Чому Захід не посилює критику Ердогана на тлі атак на демократичні інститути
Стрімке зростання Китаю, вторгнення Росії в Україну та американо-ізраїльська війна з Іраном зробили геополітичне суперництво головною силою, що формує світову економіку. Відхід президента Дональда Трампа від давно усталеної політики США посилив цю невизначеність, змушуючи як уряди, так і бізнес наново орієнтуватися у дедалі складнішому стратегічному ландшафті.
Зі зростанням геополітичного та економічного значення Туреччини держави-союзники по НАТО все частіше готові заплющувати очі на атаки президента Реджепа Таїпа Ердогана на демократичні інститути.
Про стратегічну важливість Туреччини для Заходу у дедалі нестабільнішому світі – в колонці старшої наукової співробітниці Школи перспективних міжнародних досліджень університету Джонса Гопкінса Енн О. Крюгер Геополітика проти демократії: як і чому Захід змінює підходи до Туреччини. Далі – стислий її виклад.
"Туреччина вже давно є недооціненим союзником НАТО та життєво важливим економічним мостом між Європою та Близьким Сходом", – наголошує авторка колонки.
Вона підкреслює, що унікальне стратегічне розташування робить Туреччину незамінною для Альянсу.
Маючи населення майже 88 мільйонів і другі за чисельністю збройні сили в НАТО, Туреччина є провідною регіональною державою. В економічному плані країна стала одним із провідних виробничих та логістичних центрів регіону.
"Протримавшись у нейтралітеті майже протягом усієї Другої світової війни, Туреччина згодом рішуче приєдналася до Заходу, вступивши до НАТО", – нагадує Енн О. Крюгер.
Згодом держава уклала Угоду про асоціацію з Європейським економічним співтовариством – попередником сучасного Європейського Союзу – і зрештою подала заявку на повноправне членство.
Процес вступу набрав обертів після перемоги Партії справедливості та розвитку (AKP) Реджепа Таїпа Ердогана на виборах 2002 року.
Але переговори затягнулися на роки й зайшли в глухий кут після 2017-го.
"Так сталося через небажання ЄС рухатися вперед на тлі посилення занепокоєння щодо відступу від демократії за правління Ердогана. Його дедалі більш авторитарне правління також ускладнило відносини зі Сполученими Штатами – хоча Дональд Трамп, як видається, переймається цим набагато менше за попередників", – пояснює старша наукова співробітниця Школи перспективних міжнародних досліджень університету Джонса Гопкінса.
Вона нагадує, що упродовж років ЄС та інші західні союзники ставилися до Туреччини з обережністю через нападки Ердогана на демократичні інститути, його тісні стосунки з Путіним та сумнівну економічну політику.
"Однак у міру зростання стратегічного значення Туреччини багато союзників по НАТО почали приділяти більше уваги співпраці у сферах безпеки та оборони", – звертає увагу авторка колонки.
Це продемонстрував минулий саміт НАТО в Анкарі.
Енн О. Крюгер зазначає, що Трамп не шкодував похвал на адресу Ердогана, тоді як європейські союзники здебільшого утримувалися від публічної критики внутрішньої політики турецького лідера.
Такі зміни, додає наукова співробітниця, уособлюють дилему, перед якою стоять західні демократії: деякі з країн, що мають найбільше значення для трансатлантичної безпеки, належать до тих, що найбільше відхиляються від демократичних норм.
"Якщо тиснути на них занадто сильно, вони можуть перейти в орбіту таких суперників, як Китай і Росія. Якщо ж тиснути занадто слабко, ерозія демократичних інститутів може прискоритися, підриваючи як цінності, які Захід прагне захищати, так і його авторитетність у їхньому захисті", – пояснює дилему авторка колонки.
Поєднати ці суперечливі імперативи надзвичайно складно, як переконуються лідери ЄС і НАТО. Проте це буде вирішальним не лише для збереження авторитету Заходу, а й для реалізації повного потенціалу Туреччини як стратегічного союзника та економічного партнера.
Докладніше – у колонці Енн О. Крюгер, яка початково вийшла на сайті Project Syndicate, Геополітика проти демократії: як і чому Захід змінює підходи до Туреччини.