24 листопада 2013 року українці вийшли на масштабний протест проти відмови уряду від підписання Угоди про асоціацію з ЄСКраїна Майданів – без закону про мирні зібрання. Що Україна має змінити на шляху до ЄС
Україна має довгу історію вуличних протестів. Революція на граніті, "Україна без Кучми", Помаранчева революція, Революція гідності – у критичні для країни моменти саме мирні зібрання ставали одним зі способів громадян впливати на владу.
Ця традиція нікуди не зникла і під час великої війни. Українці виходять на акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти, протестують проти рішень влади, вимагають розв'язання проблем своїх громад.
Але є парадокс: країна з настільки потужною протестною традицією досі не має базового закону, який комплексно визначав би правила проведення мирних зібрань.
Цю свободу гарантує стаття 39 Конституції. Окремі питання регулюють інші закони, а українські суди мають враховувати практику Європейського суду з прав людини. Проте єдиного закону, який би чітко відповідав на практичні запитання – від проведення спонтанної акції до підстав для втручання поліції, – немає.
Тепер ця стара проблема стає ще й частиною євроінтеграції України.
До чого тут вступ до ЄС
15 червня 2026 року Україна та ЄС офіційно відкрили перший переговорний кластер – Fundamentals, або "Основи процесу вступу до ЄС". Це особливий блок переговорів: його відкривають першим і закривають останнім, а прогрес у ньому визначає загальний темп переговорів про членство.
До нього, серед іншого, належать верховенство права та фундаментальні права. А свобода мирних зібрань – одне з таких.
Європейський принцип у своїй основі доволі простий.
Держава повинна виходити з того, що люди мають право мирно збиратися,
а не з того, що їм потрібно отримати дозвіл влади на протест.
Обмеження можливі, наприклад, заради громадської або національної безпеки чи захисту прав інших людей. Але вони мають бути передбачені законом, мати конкретну законну мету та бути необхідними й пропорційними. І саме з чіткістю цих правил в Україні досі є проблеми.
Що не так із нинішніми правилами
Основою залишається стаття 39 Конституції: громадяни мають право збиратися мирно і завчасно повідомляти про це органи влади, а обмежити це право може тільки суд.
Проте Конституція встановлює загальний принцип, а не процедури для всіх можливих ситуацій. Законодавство, зокрема, не дає достатньо чіткої відповіді, як має відбуватися повідомлення про зібрання, коли поліція може втрутитися в акцію, яка вже почалася, та як оскаржити її дії.
Окрема проблема – спонтанні протести, коли сама природа події не дозволяє повідомити владу заздалегідь. Європейські стандарти передбачають захист таких зібрань, тоді як українська Конституція говорить про завчасне повідомлення.
Не вистачає ясності й у термінах. У законодавстві паралельно використовуються поняття "мирне зібрання" та "масовий захід", хоча юридично це не одне й те саме. Крім того, стаття 39 Конституції говорить про право "громадян", тоді як європейський підхід передбачає, що свобода мирних зібрань має належати кожній людині під юрисдикцією держави, зокрема іноземцям та особам без громадянства.
Усе це може виглядати юридичними нюансами, доки не виникає конфлікт. Тоді через нечіткість правил надто багато залежить від рішення конкретного органу влади, поліцейського чи суду.
Чому закон не ухвалили раніше
Спроби врегулювати цю сферу були.
Починаючи з 2006 року Венеційська комісія та ОБСЄ/БДІПЛ тричі оцінювали українські законопроєкти про мирні зібрання. Однак жоден із них Верховна Рада так і не ухвалила.
Проблема полягала не лише у відсутності політичної волі. Невдалий закон у цій сфері може створити більше загроз, ніж його відсутність. Європейські експерти критикували українські проєкти за нечіткі стандарти, надмірну деталізацію та положення, які могли створювати можливості для зловживань.
Загалом за роки незалежності було близько п’яти-шести спроб ухвалити окремий закон про свободу мирних зібрань. Деякі проєкти передбачали додаткові обмеження: заборону зібрань у певних місцях або в нічний час, численні вимоги та процедури погодження з органами влади.
Через критику громадянського суспільства та правозахисників такі ініціативи відкликали або вони не доходили до розгляду парламентом. Домовитися про збалансований текст також не вдавалося через позиції МВС та Міністерства юстиції.
Після Революції гідності ситуація частково змінилася.
До Кодексу адміністративного судочинства внесли зміни, які суттєво обмежили практику судових заборон мирних зібрань. Якщо до 2014 року таких рішень були сотні, то після змін до кодексу у 2015 році їхня кількість скоротилася до поодиноких випадків.
Навіть під час воєнного стану було лише декілька таких судових рішень.
Наразі Міністерство юстиції знову розробляє проєкт закону про мирні зібрання в межах процесу європейської інтеграції.
Однак при цьому повторюється одна з помилок попередніх законодавчих ініціатив: громадянське суспільство до підготовки документа фактично не залучене. Тож новий законопроєкт може викликати хвилю протестів і спротиву з боку громадськості.
Водночас проблема давно вийшла за межі дискусії українських юристів.
У 2013 році Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) виніс рішення у справі "Вєренцов проти України". Йшлося про правозахисника Сергія Вєренцова, якого після організації мирних акцій у Львові, зокрема, засудили до трьох діб адміністративного арешту.
