Воєнні злочини. Я провела 25 днів у підвалі в Маріуполі. Розповідь журналістки, яка змогла врятуватися з міста

«Я уявляла, яким може стати Маріуполь під час війни, але росіяни зробили з ним те, чого мій мозок не міг нафантазувати»

09/08/2022, 15:00:20

Журналістка видання «Східний Варіант» Тетяна Жук провела в Маріуполі 40 днів, 25 з них жила в підвалі багатоквартирного будинку. Публікуємо її історію в межах проєкту про фіксацію воєнних злочинів спільно з «ІСАР Єднання».

Маріуполь, 24 лютого 2022. © Fotoreserg

Як Маріуполь зустрів повномасштабну війну

Я очікувала війну, але не очікувала, що вона буде настільки масштабною. До 24 лютого ми неодноразово обговорювали з колегами ймовірність нападу, я говорила з іноземними журналістами, яких тоді було чимало в місті. Я не вірила, що Путін так зухвало вестиме себе. Думала, що, як у 2014-му, буде підготовка до нав’язування «руского міра» й так далі. Я не вірила, що він нападе на очах усього світу.

О четвертій ранку 24 лютого мій хлопець Даніл розбудив мене й сказав: «Він оголосив війну». Було зрозуміло, але я спочатку не повірила. Вийшла зробити кави і почула перші вибухи. Таких давно не чула.

«Це не просто навчання, це не в Широкине, це десь поряд», – подумала тоді. На вулиці ще було дуже темно, зайшла в Telegram і побачила різні повідомлення, що російські війська перетнули адміністративний кордон на Харківщині, що десант висадився на берегах Одеси… Деякі, як виявилося, були фейкові, деякі таки правда.

Зателефонувала колегам, отримала кілька рекомендацій, але вирішила залишитися в місті. Зрозуміло було, що обстріли почалися вже з першого дня, та навіть у перші тижні ситуація видавалася контрольованою. І через цю ілюзію контролю я, як і чимало інших людей, не виїхала.

26–27 лютого російські танки вже були в селах довкола Маріуполя, я тоді могла виїхати. Не було ще так страшно. Але ніхто з друзів, які там живуть, не сказав мені.

Маріуполь, 11 березня 2022. ©darvik.photography

25 днів у підвалі

2 березня в місті повністю зникло світло. Деякі райони, як-от Східний, раніше залишилися без світла, люди переїжджали в центр: там ще були комунікації. 3 березня вже не стало води, а 6-го – газу. Було влучання снаряда в газопровід – декілька днів спостерігали яскраве зарево в іншому районі міста. Ми жили в центральному районі Маріуполя, неподалік від Halabuda [освітнього хабу].

Та найгірше в цій ситуації не відсутність світла, води чи газу, а інформаційний вакуум. Перший період зв’язок був, хоч і не дуже якісний, згодом могла відправляти лише смс. Я списувалася з рідними й колегами, вони давали мені коротку інформацію про те, що відбувається. Під час тривалого затишшя було дуже важко, бо мозок швидко починав будувати негативні сценарії.

9 березня ми з хлопцем спустилися в підвал, прильоти були вже дуже близько: дим від обстрілів бачили з вікна. 25 днів – до 4 квітня – жили там. Люди в нашому підвалі були досить добродушними, ділилися і їжею, і ліками. Від знайомих чула різні історії: хтось ховав їжу в їхньому підвалі…

Я не казала нікому, що журналістка, за легендою була графічною дизайнеркою. Не хотіла, щоб люди боялися говорити чи дратувалися.

Тетяна Жук після виїзду з Маріуполя. Цукерка, яку їй дав український військовий на блок-пості / фото, надане героїнею

Ми часто чули обстріли, були й вуличні бої. Якось після активних автоматних черг почули крики нагорі. Почали тарабанити у двері й кричати, що зараз усіх перестріляють. То були російські військові. Вони шукали «азовців». Один із них запитав, хто в підвалі. Люди сказали, що тут мирні мешканці. Він вирішив перевірити. Підвал був не зовсім типовий, з кількома перегородками. Він пройшовся по всьому приміщенні. Трохи пізніше зайшов інший і сказав дати ключі від квартир, мовляв, перевірити, чи є там снайпери. Снайперів не знайшли, але дещо забрали: у когось – гаманці, у когось – павербенки, прикраси.

У нас із хлопцем вкрали дрібну техніку: бездротові навушники, старий телефон, павербенк і мою біжутерію, яка схожа була на срібло й золото.

Відтоді російські військові часто ходили через наш двір. Мешканці спілкувалися з ними: хтось питав, чи можна йти в інший район, де живуть рідні, хтось цікавився, скільки ще триватимуть бойові дії (казали, до речі, тиждень-два, і все буде нормально), хтось хотів отримати гуманітарку… Здебільшого це була вимушена комунікація.

