Від Брагіна до Гандзюк: політичні убивства, що змінили Україну
Політичні убивства – важлива складова світової історії. Вбивство Цезаря, братів Гракхів (римські народні трибуни, – LB.ua), Джуліано Медічі, Авраама Лінкольна, Степана Бендери, Джона Кеннеді. Вони змінювали історію, а згодом обростали легендами, теоріями змови та міфами.
LB.ua пропонує згадати найбільш резонансні політичні убивства сучасної України. Що писали журналісти по гарячих слідах, до чого ті події призвели та як змінили Україну?
Михайло Бойчишин: 27 років без відповіді
Пам'ятний знак рухівцю Михайлу БойчишинуНа цвинтарі села Чемеринці на Львівщині стоїть кенотаф (символічна могила, в якій нема небіжчика, – LB.ua) Михайла Бойчишина, голови сектетаріату Народного Руху. Він зник у січні 1994 року.
Якщо В’ячеслав Чорновіл був серцем найбільшої націонал-демократичної партії 1990-х, то Бойчишин був її мізками – відповідав за стратегію партії, фінанси та всю організаційну роботу.
О восьмій вечора 15 січня 1994 року Михайло Бойчишин вийшов зі столичного офісу НРУ і більше не повернувся. Через три з половиною години на офіс здійснили напад двоє невідомих: погрожуючи пістолетом вони увірватися в середину, однак були зупинені. Перед нападом вони цікавились в охоронця, чи на місці Михайло Бойчишин.
Михайло Бойчишин (зліва) та В'ячеслав Чорновіл (справа)Слідство у справі зникнення Бойчишина велось вкрай недбало і результатів не дало. Дмитро Понамарчук, директор «Рух-прес» у 1992-2001 роках, згадував:
«В'ячеслав Чорновіл вирішив негласно перевірити бандитський слід. Заради пошуку друга й істини лідер Народного Руху мав особисті зустрічі з різними кримінальними «авторитетами»… На відміну від міліції і спецслужб, «авторитетам» вистачило тижня, щоби на суворо конфіденційній «стрілці» клятвено запевнити «зеківського генерала» В’ячеслава Чорновола в тому, що злочинний світ тут ні до чого. «Шукайте кінці серед своїх...», – була конкретна порада. Звичайно, що «авторитети» під займенником «своїх» мали на увазі «своїх» у легальній великій політиці».
Правоохоронці зосередились на версії, що зникнення могло бути пов’ язаним із партійними фінансами. Натомість у НРУ були упевнені, що його викрадення обумовлене корупційними оборудками тогочасної влади.
Дмитро Понамарчук розповів івано-франуівському виданню «Вікна» таке:
«За два дні до викрадення Михайло у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, що має документи, які свідчать про серйозні фінансові зловживання високими можновладцями. У справі, на яку посилався голова секретаріату Руху, лунали відомі «банкірські» імена – Вадима Гетьмана, Віктора Ющенка, Ігоря Мітюкова, а також колишнього першого віце-прем’єра Костянтина Масика і тодішнього президента Леоніда Кравчука. З діалогу випливало, що всі вони пов’язані із справами, які у міжнародній юридичній практиці кваліфікуються як грандіозні фінансові афери».
Ще одна версія стосувалась проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора, який мав би звільнити Україну і Білорусь від російської нафтової монополії. Проект в Україні активно лобіював саме Михайло Бойчишин.
Михайло Бойчишин (зправа) та В'ячеслав Чорновіл (зліва)Зникнення Бойчишина, фактично паралізувало НРУ напередодні парламентських і президентських виборів 1994 року. У рухівському середовищі досі упевнені: якби цього не сталось, партія мала цілковито інший результат – як на парламентських, так і на президентських. Також НРУ після Бойчишина став все менше уваги приділяти економічним питанням (прихильником чого був зниклий голова секретаріату). Партія зосередилась на гуманітарній політиці, віддавши економіку комуністам та вихідцям з Дніпра і Донецька.
Ахать Брагін: кривава неділя по-донецьки
Титульна сторінка газети "Город" (Донецьк)«Шахтеру» быть чемпионом», – саме з таких заяв розпочався 1995 рік для бізнесмена та кримінального авторитета з Донецька Ахатя Брагіна, відомого, як «Алік Грек». Брагін не любив публічності, однак час від часу давав інтерв’ю, в основному – про футбол. Саме про футбол та підсилення донецького «Шахтаря» було останнє інтерв’ю Брагіна газеті «Донецкие новости», що належала фірмі «Люкс», керівником якої і був Брагін.
Останнє інтерв'ю Ахатя БрагінаХоч публічно Ахать Брагін був небагатослівний, його діяльність говорила за нього набагато більше. З дитинства син звичайного шахтаря займався боксом. Це захоплення привело Аліка Грека до криміналу. В одному з випусків газеті «Город» 1995 року голова УМВС Донецька Аркадій Болдовський розказав, що Брагін вже у 1971-му отримав два роки умовно за пограбування голубника, а через два роки разом зі своїм побив неповнолітнього.
Ще одна справа проти Брагіна була закрита в 1991 році, коли міліція встановила факт спекуляції м’ясом у Донецьку – на прилавки магазину №41, яким керував Ахать Брагін, документально потрапляв увесь товар, але реально більшість продуктів по завищених цінах продавали на ринках Донецька та області.
Інтерв'ю голови УМВС у місті Донецьк Аркадія Болдовського газеті "Город"У першій половині 90-х років у Донецьку діяло кілька десятків банд. Але Брагін зайняв ключові точки, «рішав питання» з найбагатшими представниками місцевого бізнесу, зокрема Янушем Кранцем (луганський бізнесмен, був застрелений у 1992 -му, по одній з версій через конфлікт з Брагіним, – LB.ua) та Євгеном Щербанем (донецький політик і бізнесмен, один з найбагатших людей України початку 1990-х, – LB.ua).
