Помер Іван Дзюба: символ патріотизму і справедливості України
22 лютого помер Іван Дзюба - літературознавець, дисидент.
"Сьогодні уві сні вночі помер Іван Дзюба", - повідомили ВВС News Україна в Національній Академії наук, де він був академіком.
Іван Дзюба - одна зі знакових постатей серед українських шістдесятників. Блискучий літературний критик, він зробив дуже багато для визначення нової системи цінностей, нової філософії постсталінської епохи.
Його "Інтернаціоналізм чи русифікація?" стала текстом-викликом, свідченням активного національного спротиву.
Літературознавець, громадський діяч, академік НАН України Іван Дзюба в одному з інтерв'ю сказав, що у житті важливо зробити щось добре. Цьому переконанню він ніколи не зраджував.
Протест і справедливість
Він ріс у селі біля Волновахи на Донбасі, де на вулицях лунала питома українська мова, а місцева інтелігенція послуговувалася лише російською.
Батька мобілізували у перші дні війни: тільки й зміг домовитися із солдатами про дозвіл заїхати попрощатися з сином, що відпочивав у піонерському таборі. Та зустріч стала останньою.
В університеті вчився у тодішньому Сталіно (Донецьком місто назвуть у 1961-му). Вибір професії, можливості освіти й самореалізації - на все це впливав вибір національної ідентичності. Все українське трактувалося як меншовартісне.
Вступаючи до комсомолу, Іван Дзюба власноруч означив у графі про національність "русский". Вчився на факультеті російської філології, захоплювався поезією Володимира Маяковського, узявся писати про нього дисертаційну роботу.
Однак поступово, зокрема вже у київські аспірантські роки, почала відкриватися незнана спадщина українського високого відродження початку ХХ століття.
Молодий літературний критик змінив свою національно-культурну ідентичність не в останню чергу з почуття протесту й прагнення справедливості: чому ця культура, що може стати врівень із багатьма іншими, повсякчас упосліджується?
Іван Дзюба, 1965 рік. Під час виступу на прем'єрному перегляді "Тіней забутих предків" у кінотеатрі "Україна" він закликав до протестів через арешти творчої інтелігенції.Інтелектуальні, духовні, мистецькі шістдесяті захоплювали неймовірними перспективами. Молода поезія залунала враз талановитими й неповторними голосами. Їх слухали як пророків, для студентської молоді вони швидко ставали кумирами. Неймовірно зріс інтерес до літератури модернізму, до творчості репресованих письменників.
Іван Дзюба був серед тих, хто наводив мости, відновлював тяглість традиції, повертав забуті імена й тексти.
Як сам згадував, він і львів'янку Марту обрав (це було кохання з першого погляду), бо вона поділяла його мистецькі захоплення.
Роки політичної відлиги виявилися зовсім короткими. Коли почалися утиски, коли загроза неосталінізму означилася доволі виразно, молодий літературознавець мав мужність сказати про це вголос, кинути виклик владі, яка багато в чому лишалася тоталітарною.
"Інтернаціоналізм чи русифікація?"
Книжка "Інтернаціоналізм чи русифікація?" у 1965-му писалася як апеляція до творців панівної ідеології, до партійної верхівки.
Зібравши безліч неспростовних фактів про утиски української культури, мови, про насильницьку русифікацію, Іван Дзюба тоді намагався інтерпретувати ситуацію з позицій таки ж радянських, як викривлення й порушення програмних настанов комуністичної партії.
Він не хотів йти в політику, сподівався на діалог влади з інтелігенцією.
Пропустити подкаст і продовжити подкаст
Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
У листі на 214 сторінках, адресованому партійному й державному керівництву, автор наголошував, що радянський інтернаціоналізм насправді означає русифікацію, що "кожний українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності".
Перший секретар ЦК КП УРСР Петро Шелест тоді розпорядився розіслати текст секретарям обкомів: мовляв, треба знати аргументи супротивників.
"Інтернаціоналізм чи русифікація?" неймовірно швидко поширилася у самвидаві. Її передруковували, фотокопіювали. Невдовзі праця потрапила за кордон, у 1968-го книжку видали у Великобританії.
За долю нації таки були підстави непокоїтися і вболівати. Паростки демократії затоптувалися послідовно й старанно, імперські амбіції росли.
31 липня 1963 року заборонили вшанування 50-річчя з дня смерті Лесі Українки. Це саме Дзюба тоді при відключених мікрофонах, під шал бадьорої музики з гучномовців, що лунала на весь Першотравневий парк на схилах Дніпра, усе ж виголосив присвятне слово поетесі.