Російські військові часто залишати техніку в нашому дворі, гатили прямо з-під будинку. Я весь час чекала відповідь. «От зараз усе й закінчиться», – думала.

Щоб дійти до криниці (там уже була «сіра» зона), російські військові пропонували людям чіпляти білі пов’язки, як самі носили, на плечі й ноги. Це, думаю, спеціально робили – люди ставали мішенню. А потім можна було сказати, що це український снайпер. Знаю, що дехто не повертався.

Якось привезли у двір капусту, картоплю, буряк кормовий, трохи гнилі, хтозна, де взяли. І почали роздавати мішками. Один мужик поніс у свій підвал. Люди почали кричати, обурювалися… «Я тебе сейчас колено прострелю, если не поделишся», – сказав один із росіян ніби напівжартома. Хоча від цієї фрази в такій атмосфері було зовсім не смішно.

Продуктами наш підвал трохи запасся: відкривали якісь продуктові магазини, брали на волонтерському складі, що був неподалік будинку. Двері, казали, зламали російські військові, люди з кількох будинків ходили туди, щоб набрати харчів. Одразу після вторгнення ми з хлопцем носили туди продукти. Вийшло так, що тоді несли, а потім забирали.

Підвал прокидався щодня практично в один і той же час, о шостій ранку, постійно працювали «Гради». Будинок трясло, часом у підвалі стояв стовп пилюки. Пізніше, коли стихало, чоловіки йшли по воду до джерела чи колодязя, жінки чистили овочі, готували обід. Варили, зазвичай, борщ чи суп. Спочатку не треба було думати про зберігання продуктів, бо на вулиці було холодно, згодом ми робили з м’яса тушенину, солонину (проварювали м’ясо в п’яти літрах води з 0,5 кілограма солі й закривали в банку), щоб довше зберігати.

Готували на вогні біля будинку. Посуд спочатку не мили, бо не було води, а обстріли були надто сильними, щоб іти по неї.

Технічну воду збирали звідусіль: з річок, дощову з ринви, топили сніг, зливали воду з бойлерів. За питною ходили до колодязів чи джерел. Коли ще обстріли не були такі сильні, її возив водоканал і військові.

Щодня я піднімалася у свою квартиру взяти якісь речі чи їжу, сходити в туалет. Занять у підвалі було не багато, зазвичай спілкувалися, хтось курив. Читати було неможливо, бо було погане освітлення, – запалювали свічку, щоб хоч щось бачити. Діти могли малювати, дорослі, якщо хотіли їх розважити, приєднувалися.

Згодом неподалік відкрили супермаркет, я ще здивувалася, як його не пограбували до того часу. Там залишилася, правда, хіба елітна випивка. Чоловіки брали її й згодом міняли, здебільшого на цигарки.

Маріуполь, 24 березня 2022. © darvik.photography

Думки про смерть і виїзд із Маріуполя

Ми часто говорили про смерть. Хтось із сусідів казав: як прилетить, то прилетить. Я потім думала про це. Адже смерть буває дуже різна. Часто внаслідок обстрілу люди залишалися під завалами й помирали від зневоднення або гангрени, яка виникала через ампутації кінцівки. А хтось гинув одразу на місці від пострілу снайпера. Це різні смерті, різні переживання.

Коли наді мною все грюкало й свистіло, я думала: невже цей звірячий страх буде останнім, що я відчуватиму? Я досі боюся, коли це згадую.

Наш будинок уцілів. Є кілька інших у районі, які дуже дивно виглядають на тлі сильних руйнувань. Чому так? Хтозна.

Ми боялися поспішити, що війна дожене нас десь у дорозі. І це, напевно, було би дивно: вижити в Маріуполі й загинути десь по дорозі з пекла. Чи є виїзд, чи ні – ніхто не казав точно. Мій хлопець ходив на окраїну міста, щоб дізнатися, чи можна туди виїхати. Там уже було більш-менш спокійно, бої просувалися вглиб міста. Але йому сказали, що приїхати туди ніби можна, але є загроза, що в місто більше не пустять. У нас не було машини, тому нам було складніше. Ходили чутки, що від Metro відправляються евакуаційні автобуси з літерою Z. Навіть без інтернету ми розуміли, чиї це автобуси… Автобуси дійсно були. Але мене бентежила ця літера, що, якщо українські військові побачать такі автобуси?

Фактично нас робили мішенню. А тоді, напевно, сказали б, що українські військові розстріляли цивільних людей.

