Занадто швидке зближення з Китаєм: що може чекати Україну
Радник глави Офісу президента Олексій Арестович нещодавно заявив: якщо США і Німеччина не відмовляться від загравань з Росією, Україна змінить свій зовнішньополітичний вектор на прокитайський. Раніше між Києвом і Пекіном було підписано міжурядову угоду про будівництво інфраструктури на $2 млрд. Після цього глава фракції «Слуга Народу» Давид Арахамія дав комплементарне інтерв'ю китайським ЗМІ, де сказав: «правляча партія України» готова переймати досвід Комуністичної партії КНР в управлінні економікою і в розбудові держави».
МЗС України спростувало слова окремо узятих чиновників з Банкової, повідомивши: «Україна не має наміру змінювати геополітичний вектор».
Однак ряд питань залишається. Навіщо Україна злить свого чільного партнера – США, за сумісництвом, який увійшов в період системного протистояння з Китаєм? Які умови висуває Києву Пекін? Які наслідки для України будуть від такого зближення з КНР? У чому реальні інтереси Пекіна? А найголовніше – чи не залишимося ми в підсумку, граючи в подібні шахраюваті ігри, один на один з Росією? До речі, близьким союзником Китаю.
Фото: president.gov.uaРеанімація відносин і шантаж Заходу
У червні 2021 року минуло 10 років з моменту підписання Україною і Китаєм договору «Про стратегічне партнерство». І якщо Китай за ці роки став для нас найголовнішим зовнішньоторговельним партнером, то увагу Пекіна до Києва зменшилася, особливо після невдалої історії з покупкою китайським інвестором вертолітного заводу «Мотор Січ».
Ситуація змінилася цього літа після (в хронологічному порядку):
а) вкрай дивної історії з відкликанням України свого підпису в документі щодо права людини в Китаї;
б) укладення між Києвом і Пекіном інфраструктурної угоди на $ 2 млрд;
в) презентації книги китайського лідера Сі Цзіньпіна в Києві, де засвітилася фактично вся парламентська верхівка країни;
г) телефонної розмови президентів двох держав.
Таку поведінку української влади навряд чи вітають у Вашингтоні, для якого Пекін нині є головним суперником на міжнародній арені.
Якщо теорія, яка говорить, що Володимир Зеленський і його команда вирішили шантажувати Захід поворотом до Китаю з тим, щоб добитися більшої уваги, правдива, то це однозначно програшна стратегія.
По-перше, США все ще залишаються наддержавою. Вашингтон протидіятиме зближенню Китаю з Україною, яка має чимало військових стратегічних підприємств.
По-друге, не варто думати, що Київ зможе переграти китайців і якось їх використати в своїх схемах. Україна і Китай перебувають на різних рівнях можливостей. Політичні навички і досвід китайської цивілізації мають тисячолітню історію, та й зараз Китай – це важкоатлет на світовій арені. Тому, з якого боку на нинішні дії української влади на китайському напрямі не дивися, – всюди побачиш дурість.
Водночас слід наголосити, що США і ЄС активно працюють з Китаєм. Для КНР Сполучені Штати – це перший торговельний партнер. Китай є найбільшим торговельним партнером для ЄС. Офіційні інвестиції Пекіна в Америці становлять близько $180 млрд, а в Євросоюзі лише за минулий рік – 6.5 млрд євро, де основний бенефіціар – Німеччина (30%).
Крім того, ніхто не говорить, що Україна повинна відмовитися від співпраці з Китаєм. Все можливо, коли йдеться про ведення прозорого бізнесу, а не про здачу стратегічних інтересів.
Китайська кабала і російська удача
Очевидно, якщо ми посваримося з Вашингтоном, останній, а потім і його європейські союзники можуть залишити нас з Москвою наодинці. При цьому Києву важливо зрозуміти – для Китаю лояльність Росії зараз важливіша, тому він навряд стримувптиме її агресію в Україні.
Також слід вказати, що з Китаєм часом дуже складно працювати. І це потрібно робити з розумом і без зайвих емоцій. Наприклад, не варто надто спокушатися на китайські кредити – щоб потім розплачуватися землею чи стратегічними підприємствами. Киргизія, Таджикистан, Кенія і чимало інших країн уже зіткнулися з проблемою виплат по китайських кредитах.
