званого засудженого я був більшість часу з іншими українськими військовополоненими, пізніше в змішаному колективі, де були українські військовополонені і місцеві, засуджені за кримінальні злочини на окупованій території Луганщини. В ув'язнені, в неволі, особливо коли немає взагалі нічого, люди проводять час за розмовами. І от тема соціальної справедливості (звісно, це словосполучення не лунало дослівно), але ця тема була основною серед розмов.
Говорили про медобслуговування; про, перефразовуючи, гідну оплату праці і про трудові права, тому що все-таки більшість українських військових, з ким мені довелося бути в полоні, це люди, які не є професійними військовими і ніколи не збиралися ними бути. Це люди переважно, які працюють руками, не лише, звісно, але це будівельники, шахтарі, водії, фермери. Так само вчителі. Кого тільки немає. Люди з різним життєвим досвідом, але в усіх величезний запит на соціальну справедливість.
Прагнення, що коли вони звільняться, то повернуться до не просто кращої і незалежної, а більш справедливої країни. У тому числі для них, для тих, хто пройшов той життєвий шлях», — розповів Максим Буткевич.
І якщо підсумувати ці потреби — це запит на гідні умови життя. Тому сьогодні перед Україною, підкреслює правозахисник, стоїть надскладне завдання — забезпечити гідне життя величезній кількості людей, включно з цивільними, військовополоненими, ВПО, військовими і ветеранами. Таке завдання не стояло перед жодною державою світу в останні десятиріччя.
На переконання Максима Буткевича, чинна система соціальної підтримки — усім потрошки, збереження неринкових тарифів — далекі від соціальної справедливості і потребує перегляду, інакше соціальне розшарування стане ще глибшим.
Максим Буткевич, правозахисник, співзасновник Центру прав людини «Зміна»До того ж, відзначає він, питання соціальної не/справедливості в українському суспільстві активно використовує російська пропаганда, коли тисне на українських військовополонених.
«Коли ми потрапили в полон і потім опинилися в Луганському СІЗО, перші пару тижнів відбувалися постійні допити. Крім того, щоб отримати значущу воєнну інформацію, велика частина цих допитів була спрямована, аби переконати українських військовополонених у тому, що вони помилилися, пішовши захищати Україну.
Тупуваті наполягали на тому, що в нас православна віра, "один народ", "один язик" — оце все. Враховуючи, що частина хлопців були неправославними греко-католиками, а частина взагалі скептично ставилися до віросповідання, це не працювало.
А от розумніші починали казати, що подивіться на «ваш розрив між бідними і багатими, на олігархат, на корупцію; вашої держави не існує, тому що вам, трудягам, фермерам, водіям, будівельникам, у ній не забезпечено нічого. Ви просто обслуговча сила для тих, хто реально володіє країною, а коли почалася війна, вас використовують як гарматне м'ясо». Я бачив (це було неприємно бачити), що для частини людей це могло спрацювати, оскільки вони, аналізуючи попередній життєвий досвід, починали замислюватись. Бо з погляду гарантій їхніх прав, не лише прав громадянських і свобод, а й трудових, економічних, їхнього досвіду з корупцією, їхній життєвий досвід шепотів, що він (російський наглядач. — Ред.), може, вже не такий і не правий. Може, він у чомусь має рацію.
Не було нікого, хто дослухався б до цього. Але це працювало набагато більше. Чому? Бо в усіх цих людей є величезний запит на соціальну справедливість у різних її формах, на повагу до їхньої гідності», — розповів Максим Буткевич.
Зліва направо: Ігор Ліскі, Ігор Терехов, Денис Улютін, Іван Федоров і Максим БуткевичКожен військовополонений, підкреслює правозахисник, вірить, що коли повернеться в Україну, за яку потрапив у полон, багато хто отримав поранення, матиме можливість гідно провадити своє життя і зробити щось для забезпечення гідного життя дітям. Тому поняття соціальної справедливості, акцентує Буткевич, у тому числі справедливості для військовослужбовців — це безпекове поняття.
«У нас немає дихотомії: ми або виживемо як держава, і тому маємо підтримувати військо, або ми будемо більше зважати на соціальну справедливість. Люди мають бути мотивовані, вони мають розуміти, навіщо захищають свою країну, крім просто почуття патріотизму.
Дивімося правді у вічі. Патріотизм — це добре, але він має практичні виміри. Моя країна краща, тому що я в ній почуваюся гідним членом/членкинею спільноти. У мене є можливості в цій країні, для мене і для моїх дітей. І тому я піду за неї воювати, і якщо треба, я буду її обстоювати. Якщо люди будуть демотивовані, це позначиться на безпеці й нашій перспективі як країни, як держави, на оборонних перспективах теж», — відзначає Максим Буткевич.
Це стосується і громадян, передовсім жінок і дітей, упевнений правозахисник, котрі перебувають за кордоном і як фактор для повернення розглядають не тільки фізичну безпеку, а й соціальну, економічну.
Максим Буткевич, правозахисник, співзасновник Центру прав людини «Зміна»«Що довше наші громадяни, які є найбільшою групою біженців у Європі з часів Другої світової війни, перебувають там, то більше люди, особливо молоді, інтегруються, то більше проблем у нас буде в майбутньому: і демографічних, і економічних, які з них випливають. Тому що в нас не буде кому заробляти на соціальні виплати й пенсії тим, хто не зможе працювати.
Якщо в нас не буде гарантовано оцих от речей, про які йшла мова, більшість цих людей просто не повернуться. І нам треба буде щось робити з наповненням бюджету. Звісно, можна говорити про міграцію і заміщення, але знову-таки, хто до нас поїде, якщо не буде гідних умов праці й життя? Лише ті, хто взагалі у відчайдушному становищі?» — зазначив Максим Буткевич.