Не Трампом єдиним: чому Україні потрібна окрема стратегія щодо США
Україна тривалий час будувала партнерство зі Сполученими Штатами за наступними треками: військова допомога, санкційний тиск на Росію, політична підтримка на міжнародних майданчиках. Це партнерство пройде перевірку Трампом і залишиться одним із найважливіших для української держави, попри всі ups and downs, із якими обидві країни зіштовхувалися з моменту, коли над Києвом замайорів синьо-жовтий стяг незалежності.
Історія розвитку відносин
США визнали Україну незалежною державою 25 грудня 1991 року рішенням президента Джорджа Буша-старшого: того самого дня, коли пішов у відставку Горбачов. При цьому офіційні дипломатичні відносини між Києвом і Вашингтоном встановили вже 3 січня 1992 року, тобто лише через девʼять днів. За даними Держдепу США, сукупна американська підтримка Україні з 1991 по 2014 рік становила близько 5 млрд доларів на всі напрями разом: ліквідація наслідків Чорнобиля, соціальні обміни, економічна допомога, підтримка демократичних виборів, антикорупційні програми, енергетика.
Спільний брифінг президентів Клінтона та Кравчука у Борисполі 12 січня 1994 рокуРеклама
Зрештою ми пройшли шлях від ~5 млрд доларів гуманітарно-демократичної допомоги за перші 23 роки незалежності до ~120-125 мільярдів доларів військової та фінансової підтримки після 2022-го: масштаб співпраці зріс на порядки після повномасштабного російського вторгнення.
Водночас досвід останніх років показує: масштаб і динаміка цих відносин заслуговують на окремий, спеціально розроблений підхід у вигляді формалізованої концепції/стратегії: так само, як його мають (або згодом матимуть) євроатлантична інтеграція чи відновлення й відбудова країни.
Сьогодні Україна має низку регіональних зовнішньополітичних або комунікаційних стратегій, працює над оновленням Стратегії зовнішньої політики України, має безпекові меморандуми з десятками країн. Логічним наступним кроком було б доповнити цю архітектуру окремим, артикульованим підходом до відносин зі США.
Обґрунтування потреби
Практика ухвалення окремих зовнішньополітичних стратегій щодо конкретних держав широко поширена серед демократичних країн. Німеччина у липні 2023 року вперше у своїй історії ухвалила Стратегію щодо Китаю. Її розробило МЗС, а узгодження всередині коаліції дало уряду широкий політичний мандат на її реалізацію. Норвегія має окремі стратегії співпраці з Індією (2018) та Бразилією (2011, оновлена у 2025). Австралія у 2018 році схвалила детальну Економічну стратегію щодо Індії до 2035 року з визначеними пріоритетними секторами та навіть акцентом на окремі регіони в межах держави. Швеція й Нідерланди у 2019 році ухвалили власні стратегічні документи щодо Китаю.
Найближчий до українських реалій приклад – Литва: 15 травня 2024 року її уряд затвердив Стратегічні настанови щодо відносин зі США, а МЗС згодом ухвалило план дій на 2025-2027 роки. Документ має на меті зберегти політичну увагу Вашингтона та військову присутність США у державах Балтії, зміцнити контакти з адміністрацією та Конгресом й забезпечити регулярний двосторонній діалог на високому рівні.
Літак дальнього радіолокаційного стеження AWACS у ЛитвіПоказово й те, що самі США мають Інтегровану стратегію (ICS – integrated country strategies) щодо кожної країни, зокрема й щодо України, тоді як Україна аналогічного документа щодо свого ключового партнера не має.
Чинна Стратегія зовнішньополітичної діяльності 2021 року відносить США до пріоритетних партнерів. Вона ухвалена до повномасштабного вторгнення та подальшої зміни американської адміністрації і визначає п'ять різних типів стратегічних відносин із 13 державами. З огляду на критичну залежність України від США у сферах безпеки, розвідки, фінансування повоєнної відбудови та відновлення, а також санкційного тиску на Росію, окрема стратегія щодо США за литовським зразком (настанови плюс багаторічний план дій) була б логічним і обґрунтованим кроком для Києва.
Реклама
Постійне місце США в Радбезі ООН, уже згадані значні обсяги військової та фінансової допомоги (попри труднощі, відчутні з січня 2025), вплив на глобальні безпекові процеси – усе це формує специфіку відносин, яка відрізняється від співпраці з іншими партнерами за характером і механізмами взаємодії.
Окрема стратегія доцільна ще й тому, що американська політична система працює інакше, ніж європейська. У Європі підтримка України здебільшого інституціоналізована: рішення ЄС мають довшу інерцію і менше залежать від зміни одного лідера, хоч і можуть блокуватися окремими механізмами, коли потребують консенсусу.