Ще важливо пам'ятати, що китайці забирають по максимуму – так, у 2017 році Шрі-Ланка віддала Китаю стратегічний порт Хамбантота в оренду на 99 років, тому що не змогла виплатити $1.3 млрд кредиту, витрачених на його будівництво. Загальний борг Коломбо перед Пекіном становить $8 млрд.
Порт ХамбантотаБорг Венесуели перед Китаєм вже близько $19 млрд. Китай використовував цей фактор, щоб укласти з латиноамериканською країною вкрай невигідну для Каракаса угоду щодо поставок залізної руди. У 2009 році венесуельці отримали $1 млрд кредиту і зобов'язалися поставити Китаю майже 43 мільйони тон руди. Проте, якби Венесуела просто продала сировину на світовому ринку, то заробила б $4 млрд.
Пакистан – основний реципієнт китайських інвестицій в Центральній Азії. Оприлюднена сума інвестицій Китайсько-Пакистанського Економічного коридору становить $46 млрд. Хоча інфраструктура будується в Пакистані, інтереси Пекіна превалюють – наприклад, 91% прибутку від діяльності порту Гвадар, побудованого в рамках проєкту, йде саме китайській стороні.
Маленька африканська країна Джібуті володіє стратегічним значенням – вона розташована близько Баб-ель-Мандебської протоки, через яку пролягає морський шлях з Європи в Азію й Океанію. Починаючи з 2000 року, Джібуті почала позичати у Пекіна, а в 2018 борг країни перед Китаєм склав $1.2 млрд або 80% ВВП. А роком раніше Пекін відкрив в Джібуті свою першу закордонну військову базу, витративши на її будівництво $0.6 млрд.
Солдати ВМС Джібуті віддають честь під час зустрічі китайського судна Peace Ark в порту Джібуті.Чорногорія позичила $1 млрд у Пекіна для побудови автомагістралі. Потім у країни, населення якої становить ледь більше 600 тисяч осіб, виникли проблеми з його виплатою. Дорога повинна з'єднати глибоководний чорногорський порт Бар і сербську столицю Белград, будучи частиною «Одного Поясу, Одного Шляху». Представники чорногорського громадянського суспільства побоюються, що Пекін може зажадати від їхньої країни віддачі стратегічного порту через нездатність Подгориці віддати борг. Ба більше, згідно з двосторонньою угодою, Китай може отримати суверенітет над певною частиною території Чорногорії, якщо виникнуть фінансові проблеми.
В контексті підписаної Києвом і Пекіном міжурядової угоди про інфраструктурне будівництво необхідно акцентувати увагу на двох складових. Перше: відчуваючи проблеми перевиробництва, Китай намагається багато будувати за кордоном – для цього він дає кредити іншим державам і на ці гроші китайські компанії будують там інфраструктуру. Це наріжна ідея ініціативи «Один Пояс, Один Шлях». Частина кредитних коштів також йде національним підрядникам, створюючи робочі місця для місцевих. Проте часто стається так, що усе забирають китайські підрядні структури.
Друге: уряд України поки не оприлюднив сам текст угоди. Це насторожило громадськість. Адже з 2014 року різко збільшилася кількість договорів Китаю з іншими країнами, де присутні положення про конфіденційність – в 39 угодах зі 100. Згідно з цими секретним умовами, країна-позичальник не може реструктуризувати борг перед Пекіном з іншими міжнародними кредиторами, а також є політичні вимоги – в разі розриву відносин з КНР, країні негайно потрібно буде виплатити Пекіну всі кредити.
Втім, не варто різко відмовляти китайцям – важливо просто чітко окреслювати межі. Києву слід сказати Пекіну, що ми можемо бути один одному корисні з точки зору багатьох напрямків. Що Україна готова вести бізнес з Китаєм, однак цей бізнес не повинен стосуватися наших геополітичних інтересів і підривати наші стратегічні виробничі галузі.
І тут є хороший приклад – Польща. Варшава – партнер Пекіна. Вона за 20 років отримала $2.2 млрд китайських інвестицій. Польща наразі є активним учасником «Одного Поясу, Одного Шляху» – через країну в Західну Європу проходить залізнична гілка «ОПОП» і 90% перевезень між Китаєм і ЄС. Крім цього, Варшава учасник китайського механізму співпраці зі Східною та Центральною Європою під назвою «17+1».Польща змогла реалізувати свій транзитний потенціал в глобальній китайській ініціативі. При цьому Варшава залишається союзником США і не продає Китаю свої стратегічні активи.