Що з себе предсталяв «Люкс» можна дізнатись з однієї публікації у «Донецких новостях» 15 жовтня 1995 року. Журналістка розповідає про обшук у готелі «Люкс»:
«Помповое оружие, найденное в «Люксе» пренадлежит охранной группе «Кадон» и зарегистрировано по закону. Вишневые «девяностодевятки» «Люксу» не пренадлежат, а являються собственностью частных лиц… Рабочие-югославы, работающие на територии задержаны на 8 часов без объяснения причин обыска… По непроверенным данным, через несколько дней… в результате несчастного случая смертельно травмировал себя один из охранников, работающий в фирме «Кадон».
Публікація про обшуки у готелі "Люкс" у «Донецких новостях» 15 жовтня 1995 рокуУ 1994 році Брагін став президентом футбольного клубу «Шахтар». Того ж самого року у славнозвісному тепер селі Піски автомобіль Брагіна розстріляли невідомі. Загалом на життя бізнесмена зазіхали не менше п'яти різів.
Ахать Брагін15 жовтня більшість соратників Ахатя Брагіна були на концерті Любові Успенської (російської виконавиці шансону, – LB.ua), сам він поїхав на матч «Шахтар»-«Таврія». О 17:06 на трибуні для "віпів" стався вибух. Загинув Ахать Брагін та шість його охоронців.
«Ні Януковича, який був заступником губернатора, ні Рибака – мера Донецька, ні Ахметова не було, – згадував в інтервю LB.ua Юрій Луценко. – Ні Януковича, який був заступником губернатора, ні Рибака – мера Донецька, ні Ахметова не було. Брагіна впізнали тільки по руці з годинником – її відірвало й відкинуло на якусь відстань. Більше нічого не залишилося від нього. Тут варто згадати, що Брагін дійшов у своїй вседозволеності до того, що попросив купити йому «Стінгер» (зенітно-ракетний комплекс, – LB.ua), збирався бити літак, на якому летітиме Щербань».
Кадри з місця трагедіїЗа словами Луценка, інформація про «Стінгер» дійшла до столиці, силовики послали коректний сигнал місцевим авторитетам: або ви самі якось вирішуєте проблему з Брагіним, у якого відверто дах поїхав, або вирішимо ми, але тоді летітимуть скалки, і буде як буде: «От вони й вирішили. Самі. Хто саме – до сьогодні невідомо».
Газета «Дзеркало тижня» у статті «Взрыв, потрясший всю страну» запропонувало чотири версії убивства: це справа рук чеченських або ж грузинських угрупувань, з якими конкурував Брагін; наслідок протистояння з дніпропетровським кланом, який прагнув встановити контроль над Донецьким регіоном; дії українських правоохоронців, які вирішили таким чином боротись з криміналом.
Стаття в газеті "Дзеркало тижня"Згодом слідство встановило, що винними у вбивстві Брагіна була банда луганського авторитета Ігоря Кушніра. Майже усі його члени були вбиті наприкінці 1990-х, до суду дожили лише двоє – громядянин РФ кілер Вадим Болотських (убивця Євгена Щербаня, засуджений у 2003 році до дорічного увязнення, відбував покарання у Луганській області, утік після штурму колонії бойовиками, – LB.ua) та міліціонер з Донецька Вячеслав Сіненко. Обох затримали та судили у середині 2000-х.
Сіненко за даними слідства допоміг кіллеру, який активув вибуховий пристрій покинути стадіон, а Болотських сам зізнався, що консультував тих хто робив бомбу.
«Вадим Болотских так и не признал факт получения денег за совершение данных преступлений ... Болотских заявил, что поступал, как Робин Гуд, помогая украинскому народу избавляться от «архибогатых людей», – писало донецьке інтернет-видання «Острів» у 2011 році.
Замовників вбивства так і не було знайдено.
Смерть Ахатя Брагіна призвела до низки кланових війн на Донбасі. Президентом «Шахтаря» став Ринат Ахметов, який перетворив клуб на один з найуспішніших у Східній Європі. Сам він довгі роки очолює список найбагатших українців та є одним з найбільш відомих сучасників-вихідців з Донбасу.
Євген Щербань: політика з летальним фіналом
Вбивство Євгена Щербаня«Если когда-нибудь меня убьют, это будет чисто политическое убийство», – ці слова з інтерв’ю Євгена Щербаня газеті «Голос України» якнайточніше ілюструють долю головного політика Донбасу початку 90-х.
Євген Щербань, виходець з багатодітної сім'ї, до початку 1990-х двадцять років пропрацював на шахті. Бізнесом почав займатись у 1988-му - яблуневими садами у Волноваському районі. Потім відкрив придорожнє кафе, а згодом створив корпорацію «Атон», яка займалась майже всім: металургією, сільським господарством, банківською справою, будівництвом, торгівлею бензином, медикаментами, автомобілями, тощо.
Фото: ipress.uaУ 1994-му став депутатом Верховної Ради. У 1995 році Щербань разом з Віталієм Гайдуком створює «Індустріальний союз Донбасу». Ця корпорацію, постачала газ на металургійні заводи регіону та займалась посередництвом при продажі їх продукції, а згодом – власником металургійних активів.
Пропорційно стрімкому розвитку бізнесу Щербаня росли його політичні амбіції. Це призвело до конфлікту з дніпровським кланом на чолі з тодішнім прем'єр-міністром Павлом Лазаренком.
У липні 1996 тогочасний мер Маріуполя Михайло Поживанов, звинуватив Євгена Щербаня та його однофамільця, голову Донецької ОДА Володимира Щербаня у вимаганні щомісячної «данини» у розмірі п'яти мільйонів доларів, нібито погрожуючи вбивством за непокору. Лазаренкові вдалось домогтися звільнення голови ОДА та призначення на його місце Сергія Полякова, на той час – міністра вігульної промисловості. Заступником Полякова став такий собі Віктор Янукович.
