"І за німецької окупації якось жили". Що говорять про війну з Росією біля кордону
Поки Росія продовжує перекидати до кордону з Україною військову техніку, Державна дума готується розглянути звернення про визнання самопроголошених ДНР та ЛНР, а європейські та американські політики говорять про можливе швидке вторгнення, з українського боку кордону в Харківській області про можливу війну говорять, але помітити якусь реальну підготовку до неї майже неможливо.
"У нас роботи немає, грошей немає, війни теж немає, ось біляш краще купіть", - сміється жінка на ринку у Вовчанську - двадцятитисячному місті за годину їзди від Харкова і всього за десять кілометрів від російського кордону.
У понеділок людей на міському ринку майже немає, день не базарний. Тому нудьгуюча продавчиня починає довгу розповідь про те, що молоді у Вовчанську робити нічого, тому всі їдуть працювати до Польщі чи Чехії.
Понеділок - день небазарний, каже продавчиня біляшів на вовчанському ринку, але й в інші дні ажіотажного попиту на, припустимо, крупи, сірники чи сіль тут не спостерігаєтьсяУ перспективу можливої війни вона категорично не вірить. Розповідаючи про це, вона так активно жестикулює, що два коти, що спали у неї за спиною на дерев'яних піддонах, про всяк випадок перебираються подалі.
До "подій" приїжджали росіяни
На центральній площі міста ми зустрічаємося з Миколою Васильовичем, який керує крафтовою пивоварнею Ten Men. Вона вважається однією з найкращих в Україні, постачає свою продукцію до всіх великих міст країни, але в самому Вовчанську купити її пиво неможливо: місцеві обирають продукт простіший і дешевший.
"Я вважаю, що Вовчанськ - це місто майбутнього. Майбутнє взагалі за невеликими містами. Саме тут можна реалізувати прагнення людини жити в природі, у гармонії. У великих містах людина самотня, живе окремо. А тут, у Вовчанську, всі один одного знають" , - розповідає пивовар.
Микола Васильович каже, що до 2014 року з Білгорода та найближчого до кордону російського районного центру Шебекіно постійно приїжджали росіяни, які закуповували українські продукти.
Пропустити подкаст і продовжити подкаст
Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
"Про погіршення відносин з Росією з "базарниками" поговоріть: вони вам скаржитися будуть. До "подій" приїжджали росіяни та скуповували все величезними обсягами: вишні, яблука, гриби. Навіть просто хліб, інші звичайні продукти в магазинах скуповували і везли до себе все, не дивлячись. У нас все смачніше і дешевше. А вони - не вміють смачно готувати, не виходить у них чомусь", - сміється він.
Та й багато мешканців Вовчанська заробляли на транскордонній торгівлі, яку Микола Васильович жартома називає "контрабасом": до Росії везли продукти, звідти їхали з повним баком бензину, який в Україні завжди коштував дорожче, ніж за кордоном.
Після початку конфлікту на сході України потік людей і машин через кордон спочатку різко скоротився, а потім пропускати когось через найближчий до Вовчанська прикордонний пункт пропуску "Плетенівка" взагалі перестали, що вдарило по кишенях багатьох вовчанців.
Настрої жителів міста, розповідає Микола Васильович, змінювалися з розвитком конфлікту: спочатку багато хто не вірив, що за створенням самопроголошених республік стоїть Росія, потім багато молодих людей пройшли через зону АТО, зараз патріотичні настрої у Вовчанську значно сильніші, ніж були до 2014 року.
Там, де стояв диявол, церкві не бути, вирішили "спеціальні люди" і поставили на місці пам'ятника Леніну дерев'яний хрестПісля того, як західні ЗМІ та політики все частіше почали говорити про швидке можливе вторгнення Росії, масово перебиратися до західних регіонів України вовчанці не стали, каже Микола Васильович. Сам він кудись їхати поки що теж не планує.