Мітинг у Маріуполі до початку повномасштабної війни / фото, надане героїнею

4 квітня ми виїхали з Маріуполя, домовилися, що нас відвезуть у селище Нікольське за 25 кілометрів від міста. Там волонтери організували щось типу хабу, де люди могли ненадовго зупинитися й подумати, що робити далі. Мої колеги допомагали мені виїжджати, шукали автомобілі, водіїв. Згодом ми поїхали в інше селище, а 16 квітня – у Бердянськ. Там були чотири дні. А далі – у Запоріжжя. І саме цей відрізок мені видався важчим психологічно, ніж дорога з Маріуполя до Нікольського, хоча в Бердянську не стріляли. Там було багато блокпостів, на всіх перевіряли.

Я переживала, що шукають журналістів. Ще в Маріуполі я спалила журналістське посвідчення, усі свої грамоти, щоб не дізналися, хто я.

Фільтрації нам удалося оминути: колеги знайшли водія, який пообіцяв вивезти без фільтрації. Скільки це коштувало, вони не розповідають. На різних блокпостах були свої правила. На одному нас не хотіли пропустити без фільтрації. Але водій не розгубився, пішов до них, поговорив. Сказав, що дав їм 1,5 тисячі гривень. Нас було четверо в автомобілі.

У Бердянську фільтрація вже нікого не цікавить, там росіяни на блокпостах, а до Бердянська – «днрівці».

Дорога була страшна, мені постійно здавалося, що от зараз щось станеться. На дорозі були протитанкові міни, водій якось маневрував між ними. Він був уже втомлений після блокпостів і різних розмов, боялася, що наїдемо на міну й усе.

Ми їхали з дівчиною, у якої взагалі не було документів: згоріли в Маріуполі. Вона пробувала отримати хоч якусь довідку, питали в комендатурі, у поліції. Вони нічого подібного не видають. Я хвилювалася, що нас через це розвернуть, а, що гірше, її заберуть. На щастя, усе обійшлося. Нас особливо не перевіряли, навіть не дивилися ноутбуки. Схоже було, що їм просто лінь. Хтось у нас просив сигарети.

З Бердянська ми виїхали не з першого разу. Одного дня нас завернули, бо не було «зеленого коридора». Наступного дня нам уже залишився останній блокпост, але сказали, що вже вечір, щоб приїжджали завтра. Ми поїхали на попередній блокпост, і водій почав домовлятися з їхнім командиром – 300 доларів. Не рублів, а доларів! Ми не мали таких грошей. І водій запропонував їхати в об’їзд, щоб не потрапляти на останній блокпост. Ми погодилися. Проїжджаємо міст, і він каже, що все, далі український блокпост. Я бачу український прапор, але не можу повірити. Сумніваюся, думаю, можливо, переодягнулися росіяни. Та коли чую, як військовий говорить українською, розумію, що росіянин так не зможе. Мені хотілося його обійняти. Я думала, що вже ніколи не побачу український прапор. Він нічого не перевіряв, ми проїхали далі. Із Запоріжжя за кілька днів дісталися Львова. Тепер я тут живу.

Драмтеатр у Маріуполі після 16 березня

«Що вони зробили з Маріуполем»

Мені важко дивитися на фотографії, що вони зробили з Маріуполем. На фото торговельного центру «ПортCity», де ми часто щось святкували чи на фільми ходили. На кафе, де любили снідати, на узбережжя… Сам берег не дуже постраждав, але боляче дивитися на російські прапори там. Я за ці кілька років стежила, як будуються школи, дороги, – якась історія, а тепер вона зруйнована.

У січні я ходила вулицями й дивилася на звичайні предмети: лавки, смітники, будинки… Уявляла, які вони будуть після війни, як випадуть вікна в будинку, де ми жили, довкола буде багато сміття… Я не могла цього уявити. Але росіяни зробили з містом те, чого мій мозок не зміг нафантазувати.

Я вже була переселенкою з Донецька, увесь цей час активно стежу за тим, що там відбувається. Тому порівнювала з тим, що сталося в Донецьку. Але потрібно було порівнювати не з Донецьком, а з Алеппо.

16 березня, коли скинули бомбу на драмтеатр, я ходила з хлопцем в той район. Там біля церкви [собору УПЦ МП] «ловив» зв’язок. Але того дня ми не могли нікому додзвонитися.

Ми почули літак. Зазвичай, усі ховалися в під’їзди, коли летів літак. Я забігла в якийсь поруч, хлопець залишився на вулиці. Почули вибух. Він був значно гучніший, ніж зазвичай. За якийсь час вийшли. Перед нами йшли двоє чоловіків. «Драмтеатру пізда», – сказав один із них. Я не повірила. Думала, це неправда. Коли побачила фото, зрозуміла, що ми були за 400 метрів від вибуху. Зіставляти це дуже важко, страшно.