У США натомість підтримка більш персоналізована й циклічна, позаяк вона переглядається з кожними виборами, зміною складу Конгресу, порядком денним нової адміністрації. Окремий стратегічний документ (або інтеграція окремого напряму в оновлену Стратегію зовнішньої політики) дав би змогу системно відстежувати ці цикли й заздалегідь адаптувати комунікацію та пріоритети замість вибудовування нового підходу щоразу з нуля.
Є і третій аргумент: потенціал, який варто розкрити повніше. Мова про діаспору, ветеранські та релігійні спільноти, університетські мережі, штатні та місцеві рівні влади в США, які часто мають стабільніші настрої щодо України. Окрема стратегія дала б змогу перетворити роботу з цими спільнотами із ситуативних кампаній на послідовну довгострокову політику формування down-top підтримки в американському суспільстві.
Масштаб цього потенціалу добре видно зі статистики. За даними Інституту міграційної політики (MPI) на основі American Community Survey за 2024 рік, українська діаспора у США налічує близько 1,4 млн осіб, які народилися в Україні або мають українське походження. Після 2022 року українська громада помітно зросла: кількість вихідців з України перевищила 510 тисяч, що на 28% більше, ніж у 2021 році.
Ще важливіше, що підтримка України в американському суспільстві давно вийшла за межі самої діаспори. Лише за перший рік повномасштабної війни громадяни США подали понад 216 тисяч заявок, щоб особисто взяти під опіку українців. Ці заявки надійшли з 9 766 поштових індексів у всіх 50 штатах, найбільше з Нью-Йорка, Іллінойсу, Каліфорнії, Вашингтона, Флориди, Пенсильванії, Нью-Джерсі та Огайо.
Мітинг в четверті роковини великої війни біля Меморіалу Лінкольна, Вашингтон, 21 лютого 2026 рокуОтже, в США існує широка географічна мережа родин, громад і церков з особистим зв'язком з Україною, і вона охоплює як «сині», так і «червоні» штати. Саме таку мережу окрема стратегія могла б системно залучати до формування стабільної, незалежної від політичного циклу підтримки України.
Нарешті, окрема стратегія дає суб'єктність. Маючи чіткий документ із пріоритетами й горизонтом відносин, Україна приходить до Вашингтона з власним порядком денним, а не лише відповідає на те, що пропонує інша сторона. Йдеться не лише про рамкові угоди, а про вміння послідовно формулювати й відстоювати власні інтереси.
Ключові аспекти зовнішньополітичної стратегії щодо США
Реклама
Якщо говорити не лише про необхідність такого документа, а й про його наповнення, варто виділити кілька наскрізних напрямів.
Перший – безпековий та оборонно-промисловий трек, що виходить за межі логіки «донор – реципієнт»: спільне виробництво озброєння, локалізація американських технологій в Україні, участь українських виробників у ланцюгах постачання НАТО або американського ВПК, виробництво в Україні американських ракет до Patriot PAC-2 GEM-T та PAC-3.
Зенітна ракета PAC-3 MSE комплексу PatriotДругий – системна робота з Конгресом і обома партіями: контакти з профільними комітетами, кокусами підтримки України, апаратом конгресменів, які визначають порядок денний незалежно від того, хто в Білому домі, аналітичними центрами, non-profit-ами та лобістськими організаціями.
Третій – субнаціональна дипломатія: губернатори, законодавчі органи штатів, міста-побратими й торговельні палати часто мають стабільніший і прагматичніший підхід до відносин з Україною та здатні балансувати часті коливання загальнонаціональної політики.
Четвертий – економічний та інвестиційний трек: залучення американського приватного капіталу до відбудови, робота з DFC, розвиток угод на кшталт ресурсної, що виходять за межі суто військової допомоги.
П'ятий – діаспора та публічна дипломатія як один із основоположних інструментів такої стратегії: системна робота з українською громадою, ветеранськими організаціями, церковними й університетськими мережами як з політичним ресурсом, що впливає на конгресменів на місцях.
Кожен із цих напрямів сьогодні існує окремо та ситуативно, у форматі конкретних проєктів чи ініціатив. Стратегія – це передусім спосіб звести їх в одну логіку, з чіткими цілями, відповідальними інституціями та індикаторами виконання.
Тут постає питання формату. Це може бути окремий стратегічний документ за аналогією з регіональними стратегіями. А може бути виділений, повноцінний розділ у межах нової Стратегії зовнішньої політики України. Обидва варіанти мають сенс, і вибір між ними – це вже питання юридичної та бюрократичної доцільності.
Але яким би не був формат, головне, щоб відносини зі США отримали в підсумковому документі окрему логіку викладу, власні цілі та індикатори й не розчинилися серед загальних формулювань. Подібний документ додасть двостороннім відносинам передбачуваності.