"Куди тікати звичайним людям? Звичайні люди і за німецької окупації якось жили, - розмірковує він. - З іншого боку, Вовчанськ - місто приватного сектора. Свою картоплю люди вирощують, льохи у людей є. Жити будуть якось, а як - невідомо".
Ми гуляємо центральною вулицею міста, яка до декомунізації носила ім'я Леніна, а тепер стала Соборною: "Стояв [пам'ятник Леніну] на місці старої церкви. Його звалили. Хотіли на тому ж місці ставити нову церкву. Але спеціальні люди сказали: на тому місці , де стояв диявол, церкви не буде, - і поставили в іншому місці". На місці Леніна зараз стоїть дерев'яний хрест.
Раптом Микола Васильович гукає пенсіонера з паличкою, який неспішно йде тротуаром, і представляє його: "А це наш письменник! Багато книг уже написав".
У книзі Віктора Бондаренка Володимиру Путіну присвячено одразу кілька віршів - з них дійсно видно, що письменник ставиться до російського лідера не найкращим чином84-річний Віктор Бондаренко погоджується: за останній рік він написав шість книг, зокрема збірку патріотичних віршів, яку збирається через знайомих передати українським бійцям у зоні донбаського конфлікту.
"Я війни не боюся", - каже письменник і вибухає лайками на адресу Володимира Путіна.
"Землі він збирає. Сибіром хай би своїм зайнявся: там на сто кілометрів жодної крамниці може не бути, а він в Україну поліз, - розмірковує він. - Про Путіна, до речі, я вірш теж написав, але ви його не публікуйте, не треба, там про нього надто погані слова".
Микола Васильович прощається з письменником, і ми йдемо далі. У невеликому містечку, де майже всі знають один одного, з ним постійно вітаються на вулиці. Біля місцевої гордості - агрегатного заводу - він гукає ще одного знайомого, колишнього редактора міської газети Ігоря Івановича: "А от скажи нашим гостям, чому немає в місті панічних настроїв і ніхто не їде звідси?"
"Це говорить про психологічну стабільність і хороше розуміння світових процесів нашим населенням", - жартує той у відповідь.
"Посилений режим у нас з 2014-го"
Виїжджаємо з міста у бік російського кордону. Дорогою видно, що останнім часом машини нею їздять не так часто, як колись.
На околиці міста розташований занедбаний аеродром, який належав колись льотному училищу. Наприкінці 80-х училище перевели до Запоріжжя, де воно трохи пізніше закрилося, а на зарослому чагарником льотному полі у Вовчанську залишилися стояти кинутими кілька десятків старих літаків та гелікоптерів.
Усе цінне з кинутих апаратів давно вийняли, щось розпиляли на металобрухт, а ті, що залишилися лежати, стали місцевою пам'яткою: фотографуватися сюди приїжджають люди з Харкова та інших міст України, а хтось навіть розписав уцілілі рештки техніки написами на кшталт "Не доламуй мене. Вертольотик".
Від аеродрому до кордону вже менше п'яти кілометрів. Якоїсь миті на український мобільний телефон приходить смс з адресою посольства України в Москві: сигнал від російських вишок мобільного зв'язку тут сильніший за український.
Так само у Вовчанську без проблем можна дивитися російські телеканали, які вже кілька років тому заблоковані в Україні.
"Особливо в погану погоду. Українські канали тоді спіймати практично неможливо, а російські - у чудовій якості", - сміється Микола Васильович.
По обидва боки від дороги, що веде до кордону, йдуть засніжені поля, в яких непомітна будь-яка присутність військових.
"Раніше дорогу не лагодили, щоб ніхто зайвий раз до Росії не їздив, потім полагодили, але тут вже їздити перестали", - жартує Микола Васильович.
В одному з сусідніх із Вовчанськом селищ розташована військова частина Національної гвардії, але жодного помітного збільшення присутності людей у формі у місті після початку розмов про швидке вторгнення Росії не відбулося.
