getty imagesЗмусити Росію заплатити військові репарації: що кажуть юристи та світовий досвід
Вилучити заморожені активи Росії для репарацій на користь України буде непросто. Що для цього необхідно в юридичній площині та які ще є способи для відшкодування збитків за рахунок усіх росіян?
За спільними оцінками Мінекономіки та KSE, загальні втрати економіки України через війну наразі коливаються в межах від $564 до 600 млрд.
Найбільші втрати приходяться на інфраструктурні об'єкти – дороги, залізничні станції, аеропорти, а також на майно цивільного населення – житло, автомобілі. Чим довше триватиме війна, тим більшими будуть втрати – людські, матеріальні, фінансові.
Серед зовнішніх джерел компенсації втрат і повоєнного відновлення країни найчастіше згадують допомогу західних країн у формі "плану Маршалла" із залученням переважно грантового фінансування, а також репарації від Росії, в тому числі за рахунок конфіскованих активів російського центробанку та путінських олігархів.
Однак вилучення заморожених активів вимагає проходження складних юридичних процедур, результат яких є непевним.
Які сьогодні є напрацювання у світовій практиці щодо репарацій, що може стати джерелом репарацій від РФ та які політичні та юридичні умови для цього потрібні?
Історична база
Військові репарації – у широкому розумінні – це компенсаційні платежі, які здійснюються після завершення війни однією стороною на користь іншої для покриття понесених під час війни втрат і збитків.
У історичному плані найвідомішими епізодами здійснення військових репарацій є репарації Німеччини після Першої світової війни на користь Антанти, започатковані Версальським договором.
Згідно з цим договором, Німеччина зобов'язалася виплатити переможцям 132 млрд золотих марок, але у 1932 році відмовилася від таких платежів. Їх було відновлено у 1953 році Угодою про німецький зовнішній борг. Останній транш репарацій за наслідками Першої світової було здійснено у жовтні 2010 року.
Після Другої світової війни за рішенням Потсдамської конференції Німеччина повинна була виплатити союзникам 23 млрд дол переважно шляхом постачання обладнання і перенесення промислових підприємств. Такі постачання, за рішенням сторін, було припинено у 1950-му році, репарації Радянському союзу сплачувались до 1953-го року.
Традиційно військові репарації розглядалися як передача коштів чи цінностей від переможеної у війні країни до інших країн з метою покриття нанесених втрат і збитків. Такий стан справ означав дотримання принципу "переможець отримує все". Проте в останні десятиріччя міжнародне право відмовилося від такого принципу, і сфокусувалось на відновленні справедливості для осіб, які постраждали у ході військових дій через порушення людських прав.
За міжнародними угодами і профільними законами, жертви військових злочинів і постраждалі від порушення людських прав мають право на з'ясування правди і отримання репарацій. Часто це виплачені у грошовій формі компенсації стороною, винною у правопорушенні.
В останні десятиріччя Рада безпеки ООН ухвалила кілька рішень щодо виплати репарацій агресором постраждалим державам. Резолюція Ради безпеки від 1985-го року закликала Ізраїль виплатити репарації Тунісу за його бомбардування. Інша резолюція включала положення щодо репарацій ПАР її країнам-сусідам, окупованим у 1970-ті та 1980-ті роки, зокрема, Лесото.
Утім застосування положень таких резолюцій на практиці ставало проблематичним.
Одним з небагатьох позитивних прикладів у цій сфері стала імплементація рішення Ради безпеки ООН щодо репарацій Іраку на користь Кувейту після військового вторгнення в 1990-1991 роках.
В квітні 1991 року Рада безпеки ООН прийняла резолюцію №687, якою Ірак зобов'язали фінансово відшкодувати Кувейту завдані збитки через військову агресію в Перській затоці.
Створена для управління цим процесом Компенсаційна комісія ООН обробила понад 2,7 млн вимог від окремих фізичних та юридичних осіб Кувейту на загальну суму 352,5 млрд дол. До 2005 року кількість вимог, які підлягали задоволенню, зменшилась до 1,5 млн, а вартість відшкодування – до 52,4 млрд дол.
Тоді Компенсаційна комісія фокусувалась саме на задоволенні вимог постраждалих фізичних осіб, і не завжди йшла назустріч вимогам урядових і корпоративних структур.
Джерелом фінансування репарацій Іраку став Компенсаційний фонд ООН, який отримував певний відсоток від експортної виручки іракської нафти і нафтопродуктів. Спочатку фонд отримував 30% експортної виручки з поступовим зменшенням середнього відсотка в наступні роки. Так, у 2017-му році відсоток вилучень надходжень від експорту становив 3%, у 2018 – 0,5%, у 2019 – 1,5%, а в 2020 – знову 3%.
Компенсаційна комісія ООН і фонд виплати репарацій Кувейту функціонували понад 30 років. Останню вимогу задовільнили в січні 2022 року.
Заморожені активи і репарації
Після введення антиросійських санкцій і замороження активів російських олігархів, Центрального банку і Фонду національного добробуту Росії почали з'являтися ініціативи щодо використання заморожених російських активів. Зокрема, для здійснення військових репарацій на користь України.
Проте оформлення відповідних ініціатив у юридичній площині знаходиться лише на початковій стадії.
Раніше державний секретар Великобританії Майкл Гоув запропонував використати нерухомість російських олігархів у Лондоні для "гуманітарних цілей". Також американський Конгрес виходив із заявою щодо реалізації активів визнаних прибічників путінського режиму для гуманітарної допомоги постраждалим від воєнних дій в Україні.