Бізнесмен Євген Щербань (зліва) та голова Донецької ОДА Володимир Щербань(зправа)«В кабінеті його (Полякова, – LB.ua) бачили лише раз – у день, коли представляли. На роботу він боявся ходити, знав, що вб’ють, – розповідав Юрій Луценко у тому ж інтерв’ю. – У підсумку Янукович став де-факто політичним господарем області. Підкреслюю – політичним. Так поруч з дніпропетровською народилася донецька олігархія».
Наприкінці жовтня Євген Щербань з дружиною полетів до Росії – на святкування річниці весілля Йосипа Кобзона. І саме після повернення з Москви, 3 листопада о 12 годині 9 хвилин Євгена Щербаня разом з дружиною розстріляли на прямо на злітній смузі донецького аеропорту.
«Коли на трап ступив Євген Щербань, троє невідомих (двоє з яких були одягнені в форму авіаторів й знаходились поблизу літака), відкрили по Євгену Щербаню стрільбу з автоматичної зброї з-під крила літака. Щербань та авіатехнік літака Анатолій Галич загинули на місці. Надія Щербань, дружина депутата-підприємця, від отриманих поранень померла в обласній лікарні», – писала газета «День» п'ятого листопада 1996 року.
Стаття в газеті "День"У публікації газети «День» також зазначалось, що зранку у диспетчерську службу двічі дзвонили невідомі. Вони представлялись співробітниками Щербаня та питали час прибуття літака. За годину до прибуття троє осіб на білій «дев’ятці» без номерів з посвідченнями МВС приїхали в аеропорт. Щербаня розстріляли прямо перед його броньованим «Лінкольном».
За словами друзів Щербаня він знав, що на нього готують замах, навіть звертався з цього приводу в МВС.
У інтерв’ю тижневику «Бизнесс-Донбасс» він звинувачував Павла Лазаренка у тиску на свій бізнес.
«Бачу третю силу, яка намагається зіштовхнути два регіони – Дніпропетровський та Донецький з метою їхнього послаблення… Павло Лазаренко зіштовхуючи Донецьку і Дніпропетровську область під проводом «нейтралізації донецького клану». Але наступним етапом після зруйнування Донецької буде Дніпропетровська область», – наводить слова Щербаня газета «День».
Стаття в газеті "День"Прощання з Щербанем було дуже пишним, на похорон приїхало кілька десятків тисяч людей.
Слідство встановило, що до цього вбивства, як і до підриву Брагіна, причетна вже згадана банда Кушніра. У підготовці злочину брало участь не менше десяти чоловік, вбивство скоїли двоє – Вадим Болотських і Геннадій Зангеліді.
Посередником між замовником вбивства і Кушніром, за офіційною версією, був дніпропетровський кримінальний авторитет Олександр Мільченко на прізвисько Матрос, який підтримував близькі стосунки з бізнес-партнером і радником екс-прем'єра Павла Лазаренка Петром Кириченком. Мільченко помер в 1997 році при загадкових обставинах.
Вадим Болотських (зліва)Болотських зізнався, що це він вбив Щербаня. Всіх інших, за його словами, застрелив його напарник. Зангеліді і водій убивць до суду не дожили.
Згодом у 2012 році син Євгена Щербаня Руслан, який у момент замаху встиг сховатись за автомобілем, звинуватив Павла Лазаренка та Юлію Тимошенко у тому, що вони ніби-то замовили вбивство його батька. Наступного 2013 року генпрокурор часів Януковича Віктор Пшонка звинуватив Тимошенко і Лазаренка у цьому та назвав суму - майже три мільйона доларів. Справа розсипалась в суді. У 2015 році генпрокурор Віктор Шокін заявив, що перед своєю втечею з України Пшонка знищив частину матеріалів справи Щербаня разом з елементами деяких справ Юлії Тимошенко.
У грудні 2020 року Hromadske.ua випустили фільм-розслідування «Спадкоємець», побудований на свідченнях старшого сина Щербаня. Євген Щербань-молодший стверджує: після смерті батька його бізнесом буцім-то заволодів Ринат Ахметов, а тому він зараз вимагає від найбагатшого українця мільярд доларів в якості компенсації.
Смерть Євгена Щербаня сильно "загальмувала" «донецький клан» в політичному сенсі - вони змогли прйити ло влади в країні лише через 14 років.
Вадим Гетьман: контрольний постріл по фінансовій еліті
Вадим Гетьман отримує премію "Людина року"«Якби Гетьмана не було, його треба було придумати», – такі слова були надрукований у газеті «День» за тиждень до вбивства голови Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі, першого голови НБУ Вадима Гетьмана. Він був творцем фінансової системи України та автором перших економічних реформа. Також - депутатом парламенту перших двох скликань.
Його смерть стала справжнім шоком для країни.
22 квітня 1998 року Вадим Гетьман повертався додому. О 20:12 він зайшов у свій будинок по вулиці Суворова, 13. Убивця зайшов до ліфта разом ним.
«Було зроблено шість пострілів (два мимо, три в живіт, останній – контрольний постріл у голову за ліве вухо). Знаряддя вбивства – пістолет «ТТ»... За неофіційними даними, більш як п'ять свідків бачили молоду жінку, приблизно 160-170 см зросту, темне волосся одягнену в чорне… Слідство розглядає версію, згідно з якою жінка у чорному і була кілером. Двоє чоловіків навіть їхали з мертвим Гетьманом у ліфті. Вони не викликали міліцію, вирішивши, що «чоловік п'яний». Слідство долучає до справи єдиний доказ – гудзик від жіночого одягу, – котрий підтверджує підозри про те, що «діяла» саме жінка», – писала газета «День» 24 квітня 1998 року.