Біля самого кордону забитими стоять кіоск страхової компанії та вагончик, у якому колись розміщувалося придорожнє кафе. Про нього зараз нагадує хіба що напис "Українська кухня з грузинським акцентом".
Прикордонники - строковик із Дніпра та його начальник - кажуть, що кордон на цій ділянці закрито останні два роки, фотографувати не дозволяють, пропонуючи звернутися за дозволом до їхнього начальства до Харкова.
"У нас нічого за останні місяці не змінилося. Хоча зрозуміло, що у нас не тільки автомати є, і ми завжди готові до будь-яких сценаріїв. Посилений режим? Він у нас взагалі з 2014 року, - розповідають прикордонники. - Нагнітають журналісти-то. А ми нічого незвичайного не бачимо, по той бік кордону теж. У нас тут тихо: зайці бігають, іноді кабани".
Микола Васильович стверджує, що не має наміру тікати з міста у разі російської агресіїВиїжджаємо від кордону, так і не помітивши якихось особливих приготувань до можливої атаки з півночі. Запитуємо у Миколи Васильовича про "стіну", яку на кордоні з Росією мала намір побудувати українська влада - її слідів тут не помітно.
Той усміхається: "Так, щебінь на цю "стіну" возили. Скільки людей на цьому щебені побудувалося! І гроші давали, і щебінь возили, але ж контролю ніякого не було".
Схожа ситуація і на сусідньому прикордонному переході "Гоптівка" на сімферопольській трасі, хоча він продовжує працювати і тут перетнути кордон можна. Від Харкова до Гоптівки - трохи менше 50 км. До 2014 року рух тут був постійним: цією дорогою з Росії їхали до Криму.
Зараз траса стоїть порожньою: ані військових, ані будь-яких блокпостів, ані навіть чергового поста ДАІ. Колись головна точка входу і для товарів, і для туристів померла, а разом із нею поступово вмирає і вся інфраструктура вздовж дороги: від заправок до кав'ярень та магазинчиків.
Тільки за кілометр від кордону починається пробка з фур: у черзі чекають вантажівки з українськими, азербайджанськими, киргизькими, молдавськими номерами, але жодного російського.
На залізничній станції "Козача Лопань" раніше була українська митниця - це перша станція після кордону, а на пероні йшла цілодобова торгівля: від кукурудзи та алкоголю до одягу. Наразі селище виглядає вимерлим, частина будинків забита, станцією бродить самотній прикордонник з автоматом, будівля митниці закрита на замок. Найбільше людей - аж п'ять пенсіонерів - у церкві. На її дверях висить оголошення з номером телефону отця Михайла на випадок, якщо людина прийшла, а храм зачинено.
Селище Козача Лопань на українсько-російському кордоні зараз виглядає вимерлимНайближче до кордону селище Гранів виглядає навіть більш жвавим. Тут трапляються машини, топлять кілька печей. Замерзлою дорогою ми доїжджаємо майже до російського кордону. Тут ані посилення, ані прикордонників. На кілометри ліворуч і праворуч йдуть порожні поля, в яких жодних військ непомітно.
У минулі роки влітку, згадують місцеві, з російського боку приїжджали навіть на велосипедах, а з Білгорода через кордон регулярно їздили до Харкова за продуктами, одягом чи в кіно у вихідні дні.
Зараз на прикордонному переході теж порожньо, лише кілька людей переходить його пішки, а літня жінка в придорожньому кафе єдина, хто переживає через політичну ситуацію: "А ви з Росії чи в Росію? Сьогодні наказ пройшов, що мужиків звідти більше не пропускатимуть сюди. Переворот, кажуть, буде. Нас заберуть, а Київ сам по собі залишиться".
Прикордонна служба України спростувала повідомлення про те, що вона закрила кордон на в'їзд для всіх чоловіків із Росії, але найближчими днями навряд чи хтось вирішить це перевірити на практиці.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!