ЄСПЛ встановив порушення його прав і звернув увагу на системну проблему: Україна протягом багатьох років не створила належного законодавчого механізму регулювання мирних зібрань. Минуло понад 13 років, але ця проблема залишається.
Йдеться не про закон заради самого закону, а про передбачувані правила для всіх: протестувальників, поліції та органів влади. Людина має розуміти свої права, а держава – межі допустимого втручання.
Як війна змінила правила мирних зібрань
Воєнний стан закономірно змінює баланс між свободою зібрань і безпекою. Ракетні та дронові удари, диверсії та інші загрози можуть бути підставою для тимчасових обмежень.
Українське законодавство дозволяє військовим адміністраціям запроваджувати загальні обмеження на проведення мирних зібрань на певний період. Однак на практиці правила суттєво відрізняються залежно від регіону. Наприклад, у Дніпропетровській і Харківській областях мирні зібрання дозволені, тоді як у Тернопільській – заборонені. Причому різні правила встановлені на рівні області й окремих міст.
Обмеження фундаментального права навіть під час війни повинні мати зрозумілу законну основу, бути тимчасовими та залежати від реального рівня небезпеки. Потрібні також чіткі правила дій організаторів і правоохоронців під час повітряної тривоги та визначені межі відповідальності організаторів.
Такі базові правила мають бути єдиними для всієї країни. Право на мирні зібрання не повинно принципово відрізнятися залежно від області.
Водночас під час війни до підтримання громадського порядку можуть залучати не лише поліцейських, а й військові формування – це є загалом негативною, але очевидно вимушеною практикою. Тому важливо, щоб представників держави, які застосовують силу або формують обов'язкові вимоги учасникам акцій, можна було ідентифікувати, а самі вони були навчені працювати з мирними натовпами.
Як має діяти поліція під час мирних зібрань
Ще один урок Україна отримала після Революції гідності.
У групі справ, пов'язаних із подіями Євромайдану, зокрема у справі "Шморгунов та інші проти України", ЄСПЛ 2021 року встановив численні порушення прав протестувальників, серед яких непропорційне застосування сили та незаконні затримання.
Тому законодавство має чітко визначати межі втручання правоохоронців: коли поліція може припинити зібрання, затримати його учасника чи застосувати силу та спеціальні засоби. Не менш важливо встановити ефективну процедуру розслідування можливих порушень та відповідальність правоохоронців за незаконні або непропорційні дії.
Одним із позитивних зрушень стало запровадження поліції діалогу. Її завдання – комунікувати з організаторами та учасниками акцій і не допускати ескалації конфліктів.
Яким має бути новий закон
Правозахисники пропонують не просто "ухвалити закон про протести", а закріпити в ньому запобіжники від надмірного втручання держави.
Один із ключових принципів – презумпція на користь проведення мирного зібрання. Якщо немає достатніх законних причин для обмеження, акція повинна відбутися.
Закон має чітко розмежувати мирні зібрання та інші масові заходи, захистити спонтанні зібрання і контрдемонстрації, встановити вичерпні підстави для обмежень та гарантувати це право не лише громадянам України.
Також потрібні чіткі правила втручання поліції та застосування сили, а правоохоронці й інші представники держави, які працюють на акціях, повинні бути ідентифікованими.
Окремого регулювання потребують новітні технології.
Держава отримує дедалі більше можливостей для відеоспостереження та розпізнавання облич, тому участь у законній акції сама по собі не повинна ставати підставою для невиправданого стеження.
Необхідні також гарантії для журналістів і спостерігачів, які документують перебіг акцій.
Нарешті, Україні бракує повної статистики: скільки мирних зібрань відбувається, скільки з них обмежують, які порушення фіксують і як діє поліція. Без таких даних складно оцінити масштаб проблеми та ефективність реформ.
Чи стане закон умовою вступу до ЄС
Європейська комісія у звіті за 2025 рік зазначала, що Україна загалом має належні правові гарантії свободи зібрань. Водночас вона звернула увагу на непослідовність і недостатню зрозумілість обмежень під час воєнного стану та наголосила на необхідності комплексного перегляду законодавства відповідно до міжнародних стандартів.
Свобода мирних зібрань не є ключовим питанням переговорів про вступ України до ЄС. Однак у межах переговорного кластера Fundamentals оцінюватиметься дотримання фундаментальних прав. А отже, значення матиме і виконання рішень ЄСПЛ у справах "Вєренцов проти України" та "Шморгунов та інші проти України" – тобто створення законодавства, що регулює мирні зібрання.
Адже для країни, яка не раз доводила здатність громадян мирно виходити на вулиці й змінювати політичний курс, правила проведення таких зібрань – далеко не технічна юридична деталь.
Європейська інтеграція у цьому випадку ставить перед Україною конкретне завдання: перетворити право, яке українці багато разів відстоювали на практиці, на право з чіткими й передбачуваними гарантіями.
Причому правила мають захищати не державу від протесту, а мирний протест – від свавільного втручання держави.
Більше про мирні зібрання читайте у Human Rights Guide – першому україно-англомовному ресурсі для самоосвіти з прав людини. Він розроблений Центром громадянських свобод у партнерстві з Baltic Human Rights Society та за підтримки МЗС Латвії.
Автори:
Володимир Яворський, програмний директор Центру громадянських свобод,
Тетяна Капустинська, редакторка Центру громадянських свобод