"Росія ненавидить Україну". Як ЗСУ вдається утримувати Вугледар
Україна спромоглася утримати Вугледар попри відчайдушні спроби росіян захопити йогоКомандир з позивним Звір виглядає виснаженим. Під зеленим шоломом темні тіні навколо його очей. Усю ніч він стояв на ногах і боровся. Як і багато хто на східному фронті України, він загартований у боях і втомлений війною.
"Це важко. Люди не висипаються. Вони на ногах 20 годин. Боротьба триває цілодобово. Я не можу сказати більше, це секрет. Але ми не можемо піти назад".
Його підрозділ із 35-ї бригади ЗСУ входить до сил оборони Вугледара. Назва означає дар вугілля, це процвітаюче шахтарське місто колись було домом для 15 тисяч людей. Але тепер це пустка - одна з багатьох на 1300-кілометровій лінії фронту України.
- "Вугледар братимемо за будь-яку ціну, нам так сказали": Росія посилює атаки на Донеччині
- Розгром російської колони під Вугледаром. Як це могло статись
Над безлюдними вулицями височіють почорнілі житлові будинки. Церква зменшилася до каркаса - в неї обліз дах, повибивало вікна. Спереду досі стоїть хрест, пробитий уламками. На майданчику в гірці дірки від куль. Дітей Вугледара давно немає.
Місто розташоване на височині на східному Донбасі. Звідси Україна може атакувати залізничні лінії, які росіяни використовують для поповнення запасів. Їй треба утримати цей бастіон. Москві треба його взяти. Тут точилися одні з найзапекліших боїв за останні місяці.
"Лінія фронту за кілометр звідси", - каже командир, змушений повторювати, перекриваючи брязкіт кулеметної черги, цього разу відхідної.
"Вони штовхають, а нам бракує зброї. Чекаємо ленд-ліз і будемо просуватися". Це знайомий рефрен на передовій, в той час, як Україна чекає на західні бойові танки, які їй пообіцяли союзники.
Командир на позивний Звір каже, що ЗСУ чекають на західну зброю, щоб просуватисяНаразі захисники Вугледара використали те, що отримали.
Декілька військових висуваються на позицію, щоб націлитися на ворога. Вони стріляють з мінометів і нецензурно висловлюються, а потім швидко втікають, щоб самим не стати мішенню.
Обережно просуваємося вперед до 500 метрів від лінії фронту. У росіян немає прямої видимості. Нас закривають будівлі.
Але раптом лунає попереджувальний крик. Ми повинні сховатися біля стіни. Військові щось почули над головою, можливо, російський безпілотник. Це наш сигнал, щоб повернутися.
Можливо, росіяни і мають тут очі в небі - і неперевершену вогневу міць - але критики ставлять під сумнів їхнє бачення.
Невдала спроба росіян взяти це місто на початку лютого закінчилася великими втратами та приниженням. Колона танків і бронетехніки прямувала прямо на українські позиції - через мінні поля - на виду на рівнині.
Україна зупинила їх на шляху, як торік зупинила колону бронетехніки, що наближалася до Києва. Якщо росіяни і зробили з цього урок, то не показали цього у Вугледарі.
Близько 300 душ залишаються в цьому зруйнованому місті без тепла та світла - застигнувши з віком на місці, чіпляються за свої спогади. Розрада приходить у вигляді Олега Ткаченка, веселого пастора в бойовому спорядженні, який двічі на тиждень привозить сюди допомогу.
Пастор Олег приносить їжу та обійми під час своїх гуманітарних поїздок у ВугледарВін приїжджає рано вранці, ще до того, як обстріл сягає піку. Його броньований фургон швидко приваблює чергу чоловіків і жінок, закутаних у зимові пальта та шапки. "Почекай", - каже він, коли руки тягнуться до свіжоспеченого хліба. "Один хліб на кожного".
Валентина, якій 73, тихо чекає своєї черги. Це невелика постать, яка низько схилилася над палицею, з ліхтариком на шиї. Вона каже нам, що їй більше нікуди піти.
"Ми налякані, звісно, - каже вона. - Але що ми можемо зробити? Ми живемо з цим. Ми не можемо сказати: "Не стріляйте!" У них є своя робота. У нас є наші життя".
Вона пригадує життя перед вторгненням. "Місто було тихим, спокійним, чистим. Люди працювали та мали гроші. Що я можу сказати? Це було хороше місто". Її голос зривається і вона змовкає.
Валентина одна з майже 300 жителів, які залишаються в містіБіля фургона пастор Олег дає декілька порад і швидко обіймає людей, перш ніж розігнати. Натовп є мішенню.
"Тут завжди стріляють, - каже він. - Ми намагаємося не збирати багато людей. Паркуємося акуратно, в найбезпечніших місцях, біля входу в будівлю, де люди можуть сховатися. Ми допомагаємо, тому що це питання життя та смерті. Ризик величезний, як і нагорода - порятунок людських життів".
Йому болить доля Вугледара, який три роки був його домом. "Я вважаю, що Росія ненавидить Україну, це абсолютно очевидно", - каже він. "Вона ненавидить наші міста та наших людей і знищує все, що ненавидить. Неважливо, що каже Росія, її дії кричать голосніше за її слова".
Історія Вугледара повторюється на багатьох ділянках східного фронту. Україна чинить опір, напружує кожну жилу. Росіяни не перемагають, але й не здаються.
Тут на передовій холодна сувора правда. Через рік після свого вторгнення президент Путін все ще утримує майже п'яту частину цієї величезної країни.
Обидві сторони сигналізують, що наближаються великі наступальні операції. Найближчі місяці стануть критичними.