«Між безпекою й життям ми обрали життя». Як подружжя з Казахстану відновлює керамічну фабрику на Львівщині
Керамічна фабрика в Бібрці не працювала понад 15 років. У приміщеннях лишилися недороблені вироби, ескізи, гіпсові форми й окуляри на столах – ніби працівники вийшли на обід і не повернулися. Наприкінці 1980-х років її збудувала родина керамістів, а на піку тут працювали близько 40 людей. Потім ринок заполонила дешевша продукція, виробництво занепало, а будівля почала руйнуватися.
Таміла з України та Дмитро з Казахстану купили фабрику в листопаді 2024 року. До цього вони жили й працювали в Казахстані та Румунії, а переїзд в Україну планували відкласти до завершення війни. Зрештою «між безпекою й життям обрали життя», каже подружжя.
Тепер вони відновлюють фабрику власним коштом, створюють бренд кераміки «Шана» й збирають навколо себе спільноту, яка допомагає проєкту – відправляє свою стару цеглу, приїжджає в гості та замовляє плиточки для «Стіни співвідновників». Віледж поговорив із Тамілою та Дмитром про рішення повернутися в Україну та перетворення фабрики на культурний простір і «галерейне» виробництво кераміки.
Про керамічну фабрику в Бібрці
Дмитро: Фабрику наприкінці 1980-х років побудувала родина керамістів – випускників Львівської академії мистецтв. Тоді вони були молодими та вклали в цю справу всі свої сили, знання й кошти. У піковий період тут працювало близько 40 людей.
Основною продукцією були горщики й вазони для квітів. Свого часу фабрика була однією з лідерок у своєму сегменті, а її вироби й досі можна побачити в різних куточках України. Пізніше тут також почали виготовляти горнятка та сувенірну продукцію.
На початку 2000-х на ринок масово прийшла дешева «китайська» продукція, і стало складно конкурувати. За документами, остання активність фабрики датується 2007–2008 роками.
Фабрика має площу близько 1200 м². Це велика будівля з двома поверхами та багатьма приміщеннями. Є також окрема споруда, яку зараз використовуємо як склад. Раніше там стояла велика піч, але тоді вона вже була зруйнована й розібрана.
Коли ми приїхали, усе було ніби законсервоване в часі: лежали плани, стояли недороблені вироби, на столах залишалися окуляри. Стан приміщення був жахливий: не було нормального електропостачання, система опалення була розморожена, тож усе довелося демонтувати. Ми також перекрили дах – він був старий і не витримав би додаткового навантаження, зокрема сонячних панелей, які ми плануємо встановити. Замінили вікна, демонтували частину стін, щоб перепланувати простір. Зараз переходимо до шпаклювання та фарбування.
Найбільшою неочікуваною витратою став дах: через площу його заміна коштувала понад 30 тисяч євро. Потім виявилися проблеми з водовідведенням: система була непридатною, тому ми її переробляємо. Ще один виклик – ціни на матеріали та роботи, які за час відновлення дуже зросли, а також брак фахівців.
Запустити всю фабрику одночасно неможливо, адже ми відновлюємо її власним коштом. Тому починаємо з двох великих приміщень на першому поверсі, де плануємо запустити виробництво. Ми вже зробили там опалення, монтуємо котельню й готуємося до зими.
Наступного року хочемо поступово відновити другий поверх. Там будуть творчі майстерні для майстер-класів. Також є два гарні приміщення, де ми плануємо облаштувати житло для керамістів, які приїжджатимуть працювати на фабрику.
Я хочу не просто фабрику, а маленький культурний центр. Тут можуть відбуватися зустрічі, працювати творчі люди, приїжджати гості. Це будуть не лише майстер-класи з глини: я хочу збудувати каркасні будинки з майстернями для роботи з деревом.
Нам важливо, щоб фабрика мала й соціальну функцію. Ми хотіли б працювати з ветеранами, яким після повернення з війни потрібна буде підтримка, а також допомагати дітям, що постраждали від війни. Настільки, наскільки вистачатиме наших можливостей.
Таміла та Дмитро з сином Миколою
Таміла: Я мрію про реконструкцію трипільського горна – печі для випалювання кераміки. Археологи знаходять такі горни, збудовані просто в землі, з тунелями для правильної циркуляції повітря.
Іще я хочу створити тут «галерейне» виробництво. Часто воно асоціюється з пилом, брудом, глиною всюди. А нам хочеться, щоб усередині було красиво, комфортно й затишно – багато рослин і світла.