У вересні 1965 року Іван Дзюба разом з В'ячеславом Чорноволом та Василем Стусом піднявся на сцену після прем'єрного перегляду "Тіней забутих предків" у кінотеатрі "Україна", аби оприлюднити інформацію про арешти творчої інтелігенції та закликати до протесту. Більшість присутніх у залі встали на знак підтримки неймовірно сміливої акції.
Він завжди хотів займатися літературою, але життя розпоряджалося інакше.Не менш значущим був його виступ у 1966 році, на роковини трагедії у Бабиному Яру.
"Ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс. Це наш обов'язок перед мільйонами жертв деспотизму", - говорив він.
ЦК дало бій
Але ідеологи з ЦК партії вирішили дати бій.
Під псевдонімом з'явилася викривальна брошура "Що і як обстоює І. Дзюба?". У відповідь автор починає збирати матеріали для повнішого другого видання. Нових документів і свідчень набралося на кілька валізок. Вони зберігалися у підвалі будинку двоюрідного брата дружини; після арешту той спалив компромат.
Урешті погромного 1972-го дійшло до виключення зі Спілки письменників. На засіданні були присутні найчільніші колеги по перу, багато з них співчували молодому письменнику, але вирішували тоді не вони.
Іван Михайлович завжди казав, що ні на кого зла не тримає. Хоча якраз позбавлення письменницького офіційного "посвідчення" започаткувало подальші репресії.
1973 року Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до п'яти років ув'язнення і п'яти років заслання за "Інтернаціоналізм чи русифікацію?".
Покарання відбував у сумнозвісній будівлі на вул. Володимирській у Києві. Вечорами до нього в камеру іноді заходив на розмову сам очільник республіканського КДБ. Намагався переконати писати "для вічності", бо партія, мовляв, скоро розв'яже всі національні проблеми - і нікому тоді книжка не буде цікавою.
"Я не був антисовєтчиком і антикомуністом, як усі зараз себе називають, і навіть ті, хто в кущах сидів. Я був ідеалістом і вірив, що можна змінити цей порядок", - казав Іван Дзюба в телеінтерв'ю Дмитру Гордону у 2017 році.
"Він - це література, йому потрібен стіл і книжки"
Як згадувала дружина Івана Дзюби, Марта, він не хотів ставати публічною особою, а мріяв займатися мовами і літературою.
"Ця робота, "Інтернаціоналізм і русифікація?", зробила його символом поза його волею. Ще відіграли свою роль його виступи на літературних вечорах, які тоді були дуже популярними. Він завжди дуже логічно міг сказати, обґрунтувати". - казала вона.
"Проте, наскільки я знаю, Іван не хотів займатися політикою, він хотів займатися літературою. До арешту він звертався з проханням до Спілки письменників, щоб його на рік чи два відрядили до Вірменії або Балтії, де б він вивчав мову і вийшов за рамки цього замкненого кола, де він мимоволі ставав символом. Я бачила, що він - це література, що йому не треба бути трибуном, що йому потрібен стіл і книжки, його життя в цій праці", - розповідала вона в одному з інтерв'ю.
Після "помилування"
Після "помилування" вчорашнього в'язня не брали ні на яку роботу. Йому загрожував новий строк за "тунеядство" - неробство. Урятував авіаконструктор Олег Антонов, котрий не побоявся узяти його коректором багатотиражної газети Київського авіазаводу.
Іван Дзюба багато писав, усе більше зосереджуючись на безпечнішій історії літератури.
А радянська епоха добігала кінця, і з першими подихами демократизації дисидент-шістдесятник знову не побоявся вийти на барикади.
Став одним із співзасновників Народного руху України. Прийшла пора збирати каміння. Дзюба редагує журнал "Сучасність".
До речі, це якраз під маркою "Сучасності" у 1968 році вийшла в Мюнхені книжка "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Також він опікується молодими поетами, схвально відгукується про нові мистецькі тенденції і явища.
Коли став міністром культури України, взявши на себе при початку дев'яностих неймовірний тягар відповідальності за катастрофічно недофінансовану, нереформовану галузь, їздив на роботу громадським транспортом. Службове авто видавалося йому недозволеною розкішшю у бідній країні.
Іван Дзюба в останні роки займався наукою і літературою - тим, про що завжди мріяв ще у 60-70-ті, як розповідала його дружина: про стіл і книги.
Але політика була йому небайдужа. У 2019-му, перед президентськими виборами, він публічно закликав не голосувати за Володимира Зеленського, бо бачив у ньому загрозу українській державності, мові та європейському вибору.
Якось Івана Дзюбу запитали: що таке щастя і чи він щасливий?
"В реальному житті бувають хвилини радості, можна назвати їх хвилинами щастя, але воно мінливе. Щастя як стабільного стану, в якому людина живе і з яким освоїлась, - не уявляю. Мабуть, для нормальної людини це було б пекло", - зізнавався він.
Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!