Білоруський протест і крах ілюзій
Олександр Лукашенко вирішив відзначити річницю з часу проведення нібито виграних ним виборів президента Республіки Білорусь великою прес-конференцією, що перетворилася на справжній каскад божевільних заяв. Ця прес-конференція виявилася ще й демонстрацією безкарності.
Лукашенко прагне перевершити у нахабстві самого себе, показує, що він може сказати все що завгодно про кого завгодно – про власний народ, про президента Сполучених Штатів, про президента України. І йому нічого не буде. Навіть Володимир Путін не може дозволити собі подібну розкіш у висловлюваннях, бо повинен замислюватися про наслідки. Про наслідки для власної популярності – при всій силі російського авторитаризму у Путіна є населення, яке зовсім не обов'язково треба навмисно злити. І про російсько-американські відносини Путіну теж доводиться замислюватися. Й про конфлікт з Україною. А єдиний наслідок для Лукашенка – це Путін. Це і є головний підсумок минулого року.
Фото: скрін відеоРік тому найрізноманітніших ілюзій було набагато більше.
Головною ілюзією білоруського суспільства була наївна впевненість у тому, що режим, який встановився в країні після виборів 1994 року, залежить від народної підтримки. І варто більшості білорусів проголосувати проти Лукашенка і прокричати йому «йди», як диктатор збере речі і відправиться до Росії. Саме тому не можна допустити радикалізації протесту, щоб не призвести до «громадянської війни», досить просто продемонструвати масовість і єдність білорусів – і цілі будуть досягнуті самі собою.
Помилковість цього переконання була продемонстрована вже у перші тижні протесту. Народна підтримка була важливим доповненням для існування режиму і свідчила, швидше, про деградацію великої частини суспільства, ніж про засади існування режиму Лукашенка.
Але подібні режими завжди базуються насамперед на силовій вертикалі, яку Лукашенко старанно вибудовував аж з 1994 року. Просто цієї вертикалі не довелося пройти перевірку справжнім протестом і у перші дні після початку масових виступів Лукашенко помітно нервував. Нервував, можливо, навіть не тому, що не знав відповіді на питання, чи вдасться йому зберегти владу. А тому, що не був упевнений, що це збереження влади можливе без підтримки російських силовиків, без прямого втручання Путіна. Однак білоруська силова вертикаль не підвела господаря. І білорусам довелося на власні очі переконатися в тому, що було ясно і до початку масових протестів – що вони живуть у авторитарній поліцейській державі, на верхівці влади якої знаходиться самовдоволений мстивий безумець.
Під час затримань на опозиційному мітингу в Мінську, 13 вересня 2020Але свої ілюзії, очевидно, були і у Лукашенка. Білоруський президент був переконаний у народній підтримці. Те, скільки людей – причому з тих соціальних верств, які він завжди вважав своєю опорою – вийшли на вулиці після президентських виборів, стало для правителя справжнім ударом. В цьому протесті Лукашенко побачив привид українського Майдану – можливо, навіть не Майдану 2013-2014 років, а Майдану 2004 року, коли учасники протестів змусили владу провести чесні вибори.
І ненависть до України, яку після початку протестів в Білорусі Лукашенко проявляє постійно, пов'язана саме з цим страхом перед тим, що у білорусів все могло б вийти так, як вийшло у українців.
І інша ілюзія Лукашенка, яка випарувалася після початку протестів, – це те, що у нього існує можливість зовнішньополітичного маневру. Того маневру, який роками давав йому можливість імітувати «різновекторність», шантажувати Кремль тим, що він не буде таким вже вірним союзником, якщо йому не будуть давати гроші – і таким чином продовжувати «доїти» російський бюджет і зберігати в законсервованому вигляді і білоруську економіку, і білоруське суспільство.
Тепер, коли білоруське суспільство «розконсервувалося», а Захід остаточно відмовив диктатору у легітимності, у Лукашенка немає ніякого іншого виходу окрім як спиратися на Путіна і підкорятися Путіну. І Лукашенко всією своєю поведінкою демонструє розуміння цього очевидного факту.
Фото: скрін відеоЩо відбуватиметься далі? Вже зрозуміло, що у країні живуть диктатор і народ, який його ненавидить. І зрозуміло, що народ зовсім не готовий до війни проти диктатора, що більшість людей розраховувала на ефективність мирного протесту і зараз просто дезорієнтована й залякана. Захід дійсно нічого не може зробити з білоруським режимом просто тому, що цей режим з економічної точки зору – режим російського регіону і залежить виключно від Кремля, а не від Заходу. А Кремль зацікавлений у збереженні Лукашенка хоча б тому, що крах його режиму стане неприємним прецедентом для Путіна. І якщо вже таке могло відбуватися в Україні, так у «братській» Білорусі – ніколи!
Це, до речі, означає і те, що якщо білоруський протест у якийсь момент стане більш радикальним і у його учасників з'явиться можливість здолати силовиків режиму, вони моментально зіткнуться з силовиками Путіна. Це те, про що я говорю з початку білоруських протестів і те, чого не хоче зрозуміти їх середньостатистичний учасник.
Головний ворог білорусів – не Лукашенко, а Путін. Путін, який підтримує диктатора і заперечує сам факт існування білоруського народу – як і українського.
І без перемоги над Путіним приреченими є не тільки Білоруська держава, але і білоруський народ – якщо, звичайно, для більшості білорусів це ще має значення.
Фото: Макс ТребуховТому головне для білорусів сьогодні – це не дати Путіну скористатися страхом диктатора і поглинути Білоруську державу. А ось після закінчення путінського правління у білорусів на не дуже довгий час виникне таке ж вікно можливостей, як і в українців – вікно самостійного вибору без силового російського тиску. І тоді ми побачимо, як білоруси ці можливості використають, чи захочуть вони приступити до будівництва сучасної демократичної європейської держави і відродити власну ідентичність, чи вирішать приєднатися до демократичної Росії – вже без Лукашенка, який їм в цьому не завадить.
Українців ця дилема, до речі, теж стосується повною мірою.