Міліція на місці вбивства Вадима ГетьманаЗ матеріалу газети “Зеркало Недели” від 25 квітня 1998 року:
«Убийство Гетьмана по масштабам не может сравниться ни с каким иным заказным преступлением на территории СНГ. Фигура, по украинским масштабам сравнимая с Чубайсом и Березовским, была вычеркнута из украинской политики и экономики».
Серед версій називали спробу переділу фінансового ринку України, на який мала значний вплив група Вадима Гетьмана, конфлікт навколо виборів (Гетьман боровся за округ з чинним міністром у справах преси та інформації Михайлом Онуфрійчуком). Голова НБУ Віктор Ющенко у коментарі «Дзеркалу Тижня» назвав вбивство політично вмотивованим.
Стаття в газеті "Дзеркало Тижня"Вбивцю Гетьмана, затримали лише у 2001 році, причому випадково – через бійку, в одному з барів Луганська. Ним виявився такий собі Сергій Кулєв. Вбивця на момент скоєння злочину, одягнув жіночу перуку та наніс макіяж, щоб заплутати слідство. Кіллер виконував завдання не один, а зі спільником Степаном Ільченко.
Кулєв теж входив у банду Кушніра, а замовлення на вбивство Гетьмана він отримав ще від одного члена цього угруповання – Валерія Пушнякова. Посилаючись на інформацію, отриману від Пушнякова, Кулєв повідомив, що за вбивствами Щербаня і Гетьмана стоїть Лазаренко, який нібито перераховував Кушніру гроші за ці злочини.
Сергій Кулєв (праворуч)У 2003 році Кулєву присудили довічне ув'язнення. За співучасть у вбивстві Гетьмана були засуджені ще двоє осіб – жителі Донецька Едуард Косигін та Сергій Володченко. Обидва отримали по 11 років позбавлення волі. Місцезнаходження Ільченка досі невідомє, за однією з версій, він був убитий відразу після злочину.
Чи був Павло Лазаренко замовником вбивства досі не встановлено. Сам він свою причетність до злочину завжди спростовував. Після приходу до влади Віктора Ющенка, Кулєв заявив, що назвав Лазаренка замовником вбивства під тиском слідчого.
Вбивство Вадима Гетьмана, фактично, зупинило створення повноцінного фондоврого ринку, який не запрацював на повну і досі. Також смерть колишнього очільника НБУ завадила групі фінансистів, орієнтованих на нього, сформуватися у якості окремої сили в українській політиці.
В’ячеслав Чорновіл: фінал української мрії
В'ячеслав Чорновіл«Автокатастрофа, яка сталася 25 березня на трасі Бориспіль-Золотоноша, поклала кінець цілій епосі. Епосі націонал-демократичного романтизму. Епосі нездійсненої української мрії», – написала після загибелі В’ячеслава Чорновола 25 березня 1999 року газета «Дзеркало тижня».
Стаття у газеті "Дзеркало тижня"Нагадувати ким і чим був для України лідер Народного Руху, В'ячеслав Чорновіл, мабуть, немає потреби. Лише одна ремарка: він був, мабуть, єдиним політиком свого часу, якого однаково поважали на Сході і на Заході, Півдні і Півночі.
Станом на 1999 рік Народний Рух, здавалося, виходив на пік популярності після спаду в середині 1990-х. На парламентських виборах 1998-го року партія взяла майже 10% голосів, посівши друге місце після Компартії. У мажоритарних округах теж другий результат – 14 мандатів.
Проте президентська кампанія 1999-го року почалась з роколу: частина рухівської «еліти» на чолі з Юрієм Костенком виступила проти В’ячеслава Чорновола, звинувативши його в авторитаризмі. «Розкольники» провели два альтернативні з’їзди партії, на яких обрали альтернативних голів політсили – Юрія Костенка та Богдана Бойка.
Стаття в газеті "Час"Щоб погасити конфлікт, Чорновіл починає їздити регіонами щоб комінікувати з осередками партії та представити їм кандидата у президенти від НРУ – ексміністра закордонних справ Геннадія Удовенка.
Повертаючись з поїздки до Кропивницького (тоді - Кіровоград, – LB.ua), авто, у якому їхав В’ячеслав Чорновіл, під Борисполем влітає у зерновоз, який розвертався прямо на дорозі.
Газета «День» писала 27 березня 1999 року:
«О 23:30 в четвер біля села Городище Бориспільського району на п'ятому кілометрі автодороги Бориспіль-Золотоноша, автомобіль «Тойота», який належить «КІНТО» зіткнувся з КамАЗом з причепом, що розвертався... КамАЗ з дніпропетровськими номерами і його водій Володимир Куделя не постраждали. В’ячеслав Чорновіл і Геннадій Удовенко поверталися з Кіровограда. Машина Удовенка не постраждала. При зіткненні загинули В’ячеслав Чорновіл і його помічник-консультант Євген Павлов, який перебував за кермом автомобіля».
Стаття у газеті "День"Також був поранений прес-секретар Чорновола Дмитро Понамарчук, який перебував на задньому сидінні. Пасажири і водій авто були пристебнутими пасками безпеки.
Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко вранці 26 березня, коли на місці аварії ще працювали експерти, заявив: єдина версія для слідства – це випадкова аварія.
МВС одразу почало розвивати справу так, щоб звинуватити у ДТП водія Чорновола Павлова, який також загинув. Соратник Чорновола по Руху, колишній слідчий МВС Микола Степаненко розпочав власне розслідування. І одразу натрапив на кілька нестиковок з офіційною версією.