Натомість правники звертають увагу, що "зміна власності заморожених активів (конфіскація державними органами) та використання як засобу репарацій чи надання гуманітарної допомоги піднімає на поверхню проблеми законності таких схем".(L. Moffet "Sanctions for War, Reparations for Peace?")
Частина експертів вважає, що розпорядження активами російських бізнесменів і компаній без проведення судових процесів чи інших правових діянь не матиме правового характеру. Принаймні, сторони повинні мати змогу довести наявність чи відсутність причинно-наслідкових зв'язків між діяльністю підсанкційних осіб\компаній та військовою агресією.
Одна справа – це замороження активів через санкції ЄС чи односторонні санкції окремих держав і зовсім інша справа – це розпорядження цими активами та переведення у грошову форму для здійснення репарацій жертвам агресії. Це може трактуватися як порушення права власності.
У схожих випадках, пов'язаних із антикорупційними чи антитерористичними справами, активи під санкціями можуть бути вилучені лише за наявності судового рішення проти власників цих активів. І в реальному житті вказані процеси можуть тривати роками.
Тобто, у юридичному плані тимчасове обмеження права користування активами (замороження) та зміна суб'єктів права власності є принципово різними механізмами.
Так, Європейський суд справедливості, у віданні якого знаходяться підсанкційні активи, не може автоматично передавати їх у розпорядження постраждалих осіб. Навіть коли в наявності має відповідний вирок.
Рішення про передачу активів повинні ухвалюватися національними судами чи органами, а тому часто залежать від політичних чинників.
Традиційний правовий шлях для зміни власника активів має пройти всі законні процедури, передбачені законами країн, залучених до цих процесів, включаючи доведення фактів приналежності до злочину.
Для подолання таких суперечностей і юридичних прогалин зараз у США розробляється спеціальне законодавство – Asset Seizure for Reconstruction Act (Закон про захоплення активів для реконструкції України).
Законопроєкт надає право президенту США, за дотримання певних умов, конфіскувати активи іноземців, добробут яких пов'язується з корупцією або політичною підтримкою режиму путіна.
Захоплені активи можуть бути реалізовані, а отримані кошти повинні бути використані на такі цілі: 1) пост-конфліктна реконструкція України, 2) гуманітарна допомога і підтримка українських біженців за кордоном, 3) надання зброї українським військовим, 4) гуманітарна допомога і допомога розвитку росіянам.
У Канаді також розробляється спеціальне законодавство, яке створює правові підвалини для конфіскації та перепрофілювання активів з метою репарацій.
Тобто, серед фахівців та політиків формується консенсус і здійснюються практичні кроки для правового врегулювання питань конфіскації активів та їх використання як засобу репарацій. Це посилює захист прав постраждалих від військової агресії та робить можливими військові репарації Росією на користь України.
Інші джерела для репарацій
Ще однією можливістю запровадження військових репарацій для України є введення репараційного податку для Росії на експорт нафти і газу. Такі вилучення повинні акумулюватися в спеціальному компенсаційному фонді ООН, як у випадку відшкодування збитків Іраком Кувейту.
Однак слід враховувати, що утримання диктатора путіна при владі ускладнюватиме реалізацію цієї схеми. У наведеному випадку відшкодування підтримувалося владою Іраку.
Наступною альтернативою для проведення репарацій Україні є укладення угоди між США та ЄС, з однієї сторони, та Росією, з іншої сторони, щодо поступового пом'якшення санкцій у відповідь на здійснення репарацій. Враховуючи поточний внутрішньо-політичний контекст РФ, впровадження такої схеми також не є безпроблемним.
В міжнародній практиці вже були прецеденти проведення репарацій до постраждалих від військової агресії країн як засобу пом'якшення накладених санкцій. У 2020-му році Судан виплатив 335 млн дол військових репарацій за участь у бомбардуванні терористами Африки і за можливість бути виключеним із списку держав – спонсорів тероризму.
Такий підхід до репарацій дозволяє не лише компенсувати наслідки вчинених дій, а й покращити становище країни-агресора в системі міжнародних відносин.
Тобто, репарації можуть розглядатися як засіб пом'якшення санкцій у відповідь на припинення агресивних дій та готовність агресора понести фінансову відповідальність за вчинені правопорушення.
У підсумку
У сучасному світі репарації вже не розглядаються як спосіб приниження агресора, а як засіб відновлення балансу і справедливості після війни.
Потенційно міжнародне співтовариство та Україна можуть використати три джерела репарацій для компенсації збитків та фінансування післявоєнного відновлення національної економіки.
Перше – заморожені активи олігархів, центрального банку та Фонду національного добробуту РФ.
Друге – податок на експорт вуглеводнів з Росії до ЄС і Північно-американських країн з акумуляцією находжень у спеціальному компенсаційному фонді.
Третє – добровільна згода Росії на виплату репарацій Україні з російського бюджету в погоджених обсягах з можливістю пом'якшення антиросійських санкцій.
Утім, застосування всіх трьох варіантів чи комбінації певних джерел вимагає певних дій. Для першого необхідне прийняття у країнах-партнерах спеціального законодавства з питань конфіскації підсанкційних активів та їх використання на цілі військових репарацій.
Так само для покладення на Росію оподаткування експорту вуглеводнів, наприклад, необхідна політична воля світових лідерів. А третій варіант неможливий без політичних змін у Росії і отримання згоди її керівництва на проведення репарацій в обмін на санкційні послаблення.
Тетяна Богдан, директор з наукової роботи Growford Institute