Ні війни, ні миру: що відбувається між США та Іраном?
Дим піднімається після авіаудара по центру Тегерана, Іран, 3 березня 2026 рокуКоли США та Ізраїль ухвалили рішення атакувати Іран, вони виходили з низки хибних припущень військового і політичного характеру. Очікувалося, що серія потужних ударів та швидка ліквідація керівництва Ірану спричинить управлінський колапс і приведе до краху теократичного режиму. Вашингтон і Тель-Авів покладали серйозні сподівання на повстання всередині країни, які мали спалахнути після знищення аятоли Алі Хаменеї і вищого військово-політичного керівництва. Однак ці розрахунки не справдилися.
Замість масового повстання проти влади зовнішня агресія спричинила ефект суспільної консолідації. Масові запуски відносно дешевих іранських дронів та ракет швидко виснажили системи ППО США і країн Перської затоки. Пентагон під час війни з Іраном був змушений використати близько 1500 ракет-перехоплювачів до систем Patriot. Армія США також втратила значну частину свого арсеналу високоточних ракет великої дальності, у тому числі до половини арсеналу крилатих ракет Tomahawk морського базування.
Реклама
Авіаносна ударна група імені Джеральда Форда під час операції «Епічна лють» у Середземного моря, американські війська витісняють Іран з моря.Також США недооцінили готовність іранського режиму підняти ставки у грі і перетворити Близький Схід у зону бойових дій з акцентом на блокування Ормузької протоки. Призупинення судноплавства по шляху, яким раніше постачалося близько 20% експорту нафти на світові ринки, зумовило різке зростання цін на енергоносії. Адміністрація Трампа виявилася неготовою до такого розвитку подій. А конфлікт, який мав би тривати кілька тижнів, перейшов у затяжну фазу.
Попри погрозливу риторику Дональда Трампа, згодом стало зрозуміло: Вашингтон всерйоз не розглядає варіант проведення сухопутної десантної операції через страх зазнати значних втрат серед американських військових і обмежені виробничі можливості військово-промислового комплексу. Натомість Сполучені Штати поступово перейшли до стратегії багатовекторного стримування і системного виснаження Ірану. У ній військові удари відіграють допоміжну функцію. І полягають переважно у нанесенні точкових уражень. Основні ж зусилля спрямовані на встановлення морської блокади та економічної ізоляції іранського режиму.
Ісламабадський меморандум 18 червня про взаєморозуміння, цифрові підписи під яким поставили президент США Дональд Трамп та президент Ірану Масуд Пезешкіан, став вимушеним компромісом та зафіксував стратегічну нічию після гарячої фази конфлікту. Документ передбачав негайне припинення вогню, розблокування Ормузької протоки і зняття обмежень на експорт іранської нафти. Білий дім був вимушений піти на такий крок, щоб зупинити ріст світових цін на енергоносії. Також Вашингтон фактично відмовився від ідеї силової зміни режиму в Тегерані. Очікувалося, що подальші переговори зафіксують рамки повноцінної мирної угоди. Проте згодом переговорний процес зайшов у глухий кут.
Електронний білборд в Ісламабаді, який анонсує переговорний процес між Сша та Іраном, ПакистанКоли почалася деталізація пунктів, виявилося, що кожна із сторін має власне уявлення про їх зміст. Меморандум зупинив активну фазу війни, але не вирішив її причин. Він відкладав найскладніші питання (ядерна і ракетна програми Ірану та діяльність проксі-груп) на майбутнє. Сторони по-різному тлумачили пункти про санкції, заморожені активи, американську військову присутність. Трамп і його посадовці публічно інтерпретували угоду жорсткіше, ніж було зазначено у тексті. А Тегеран сприймав її як проміжне свідчення власної перемоги і спробував закріпити здобутий під час війни результат.
Іран вважав, що меморандум підтверджує його контроль над Ормузькою протокою і право встановлювати маршрути проходження кораблів. Тоді як США наполягали на повній свободі судноплавства. Уже наприкінці червня – на початку липня Іран атакував комерційні судна, які, на його думку, йшли «незатвердженими маршрутами». Америка відповіла новими військовими ударами по іранських цілях. А 13 липня Центральне командування США оголосило про відновлення з наступного дня військово-морської блокади іранських портів.