Аварія в якій загинув В'ячеслав ЧорновілТак, насторожив момент – інформація про те, що за Чорноволом стежили – як під час його останньої поїздки, так і раніше. В інтерв’ю УНІАН син Тарас Чорновіл розповідав: у Кіровограді за батьком стежив славнозвісний Олексій Пукач (начальник управління кримінального пошуку МВС, засуджений за убивство Георгія Гонзадзе, – LB.ua):
«Я пригадую, коли йшло ще перше розслідування, слідча комісія, зокрема при РУХові, і багато людей, які мали відношення до силових структур, підходили тишком, давали інформацію, що Пукач особисто координував стеження за батьком, його машиною у Кіровограді. Пізніше надійшла інформація, яку я трактую як недоведену, що у машині, яка супроводжувала їх всю дорогу і зникла, буквально, за кілька хвилин перед самою аварією, знаходився сам Пукач».
Згодом виявилося, що у лютому 1999 року до СБУ приходив чоловік, який назвався колишнім співробітником ФСБ В’чеславом Бабенком. Він стверджував, що йому замовили вбивства політичних конкурентів Леоніда Кучми на президентських виборах Вячеслава Чорновола та Павла Лазаренко. У СБУ його допитали, але не звернули на це уваги.
Похорони В'ячеслава ЧорноволаЗа понад 20 років цю справу відкривали і закривали не один раз. Вона обросла міфами, але жоден із них не був таки підтверджений.
У 2009 році народні депутати Ярослав Кендзьор та Іван Стойко, посилаючись на дані свідків, заявили, що Чорновіл і Павлов після аварії були живі, але потім їх убили. Нібито на голові у загиблих були сліди від ударів кастетом. У 2011 році прокуратура, провела ексгумацію тіл Чорновола і його водія. Пізніше у відомстві заявили, що під час експертизи, травм, не пов'язаних з аварією, виявлено не було.
Фото: http://www.segodnya.uaУ 2014 році проти водія Володимира Куделя знову відкрили справу, але Бориспільський райсуд визнав аварію звичайним ДТП. Проте, рідні Чорновола виграли апеляцію, після чого у 2017-2018 було проведено додаткову експертизу решток двох жертв аварії. Станом на березень 2021 року теорія, що їх вбили після аварії не підтвердилась, але така можливість не виключається. Зокрема у вересні колишній заступник голови ГПУ Микола Голомша, заявив, що Чороновола таки вбили, чотирма ударами кастетом у потилицю. Слідство досі триває…
Трагічна смерть В’ячеслава Чорновола остаточно підкосила НРУ, який з потужної політичної партії поступово перетвориться на сателіта спочатку «Нашої України», потім «Батьківщини» і, зрештою, відійшов на маргінес. Відсутність Чорновола серед кандидатів у президенти (чи просто як фактора у виборчих перегонах) суттєво спростила Леонідові Кучмі шлях до другого терміну.
Георгій Гонгадзе: убивство, що змінило все
Фото: reporters.media«Чеченцев надо, чтобы украли его и выкинули», – ці слова нібито Леоніда Кучми прозвучали на записі, які представив на прес-конференції 28 листопада 2000 року екс-спікер парламенту Олександр Мороз. Так почався «касетний скандал».
За пів року до цього український журналіст Георгій Гонгадзе створив в інтернеті сайт «Українська Правда», для якого писав тексти сам, а також передкуковував з опозиційної газети «Грані», близької до Соцпартії. Сайт на той час не мав великої аудитопії – насамперед через не надто велике поширення самої мережі. Однак хтось дуже старався, аби роздруківки зі статтями Гонгадзе регулярно потрапляли на стіл Леоніда Кучми.
Близько 22:30 16 вересня 2000 року Гонгадзе викрали на бульварі Лесі Українки в Києві. Того вечора він вийшов з квартири співзасновниці «Української правди» Олени Притули і попрямував додому – на вулицю Велика Васильківська (тоді Червоноармійська, – LB.ua). За два місяці до свого зникнення Георгій офіційно звернувся з листом до ГПУ, в якому заявив про стеження.
Геогій ГонгадзеКолишній голова МВС, а тоді соратник Олесандра Мороза Юрій Луценко в інтерв’ю LB.ua розповів про останні години Георгія Гонгадзе:
«Я жив на Лесі Українки, 3. Георгій заскочив до мене під вечір – позичити 50 гривень до авансу. Ми ще випили з ним по келиху червоного вина. За ці гроші, я так розумію, він купив кавуна у гастрономі навпроти, заніс його до Альони Притули (вона поруч жила). Потім спустився вниз і почав ловити таксі, щоб поїхати додому (в ті часи таксі ловили «з руки» – людина просто виходила на дорогу, піднімала руку – «голосувала» й сідала в машину, що зупиниться, – LB.ua.). До нього – під виглядом таксі – під’їхав генерал Пукач, попросив його сісти на заднє сидіння, бо переднє нібито поламане. Потім двоє сіли з боків від нього. І все, повезли його на той світ».
Про те, що Георгій зник стало відомо 17 вересня. На сайті “УП” з'явилося повідомлення:
«У суботу 16.09, пізно ввечері, зник керівник проєкту «Українська правда» Георгій Гонгазде. О 22.20 він вийшов з будинку, що на бульварі Лесі Українки і попрямував до додому. На нього чекали дружина та двоє трьохрічних дітей, але вдома він так і не з'явився. Протягом всієї ночі, друзі обдзвонювали лікарні та швидкі, але марно. Оскільки він людина відповідальна, то не міг зникнути просто так. Справа в тому, що без нього діти та дружина немогли потрапити до помешкання, так як не мали ключів. Він про це знав і тому поспішав додому».
З того моменту вся країна стежить за пошуками Георгія. Чорний силует з написами «Знайдіть журналіста Георгія Гонгадзе» та «Журналісти України вимагають» стає символом нової епохи. З часом до нього додасться запитання «Кучма, де Гонгадзе?».
2 листопада 2000-го року в лісі біля міста Тараща Київської області місцевий житель у лісі натрапив на тіло без голови. Про те, що це був саме Георгій Гонгадзе показав тест ДНК. Лише у 2009-му році поряд з селом Сухоліси на Київщині було знайдено рештки черепа журналіста.