«Щоб красиві керамічні речі народжувалися в таких само естетичних умовах»
Історія одруження Дмитра й Таміли
Дмитро: Ми познайомилися в Казахстані, коли працювали разом у державних компаніях. Спочатку були колегами, потім друзями, а в якийсь момент зрозуміли, що це вже не лише дружба, і почалися стосунки.
Наша історія одруження не надто романтична. Це був COVID-19, ми мали квитки в Україну, тут на нас чекали друзі та батьки Таміли. Але ввели обмеження на в’їзд для іноземців: пропускали лише родичів першої лінії. Тож у нас був один вихід – за кілька днів одружитися. Ми залучили всі можливі зв’язки й швидко оформили документи.
Таміла: На той час я працювала директоркою з персоналу в казахстанській залізничній компанії – аналогу «Укрзалізниці». Одного з керівників дочірньої компанії заарештували за хабарництво, мене викликали на допит, бо я підписувала наказ про його призначення. Дмитро віз мене до відділку, а дорогою ми прочитали, що Україна закриває кордони. Поки я давала свідчення, він уже зв’язувався з консулами. Ми намагалися розв'язати питання через українське посольство, але не вийшло.
Для нас обох це другий шлюб, тому ми, мабуть, виваженіше поставилися до цього рішення – без зайвої романтизації.
Таміла: Кар’єру в Україні я почала у 2008 році в міжнародній консалтинговій компанії Ernst & Young. Приблизно у 2014 році вона виграла великий проєкт для «Казпошти» – аналогу «Укрпошти». Це був тендер фонду «Самрук-Қазына», який керує державними компаніями, як бізнесом. Тоді фонд почав масштабну програму трансформації, і до Казахстану приїхала велика команда консультантів із різних країн.
Я вперше приїхала до Казахстану взимку: мінус 40, бурани – це було фізично некомфортно й страшно. Жила в режимі: два тижні в Казахстані, тиждень у Києві, з Дмитром ми ще не були знайомі. Я відповідала за HR-напрям. Через певний час після завершення проєкту мені запропонували роботу у фонді. Я думала, що це буде на рік або два. У березні 2015-го переїхала до Астани з двома котами – і кілька років перетворилися на вісім.
Я працювала у великих державних компаніях – умовних аналогах «Укрпошти», «Укрзалізниці», «Нафтогазу» й «Укренерго». Особливо тепло згадую роботу HR-директоркою в «Казахстан Темір Жоли» – Казахстанській залізниці. Це найбільший роботодавець країни: 120 тисяч працівників. Там я відчула, що професійно реалізувалася.
Дмитро: Уся моя кар’єра пов’язана з капітальним будівництвом енергетичних об’єктів. Також останні три роки керував великим проєктом – будівництвом ТЕЦ у Румунії.
«Колись розбагатіємо – купимо собі керамічний завод»
Таміла: Поки я жила не в Україні, для мене було важливо оточувати себе українським контентом. Я стежила за організацією «Спадщина.UA», що відновлює історичні будівлі й шукає для них приватні інвестиції.
Робота з глиною завжди була моїм хобі: я ходила на майстер-класи, робила прості речі вдома. У нас із Дмитром навіть був жарт: колись розбагатіємо – купимо собі керамічний завод.
Улітку 2024 року я побачила на каналі «Спадщини.UA» нетипові фотографії: не вілли чи палаци, а піч із невипаленою керамікою. Почала шукати й натрапила на оголошення про продаж керамічної фабрики у Львівській області.
За кілька місяців я дуже обережно почала говорити про це з Дмитром, а восени ми наважилися поїхати й подивитися. Спершу я думала, що це буде надто дорого. Але коли ми дізналися вартість, зрозуміли: якщо зберемо всі заощадження, зможемо її придбати.
Семен та Тетяна Гупало
У листопаді 2024 року ми вперше приїхали до Бібрки та познайомилися із засновницею ініціативи «Спадщина.UA» Ганною Гаврилів і колишнім власником фабрики Семеном Гупалом, який тепер є нашим співвласником.
Він розповів, що до нього приходили покупці, які хотіли переобладнати фабрику під виробництво консервів. Семен Миколайович дав собі рік: якщо не знайде людей, які продовжать займатися керамікою, доведеться продати будівлю «м’ясникам». Мене це дуже зачепило.
