Світ, якого вже немає, є у книзі Сергія Осоки
Рецензія членкині журі Віри Агеєвої на книгу "Три лини для Марії" Сергія Осоки, яка увійшла до короткого списку Книги року ВВС 2021.
Настроєва новелістика Сергія Осоки занурює у світ, який уже існує лише в пам'яті. Це переважно історії сільського дитинства, дорослішання, це простір, де живе спілкування ще не замінене телефонним. І новини дізнаються від поштарки, котра їздить від хати до хати стареньким рипучим велосипедом.
Простір цей самодостатній, для багатьох персонажів книжки звичний і дорогий. У любові до нього часто зізнаються герої письменника. Як-от в оповідці "Шо я там забув" - такому собі спогаді неохочого до будь-яких мандрів хлопчини. Для нього поїздка в піонертабір - за кару, а гостювання в місті тільки знуджує й упевнює, що всі ті урбаністичні принади - нічого не варті у порівнянні з купанням у річці й ранішнім витрушуванням раків із ятерів.
Ритм щоденного побутування неспішний, непередбачуваних подій майже не стається, квапитися ніби й нікуди. Але саме в такому повільному часоплині й з'являється уміння завважувати, виокремлювати й цінувати спостережені деталі, мікросюжети, маленькі пригоди, що трапляються будь-де. Одна з них, скажімо, приголомшила двох закоханих підлітків.
У цій книжці кілька коротких новел об'єднано в історію першого школярського кохання. Спостерігаємо за несміливими спробами оповідача якось порозумітися з тою неприступною Катькою в червоній куртці, що видається йому чи не загадковою інопланетянкою. Шукаючи не так грибів, як усамітнення й зближення, а може, власне "того, чого насправді немає", хлопець із дівчиною заблукали далеко в лісі й сполохали не турбованих людьми оленів. І враз "в її очах з'являється вираз, який там буває вкрай рідко. І я спішу насолодитися тією миттю, адже наступна така буде нескоро". Ця чарівлива зміна сталася при зустрічі з красою у її чистому вигляді, з таємничим і небуденним.
Але так стається нечасто. І на лісову прогулянку треба ще зуміти втекти від пильного материного нагляду, від безлічі домашніх обов'язків. Утікають персонажі Сергія Осоки найчастіше під захист бабусь. І пиріжками пригостить, і допитуватися зайвого не буде. Самотнім стареньким хочеться натомість самим розказати про щось давно пережите. Окремим сюжетом вив'язуються в книжці спогади про повоєнні часи.
Серед найяскравіших - хоча б віньєтка з 1953. Це ще рік, коли нова, щойно збудована сільська школа, тепер закинута й розруйнована, ледь вміщала "голодних, але гамірних", дітей. "Коли помер Сталін, дітвору вишикували на шкільному подвір'ї. Хлопців, стрижених наголо, у перефарбованих кухвайках та недоладних чоботах, і дівчат у біленьких хустинах та праних-перепраних спідничках. Освіта тоді цікавила дітвору куди менше, аніж їжа". І діти з подивом побачили, що вчительки плачуть. А коли почули: "Сьогодні помер вождь народів… наш любимий вождь Сталін", - то заплакали й самі.
Пропустити подкаст і продовжити подкаст
Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
Що змушувало ридати цих знедолених, виснажених тяжкими випробуваннями дорослих і малих? Які страхи й травматичні синдроми вони собі тими слізьми полегшували? І чи вчительки при тому не озиралися одна на одну, намагаючись якнайстаранніше продемонструвати любов до влади, яка все ж забезпечувала їм сяку-таку зарплату?
Сергій Осока уміє розповісти історію через звернення до речей, предметів, які стають носіями пам'яті. У сюжеті про школу таким нагадуванням про минуле стає маленька лялька, що застрягла між рамами вікон, коли першокласниця хотіла перекинути її подрузі на подвір'я. Так і зосталася там іграшка назавжди, скільки й стояла сільська спорожніла школа. І нагадувала про дітей, які колись гралися в лунких коридорах, заповнювали гомінкі класи. Може, й сама будівля сумувала за колишніми часами.
А от власниця ляльки, проходячи поруч, навіть не пізнала свою іграшку й не озирнулася на стару затихлу споруду. Так рвуться зв'язки з дитинством, врешті, взаємини між поколіннями. А пам'ятні речі стають просто непотребом, коли в людській свідомості звітрюється їхня емоційна вартість.
А от початок дев'яностих, коли додаткові нулі на цінниках у крамницях з'являлися чи не щомісяця, для оповідача новели "Мило "Jean Patou"" асоціюється з коробкою французького мила, побаченого в універмазі. Та перев'язана красивою стрічкою коробка з золотим тисненням коштувала чверть маминої місячної платні. Й дозволити собі таке марнотратство вона, звісно, не могла. Тільки раз у раз приходила подивитися на той символ якогось недоступного для неї життя. Йшлося не про мило, а таки про мрію: і це зрозумів її восьмилітній син. Довго збирав гроші зі своїх кишенькових, а коли прийшов з витрушеними копійками до крамниці, виявилося, що чарівну коробку давно продали. Цю історію син нагадав матері вже дорослим. І дізнався, що продавчиня розповіла мамі про його спробу купити подарунок.
Уся збірка "Три лини для Марії" так чи так перейнята щемкою ностальгією за часом, коли трава була вищою, а дитині бракувало багато чого, але не любові.
Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.