Після оприлюднення записів з кабінету голови держави, розпочались акції протесту «Україна без Кучми», які тривали упродовж 2000-2001 років. Згодом ще більш масштабні акції - з вимогою відставки Кучми - відбувались у 2002-2003 роках. Фактично, вони були своєрідними «репетиціями» Майданів 2004 і 2013-2014 років.
Учасники акції «Україна без Кучми» розгортають наметове містечко на Майдані Незалежності. 15 грудня 2000 року.Однією з перших версій слідства було те, що у вбивстві журналіста задіяна «банда Гончарова» – найбільше в історії України угрупувування «перевертнів у погонах», яке діяло в 1990-х (кістяк складали співробітники МВС - LB.ua). На їх рахунку понад 12 вбивств, а кримінальна справа займає 87 томів та дві тисячі сторінок. У 2001-му члени угрупування отруїли горілкою помічника та водія тодішнього спікера парламенту Івана Плюща Павла Потеряйка. Він, за версією слідства знав імена тих, хто слухав Кучму та передав записи майору Мельниченко.
У 2002 році вже заарештований очільник банди Ігор Гончаров, заявив слідству, що знає імена тих хто викрав та вбив Георгорія Гонгадзе. Але поділитись зі слідством інформацією йому не судилося. В 2003-му у СІЗО його жорстко побили троє міліціонерів. Від отриманих отриманих травм Гончаров помер.
Ігор ГончаровЩе один член банди, Юрій Нєстєров, підтвердив, що саме його люди вели спостереження за Гонгадзе упродовж трьох тижнів. У своєму інтерв'ю газеті «Факти» у 2011 року Нестеров говорив, що тоді слідкувати за журналістом приїхали «якісь росіяни».
У 2003 році в розслідуванні вбивства Гонгадзе з'явилися перші зрушення, в жовтні був затриманий начальник Головного управління карного розшуку МВС України генерал Олексій Пукач, якого підозрювали в знищенні документів у справі Гонгадзе. Через місяць Пукача відпустили на підписку про невиїзд, але він зник на наступні шість років.
Вже у 2005-му правоохоронці схопили троьх підозрюваних, які за наказом Пукача - стежили за журналістом. Нами виявились співробітники міліції Микола Протасов, Валерій Костенко і водій Пукача Олександр Попович. За результатами допитів стало відомо, що вони теж вбивали журналіста. Суд тривав три роки, Протасову дали 13 років, а Костенку і Поповичу по 12.
Колишні співробітники МВС Микола Протасов і Валерій КостенкоЧерез рік, 2009-го, Пукача упіймали в одному з сіл на Житомирщині. Тоді у ході слідства він і допоміг знайти фрагменти голови Гонгадзе. У 2013-му Пукача засудили до довічного ув'язнення, 2 липня 2021 року Верховний Суд остаточно затвердив пожиттєве ув'язнення.
Генерал ПукачПід час слідства Пукач неодноразово змінював свої показання. Він то звинувачував журналіста у тому, що той нібито готував державний переворот, то казав, що наказ на вбивство надавав безпосередньо Юрій Кравченко.
Замовників вбивства так досі і не можуть знайти. Ключовий свідок по справі – Юрій Кравченко – скоїв самогубство у 2005-му.
«Москва збільшує свій тиск на Україну, просто заганяє її в куток. Кучма не може вже не чіпати не тільки Януковича, донецьких, але й кримських, луганських. Він починає заявляти, що Україна готова вступати в ЄС і НАТО. І ці слова визначили його долю. А для Георгія Гонгадзе стали фатальними. ФСБ обрало його жертвою», – так говорить про причини убивства Георгія Гонгадзе та його ймовірних організатор Юрій Луценко.
Поховати Гонгадзе змогли лише через 16 років після його смерті, у березні 2016 року. Але крапку у справі досі не поставлено. У липні 2021 посольство США в Україні закликали генпрокурорку Ірину Венедиктову розслідувати до кінця справу Георгія Гонгадзе.
Фото: Александр РатушнякРезонанс, який спричинала смерть журналіста, призвів не лише до втрати репутації Леонідом Кучмою, а й до ізоляції Ураїни у світі. На євроінтеграційних намірах держави, які на той час визріли у її керівництва, було поставлено хрест – на тривалий час.
Ігор Александров: «Без ретуші»
Ігор Александров ( в центрі)«Якщо суспільство перестане страждати від того, що вбивають тих журналістів, матеріали яких з цікавістю читають або дивляться, то це суспільство хворе; а якщо суспільство перестане реагувати на це, – воно вже мертве». Ці слова говорить журналістка Наталя Чангурі в інтерв’ю газеті «День» 2 листопада 2001 року.
Ці коментарі вона дала відразу після повернення зі Слов’янську. Тоді Наталя була серед інших журналістів, які в рамках міжнародної програми «Репортери без кордонів» поїхали на Донеччину з’ясовувати деталі жорстокого вбивства журналіста місцевого телеканалу «ТОР» Ігоря Александрова 7 липня 2001 року.
Александров був інженером за спеціальністю та колишнім радянським партійним працівником. У 1990 році з дружиною переїхав з Іркутської області РСФСР до Слов’янська, де став секретарем міському партії. У тому ж 1990 році заснував одну з перших в Україні приватних телерадіокомпаній «ТОР».
Ігор АлександровКомпанія «ТОР» працювала у Слов'янську Донецької області і мала 24 власних програми, які транслювалися через день у більшій частині Донецької, Дніпропетровської, Луганської та Харківської областей.
У 90-ті роки Ігор Александров створив і сам вів авторську програму «Без ретуші». У ній він розкривав гострі соціальні питання та розвінчував корупцію у владі. За це його почали переслідувати, в тому числі з використанням правоохоронних органів.