Про вартість самої угоди ми не говоримо, адже це домовленість між нами й продавцем. Але станом на сьогодні вже вклали у відновлення фабрики понад 200 тисяч доларів – і це ще не остаточна сума. Ми приїхали в Україну з усіма своїми заощадженнями, і для нас це також інвестиція в економіку країни.
«Ми не хочемо відкладати життя на потім»
Дмитро: Ми обоє багато років працювали у великих компаніях, мали достатньо досвіду, але втомилися від офісної роботи та постійних проєктів. Хотілося створити щось своє та щось корисне – зокрема, для України. І коли з’явилася фабрика та можливість її придбати, ми зробили свій вибір.
У нас є маленький син, і ми хочемо, щоб він ріс тут. Щоб із дитинства бачив реальну справу: фабрику, батьків, які працюють, людей, які щось створюють. Щоб він зростав справжнім українцем.
Таміла: Спочатку ми планували купити фабрику, продовжувати працювати на своїх посадах, заробляти гроші на відновлення й чекати завершення на війни. Через маленьку дитину безпека була важливою. Але у 2025 році зрозуміли, що неможливо нескінченно відкладати життя на потім.
«Між безпекою й життям ми обрали життя»
[вислів належить українській поетці та письменниці Людмилі Горовій].
Дмитро: Таміла завжди хотіла повернутися в Україну й так багато про неї розповідала, що мені здавалося, ніби я вже тут жив і все знаю. Спершу адаптуватися було трохи складно: інша ментальність, нове середовище. Я все життя жив у великих містах, а тепер ми живемо в Рогатині на Франківщині й щодня їздимо на фабрику в Бібрку та поступово відновлюємо її.
Але я не очікував, наскільки тепло мене приймуть. Я ще не дуже добре говорю українською, але жодного разу не відчув через це зневаги. Люди тут відкриті, доброзичливі, швидко приймають тебе як свого. Мені завжди подобалася Україна, й усі очікування підтвердилися. Але, звісно, я сумую за рідною країною, іноді приїжджаю.
Таміла: Переїзд в Україну приніс багато нового досвіду. Наприклад, ми вперше не отримуємо щомісячну зарплату. Спочатку це було страшно й некомфортно. Ми також уперше живемо в маленькому містечку й у приватному будинку. До цього теж треба було звикнути, але це приємні зміни.
Коли ми шукали житло, хотіли знайти приватний будинок, але у Бібрці не було варіантів, які б нам підійшли. У напрямку Львова було надто дорого, тому почали дивитися в бік Івано-Франківщини й знайшли дім у Рогатині. Для мене також було важливо, що в Рогатині є осередок «Пласту». Я мрію віддати туди нашого сина.
«Не підіймається рука щось викинути»
Дмитро: Коли ми почали розчищати перші приміщення, знайшли багато старих виробів у різному стані. Ми все зберегли. Коли фабрика запрацює, хочемо облаштувати окремий простір – невеликий музей її історії до нашого приходу.
Таміла: Не підіймається рука щось викидати, якщо воно ще може отримати друге життя. Наприклад, тут залишилося багато великих гіпсових форм для лиття кераміки – деякі важать до 100 кілограмів. Ми довго думали, що з ними робити, а потім вирішили перетворити їх на великі кашпо для рослин і квітів.
Якось Дмитро знайшов у кутку стос керамічних виробів, загорнутих у папір. Коли почав розгортати, виявилося, що це ескізи й малюнки – переважно портрети та силуети людей. Ми теж хочемо їх зберегти й оформити в рамки. Адже хтось створював ці роботи, вкладав у них емоції, сили й мрії.
На фабриці залишилися й старі написи-інструкції для працівників. Наприклад:
«Зробив горщик – не забудь зробити тарілочку під горщик».
Вони написані від руки гарним почерком. Такі речі неможливо просто викинути. Тут навіть є портрет Софії Ротару. Ми ще думаємо, як естетично поєднати всі ці елементи, щоб не вийшов хаос.
Дмитро: Я збираю стару цеглу з клеймами – це теж частина історії України, і хочеться залишити її для майбутнього. Люди з усієї країни надсилають нам старі колеса, сільськогосподарські знаряддя та різні предмети, яким понад 100 років. Усе це згодом стане частиною інтер’єру та ландшафту фабрики.
Нам не хочеться створювати звичайне сіре виробництво. Ми хочемо, щоб фабрика стала творчим простором.