Стратегія США зараз полягає переважно у здійсненні економічного тиску на Іран. Вашингтон припускає, що блокада іранського нафтового експорту через протоку Ормуз рано чи пізно змусить керівництво країни піти на поступки. Тим більше, що серед іранських еліт є прихильники як досягнення компромісу з США, так і ті, хто виступає за ескалацію і підняття ставок. Перші орієнтуються на президента Масуда Пезешкіана, другі пов'язані з клерикальними колами і командирами Корпусу вартових ісламської революції.
Реклама
Білборд із антиамериканськими гаслами та зображенням Трампа на вулиці Тегерана 27 липня 2026 року.США розраховують, що ставка на довгострокову дестабілізацію теократичної диктатури і виснаження іранського бюджету через ізоляцію змусить Тегеран піти на поступки. І погодитися підписати угоду, яку Трамп зможе подати як своє досягнення. Чи може така стратегія спрацювати? Теоретично так. Але, по-перше, невідомо, скільки часу знадобиться, щоб дотиснути Іран. По-друге, іранська влада чудово розуміє стратегію США і сподівається, що вона зазнає краху раніше, ніж принесе результат. Іран розраховує, що тривале закриття Ормузької протоки дестабілізує світову економіку і змусить Трампа погодитися з більшістю вимог Тегерану.
Економіка Ірану перебуває у стані глибокої кризи. Держава зіткнулася з комбінованим впливом стрімкого зростання цін, знищенням значної кількості промислових потужностей, зменшенням валютної виручки через жорстке обмеження експорту та падінням купівельної спроможності домогосподарств. МВФ очікує, що економіка країни скоротиться на 5,4% у 2026 році. Інфляція споживчих цін у липні становила 87,9% в річному обчисленні. Особливо зросли ціни на продукти харчування і предмети першої необхідності. До війни частка нафти у структурі ВВП сягала 11%. Також доходи від експорту нафти забезпечували від 25 до 35% фінансових надходжень до бюджету. Залежність від нафти є критичною точкою тиску на іранський теократичний режим. Поновлена блокада США призвела до майже повного зупинення діяльності на ключовому експортному терміналі Харг, різко обмеживши основне джерело іноземної валюти Ірану.
Світ по-своєму намагається адаптуватися до кризи на Близькому Сході. Ціни на нафту з початку конфлікту 28 лютого 2026 року демонструють високу волатильність. Хоча вони зараз опустилися з пікових позначок понад 100 доларів за барель, однак так і не досягли комфортних 50-60 доларів. Країни Перської затоки активно шукають альтернативні варіанти експорту нафти та газу, оминаючи Ормузьку протоку. Саудівська Аравія збільшує пропускні потужності нафтового терміналу порту Янбу на Червоному морі. ОАЕ будує другу лінію трубопроводу до порту Фуджейра, який знаходиться на узбережжі Оманської затоки. Втім повноцінно замінити Ормузьку протоку нові маршрути поки не в змозі.
Поодинокі вантажні судна проходять Ормузькою протокю поблизу узбережжя Дібба-ель-Фуджайра (Об'єднані Арабські Емірати), 21 липня 2026 року.Паралельно відбувається переосмислення ролі США як надійного гаранта безпеки. Легковажно погодившись взяти участь у нападі на Іран, але не зумівши довести справу до логічного завершення, Трамп розгубив значну частину американського авторитету у регіоні та світі. Наслідком таких процесів є підписання 7 серпня 2026 року у Мецці тристоронньої угоди про спільну оборону між Саудівською Аравією, Туреччиною та Пакистаном. Цю угоду охрестили аналогом НАТО, оскільки вона передбачає взаємну військову допомогу у разі нападу.
Ситуація ні війни, ні миру у відносинах США та Ірану може тривати невизначений термін часу. Оскільки вихід з неї передбачає або серйозне порушення рівноваги сторін, або ухвалення радикальних рішень, яких обидві сторони намагаються уникати. Підписання повноцінної мирної угоди також є політично небезпечним як для Трампа, так і для іранської влади, бо за певних умов може спровокувати звинувачення у слабкості чи надмірній поступливості з боку опонентів.
У цій грі на виснаження обидві сторони сподіваються, що час грає саме на їхньому боці. Вашингтон чекає, поки економічна блокада зламає внутрішній опір Тегерану, тоді як Іран розраховує на втому від високих цін на енергоносії та нетерплячість американського електорату. Та що довше триває ця хитка рівновага, то вищою стає ймовірність випадкового інциденту в Ормузькій протоці, який здатен миттєво перетворити холодний економічний тиск на нову гарячу фазу війни.