Перший тиск на Александрова почався у 1998-му році під час парламентських виборів. Тоді він критикував кандидата в депутати, бізнесмена, власника компанії «Украгропродукт», майбутнього члена Партії регіонів Олександра Лещинського. В одному з ефірів своєї авторської програми Александров прямо, назвав Лещинського «некоронованим горілчаним королем Донбасу».
За це Лещинський звинуватив Александрова у наклепі та подав до суду, вимагаючи позбавити Александрова права займатись журналістикою п’ять років. І цю вимогу суд задовольнив. Проте журналіст звернувся до ЄСПЧ. Скандал вийшов за межі України і невдовзі вирок скасували.
Під час президенських виборів 1999 року Ігор Александров був головою передвиборчого штабу у Донецькій області кандидата в президенти Євгена Марчука.
У вересні 2000 року Александров у прямому ефірі програми «Без Ретуші» спілкувався з двома колишніми співробітниками Краматорського відділу карного розшуку, яких звільнили , нібито за зраду інтересів служби і зв'язки з організованою злочинністю. При цьому один з них на той час перебував під слідством за збут наркотиків.
Це були Михайло Сербін та Олег Солодун. В ефірі вони розповідали про зв’язки керівництва місцевої міліції та прокуратури з кримінальною бандою під назвою «17 участок». Та підкріплювали це документами та записами.
На той час ця ОЗГ контролювала весь Північний Донбас. Свою кримінальну діяльність бандити сконцентрували у трьох містах – Краматорську, Слов’янську та Костянтинівці.
Автомат КалашніковаУгрупування створив краматорчанин Ігор Шпортюк, більш відомий на прізвисько «Шкрок». Пізніше до нього приєднався колишній міліціонер Костянтин Яворовський, а для легалізації і прикриття залучили бізнесмена Олександра Рибака та його фірму «Укрліга». Банда займалась рекетом, шахрайством та замовними вбивствами.
Після арешту «Шкрока» всередені 90-х, у банди почалась війна за вплив з іншим угрупуванням з Краматорська під назвою «Старе місто» та між собою. Тоді за словами Солодуна і Сербіна тодішній начальник Краматорского карного розшуку Володимир Бантуш пропонував їм вбити «Шкрока» в перестрілці, коли той вийде на волю. Яку вони повинні були інсценувати. Солодун та Сербін відмовились це робити за що їх і звільнили.
"Шкрок" у КраматорськуПоки «Шкрок» сидів у в’язниці, банду очолили Єрмаков на прізвисько «Єрмак» та Яковенко на прізвисько «Єгор». Також важливе місце у банді посів виконавець «брудної роботи» Дмитро Герман «Герман». Вони хотіли позбутись "Шкрока" коли той вийде на волю і звернулись за допомогою до Бантуша.
У ході різних розборок "Єрмак" та "Єгор" загинули, а "Герман" утік у Дюсельдорф.
Саме на третій за рахунком програмі колишні міліціянти показують Александрову записи, зроблені у Дюсельдорфі(куди втік "Герман" - LB.ua). На яких злочинці розповідають про убивство «Єрмака» та про зв'язки угрупування з Бантушем і передачу йому хабара в розмірі 50 тисяч доларів.
У наступній програмі Александров обіцяв показати фотографії на яких, буде щображено сина тодішнього прокурора Донецької області Віктора Пшонки Артема, в компанії кервіників «17-го участку».
Але четвертий випуск так і не вийшов.
3 липня 2001 року, близько восьмої ранку, Ігор Александров увійшов до холу телерадіокомпанії «ТОР». 12 червня «Тор» змінив засновника – контрольний пакет акцій, які належали місцевим «Бетонмашу», викупило рекламно-інформаційне агентство «Срібний вік» з Донецька – структура, близька до народного депутата Олександра Лещинського. Того самого Лещинського, який судився з Алесандровим.
Пройти далі холу Александрову не вдалося. Його колеги спустились на шум та побачили журналіста на підлозі в калюжі крові. Поруч лежали дві бейсбольні біти. Коли Александрова привезли до лікарні він вже впав в кому. Через чотири дні, сьомого липня 2001-го року 45-річний журналіст помер, не приходячи до тями.
У випуску газети «Дзеркало Тижня» від третього серпня 2001 року наводять заяви тодішніх очільників правоохоронних органів:
«На пресс-конференции 12 июля прокурор Донецкой области Виктор Пшонка сообщил журналистам: «следствию не известны ни заказчики, ни исполнители данного уголовного дела». Можно смело утверждать, что несмотря на сделанное ранее заместителем министра МВД Владимиром Мельниковым заявление, будто следствие уже знает заказчиков и исполнителей убийства, донецкий прокурор не лукавил. Ведь на тот момент, спустя 9 дней после совершения преступления, насколько известно, никто даже не опросил основных свидетелей по высказанной генералами версии».
Через два тижні після вбивства до Слов’янська приїхав Євген Марчук. Тоді він одним з перших публічно назвав вбивство «помстою за професійну діяльність».
Фото: facebook/Yevgenij MarchukУ подальшому справу Александрова вперше в історії України будуть розслідувати на офіційному рівні, як вбивство журналіста за його професійну діяльність.
Результатів розслідування довелось чекати до серпня 2001 року. Тоді у вбивстві звинуватили 44-річного безхатька з сусіднього Краматорська Юрія Вередюка. За версією міліції, Вередюк отримав від знайомого замовлення на вбивство якогось адвоката, в якого офіс був в одному приміщенні з телеканалом «ТОР». Але Вередюк, нібито переплутав і «помилково» вбив Александрова. За злочин чоловіку, нібито обіцяли квартиру і «Жигулі».
Юрій ВередюкТаке звенувачення не витримувало жодної критики. Тоді вже згадані журналісти групи «Репортери без кордонів» і вирушили до Слов’янська, щоб провести власне розслідування.