«Відновлення фабрики – справа всього нашого життя»
Дмитро: Відновлення триває близько пів року. Залежно від етапу робіт на фабриці постійно працюють від п’яти до восьми людей. Ми не наймаємо одну бригаду на все, а залучаємо фахівців під конкретні завдання: покрівлю, заміну вікон, монтаж опалення, внутрішні роботи.
Основний обсяг ремонтних робіт плануємо завершити наступного року, у теплий сезон. Але повністю завершити відновлення фабрики, мабуть, неможливо – це справа всього нашого життя. Тут завжди буде можливість щось розвивати. Зараз ведемо переговори з міською радою щодо оренди сусідньої ділянки, щоб розширити простір.
Таміла: Перші виробничі процеси хочемо запустити вже найближчими двома-трьома тижнями. Ми замовили нову піч для випалювання кераміки. На фабриці вже є п’ять великих печей, але такі потужності нам поки не потрібні, до того ж вони менш енергоефективні. Нова піч буде економнішою. Простір ще не буде таким естетично завершеним, як ми задумали. Але працювати в ньому вже можна буде.
Коли блог Дмитра про відновлення фабрики почав набирати популярність, нам почали масово писати люди. Хтось пропонував приїхати й допомогти фізично, хтось хотів надіслати матеріали, хтось просив реквізити картки, щоб переказати гроші. Спочатку ми переважно відмовляли, бо не розуміли, як правильно на це реагувати. Але було відчуття, що люди пишуть із добрими намірами.
Якось ми поїхали в музей Трипілля на Черкащині. Там нам показали фрагмент глиняного горщика з відбитком руки, якому може бути близько 6000 років. Мене тоді вразило, що глина може зберегти людський дотик крізь тисячоліття.
Так виникла ідея «Стіни співвідновників». Ми запропонували людям замовляти керамічні плиточки з іменами чи прізвищами. Згодом викладемо ними окрему стіну на фабриці – це буде стіна людей, які долучилися до її відновлення.
Дмитро: Зараз у нас уже понад 300 співвідновників: цілі родини, люди з Італії, Казахстану, українці, які живуть за кордоном і сумують за домом. Одна дівчина з Криму попросила написати поруч зі своїм ім’ям слово «Крим», бо дуже сумує за домом. Також нам писав військовий і приїжджав до нас під час відпустки.
Про майбутнє бренду «Шана» на базі фабрики
Таміла: Коли ми купували фабрику, одразу розуміли, що хочемо створювати тут керамічні вироби. Спочатку думали про архітектурну кераміку: керамічні блоки й плитку. З цією ідеєю звернулися до дизайн-бюро «Спілка», щоб вони допомогли створити бренд та айдентику.
Ми ніколи не працювали у креативних індустріях і не завжди могли правильно сформулювати завдання. Просто розповідали про свої мрії, емоції, історії та цінності, а вони із цього неструктурованого потоку змогли відчути нашу повагу до родини, яка створила фабрику, до гончарної традиції, Львівщини й України.
Вони запропонували кілька варіантів неймінгу, але «Шана» відгукнулася найбільше, тому що відображає наше ставлення до фабрики, зобов’язує до високого стандарту: кожне рішення ми зважуємо, вивчаємо, копаємо архіви й усе перевіряємо.
А ще «Шана» – про тяглість традицій, історій і збереження минулого. Ми не намагаємося щось переробити, бо воно прекрасне таке, як є. В айдентиці «Шани» є натуральні кольори глини, плавні форми логотипа. Один із варіантів логотипа ми навіть плануємо зробити з глини. Хочемо показати українське гончарство сучасним – із повагою до традицій, але без «шароварщини».
У нас буде два напрями: «Архітектура» й «Об’єкти». У напрямі «Архітектура» хочемо створювати керамічну плитку, блоки, інсталяції, дзеркала, умивальники тощо. Однак першочергово сфокусуємося на плитці та блоках, виготовлених вручну.
«Об’єкти» – це утилітарна кераміка для щоденного життя. Перша колекція – слоїки для зберігання цукру, кави, чаю й інших сипучих продуктів. Це будуть сучасні естетичні форми з українськими орнаментами. Орієнтир на перші два-три місяці – близько 500 одиниць. До Різдва думаємо випустити святкову колекцію посуду, зокрема макітру для куті.
Ми довго обирали технологію. Є гончарство – коли майстер створює річ вручну на колі, – і лиття, коли рідку глину заливають у гіпсові форми. Лиття дає змогу виробляти більше одиниць і робити тонші стінки, але для нас важливо, щоб робота була ручною.