Маріупольський драмтеатр до повномасштабної війни / фото, надане героїнею

Коли ми були на окупованій території, там ловило радіо «ДНР» [окупаційної адміністрації РФ в ОРДЛО], обговорювали обстріл драмтеатру. І звинувачували Україну, казали, що російські війська не використовували тоді авіацію. З 4 березня ми в Маріуполі чули й бачили російські літаки, вони постійно нас обстрілювали. Ні, для Росії «іх там нєт».

Одного дня авіабомбу кинули на сусіднє подвір’я. Люди тоді легковажно ставилися до необхідності ховатися, коли летять бомби. Думали, що не будуть обстрілювати житлові квартали.

Коли прилетіла бомба, у нас у підвалі обсипалася стеля й відкрилися двері – металеві двері вирвало. Вирва від бомб була десять на шість метрів. Дивом тоді ніхто не загинув. Я уявила, що могли загинути люди з мого підвалу, – мене почало нудити. Після цього звук літака ще більше лякав. І коли бачила, що робиться з житловими будинками після обстрілів літаків – вони складаються як карткові – подумала, що ховатися в під’їзди не найкраща ідея.

Мені би дуже хотілося повернутися в Маріуполь. Спочатку я думала, що зроблю це одразу після його деокупації. Але зараз, коли бачу, що ця божевільна Росія робить з іншими містами, думаю, що варто буде зважувати. Усе залежить, за яких умов ми переможемо.

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю видання The Village Україна і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Мы в социальных сетях

Showreel

Источники

Категории

Держатели ВВП-варрантов Украины одобрили предложение об отсрочке

«Будем продолжать». Литовский медийщик, организовавший сбор средств на Bayraktar для ВСУ, получил награду ГУР

Оккупанты жалуются родителям: «У нас много потерь, по телевизору не расскажут правду» — перехват

Для распространения дезинформация РФ нашла новые пути - АР

Как выживает украинский e-commerce

Женская сборная Украины во второй раз в истории выиграла шахматную Олимпиаду

Для распространения дезинформация РФ нашла новые пути - АР

Сотни HIMARS Украине не нужны - Пентагон

Новини. Atlas розігрує квитки на тур Nirvana, який так і не відбувся через смерть Кобейна. Як взяти участь

Поставки уже готовятся. В Пентагоне рассказали, когда в Украину отправят системы ПВО NASAMS

На Николаевщине собрана база потенциальных коллаборантов - глава ОВА

Россия вытесняет и уничтожает коренные народы Крыма - МИД

В Запорожской области ребенок получил тепловой удар, потому что оккупанты держали родителей на блок-посте двое суток — мэр

Эрдоган предложит "энергетический коридор" для транзита газа в ЕС - СМИ

Лукашенко оценил последствия "нестабильности" в Беларуси

В Черкасской области умер один из раненых в результате падения обломков российской ракеты

Воєнні злочини. Я провела 25 днів у підвалі в Маріуполі. Розповідь журналістки, яка змогла врятуватися з міста

Шахтер сыграет два товарищеских матча в один день

На взятке задержали киевлянина, причастного к Прессе Украины

В результате ракетного удара по Умани погиб мужчина - ОВА

Нове місце. Кав'ярня 52parallel біля метро «Дружби народів»

Украина прекратила транзит российской нефти

Подоляк объяснил слова Арестовича о "скором контрнаступлении" ВСУ

В Мариуполе началась третья волна скрытой мобилизации - советник мэра

В Украине нейтрализовали сеть Интернет-агентов РФ

Удалось вернуть тела еще 17 погибших украинских военных

Тень Роттенберга. Торговый центр Ocean Plaza перешел в управление АРМА

СБУ нейтрализовала сеть кремлевских пропагандистов

В Крыму партизаны передали раненым военным РФ пирожки с ядом: восемь оккупантов погибли, 18 в реанимации — СМИ

Звезда Женского Квартала раскрыла имя новорожденного сына

Европарламент о Беларуси: Лукашенко продал большую часть суверенитета

Пророссийским силам уже нет места. Как изменится политический ландшафт после войны — социолог

В Украине вынесли уже восемь реальных приговоров военным РФ — генпрокурор

Закриті/відкриті реєстри: шок, біль і безнадія — колонка керівника YouControl

Заря подписала Русина

В том числе на территории РФ. Войска Беларуси проведут «учения» с боевой стрельбой

Новини. За місяць ринок праці зріс на 14%. Кого та в яких регіонах роботодавці шукають найчастіше

«Креативная война»: Подоляк рассказал о тактике ВСУ на Южном направлении

Состоялась новая передача тел: Украина вернула 17 своих погибших защитников

Спор за 5G. Nokia через суд вынудила OnePlus и Oppo уйти с немецкого рынка