«Все те люди, которых мы встречали в городе, говорили об официальной версии следствия только одно: «Не верю»…Никто серьезно не относится к этому бомжу. Я бы сказала, что как бы ни относились к Александрову люди, но все с оскорблением приняли эту «бомжацкую» версию – и не только из-за того, что она унизительна для Александрова, а из-за того, что это воспринимается как явный обман… Перед камерой соседи и знакомые Юрия Вередюка засвидетельствовали, что он невысокого роста, физически слабый. В то время как Александр Омельяненко – тот самый адвокат, на жизнь которого якобы покушался бомж, – атлетически сложенный мужчина, ростом под два метра, на две головы выше Юрия... Кроме того, Омельяненко и Александров не похожи внешне – непонятно, как их могли перепутать», – з інтерв’ю Наталії Чангурі газеті «День» від другого листопада 2001 року.
У травні 2002 року Донецький апеляційний суд за недоведеністю участі в скоєнні злочину виправдав Вередюка і відпустив з-під варти, а через два місяці він помер. Спочатку офіційною версією смерті називалася гостра серцева недостатність, пізніше слідство встановило, що він був отруєний.
Після звільнення Вередюка слідство було відновлено. У вересні 2003 року генпрокуратура повідомила про арешт організаторів і виконавців вбивства Александрова. Основним замовником був названий вже згаданий бізнесмен, керівник слов'янської компанії «Укрліга» Олександр Рибак, організатором – його брат Дмитро, виконавцями – Руслан Турсунов, Олександр Онишко і Сергій Корицький. Слідство встановило, що всі вони є членами угруповання «17 участок».
Слухання справи розпочалось у 2004-му. За два роки суд оголосив вирок: Олександр Рибак був засуджений на 15 років ув’язнення, Дмитро Рибак отримав 11, Олександр Онишко – 12, Руслан Турсунов – шість, Сергій Корицький – два з половиною роки.
В інтерв’ю виданню «Заборона» один з міліціонерів, з якими спілкувався у своїй програмі Александров, Олег Солодун, повідомив, що журналіста не хотіли вбивати, просто вийшов «ексцес виконавців і перший же удар у скроню призвів до летальних наслідків».
Суда не оменули і ті, хто намагався сфальсифікувати стпрву та отруїв бесхатька Вередюка. У 2012 році суд визнав причетними до фальсифікації розслідування колишнього заступник начальника краматорського главку міліції Ігоря Криволапова. Він отримав сім років позбавлення волі. Також вироки отримали екс-міліціонери Олександр Герасименко, Альберт Винничук і Сергій Шломін. Вони затримували Вередюка, а потім отруїли.
За 10 років після смерті, колеги Ігоря Александрова хотіли увіковічити ім’я журналіста. Але Слов'янська міська рада відхилила пропозицію присвоїти журналісту звання «Почесний громадянин Слов'янська». Тоді мером була сумнозвісна Неля Штепа, а генпрокурором України Віктор Пшонка.
Це звання журналісту присвоїли лише у 2020-му році.
Меморіальна дошка Ігорю Александрову у місті Слов'янськВбивство Ігоря Александрова на поруч із вбивством Гонгадзе – одне з найбільш резонансних в сучасній історії країни. Після його смерті «регіонали» остаточно прибрали до своїх рук усі незалежні медіа на Донбасі.
Павло Шеремет: крапки не поставлено
«Кожен день – унікальний, кожен репортаж як останній. У вас не буде можливості переробити репортаж», – такою цікавою, життєрадісною та компанійською людиною був Павло Шеремет, відомий білоруський, російський та український журналіст, співробітник «української праади» та «Радио Вести».
Павло Шеремет загинув у результаті підриву автомобіля 20 липня 2016 року в центрі Києва. Вибух стався о 7:45 ранку, коли Шеремет виїхав з дому і проїхав кілька десятків метрів.
Українські правоохоронці кваліфікували інцидент як «умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб». Слідство розглядало ряд версій, повязаних як і з діяльністю журналіста в Україні, так і повязаних з іншими державами. «Крім версії вбивство через професійну діяльність ми розглядаємо можливість версії дестабілізації ситуації в центрі столиці», – зазначив тогочасний генпрокурор Юрій Луценко.
Згодом представники МВС заявили, що сліди злочину можуть вести до РФ, де перебуває Олександр Клименко, міністр доходів і зборів часів Януковича і власник «Радио Вести», співробітником якрого був Шеремет. За міцсяць до вбивства журналіст їздив до Росії задля зустрічі з Клименком.
Паралельно з офіційним розслідуванням, журналістською спільнотою було проведено власне розслідування обставин загибелі Шеремета. 10 травня 2017 року вийшов документальний фільм під назвою «Вбивство Павла», над створенням якого працювали журналісти проєкту «Слідство.Інфо», їм вдалось реконструювати дії зловмисників, які закладали вибухівку під авто. Основою стали записи відеокамер, які чомусь залишились поза увагою поліції.
13 грудня 2019-го року на великій прес-конференції у МВС - в присутності Президента Зеленського - Арсен Аваков повідомив про те, що правоохоронці підозрюють у скоєнні злочину військового медика і молодшу сержантку 25-ї повітряно-десантної бригади Яну Дугарь, волонтерку та дитячого кардіохірурга Юлію Кузьменко та сержанта Сил спеціальних операцій Андрія Антоненка. Усі троє були заарештовані, найдовше за гратами знаходився Андрій Антоненко – 506 днів.
Тексти підозр усім трьом були написані з дивними формулюваннями, які повторювали текст звинувачення у справі Віти Заверухи, обвинуваченої раніше в нападі на АЗС у Києві.
Зокрема у підозві Андрію Антоненку зазначалось:
«Досудовим слідством встановлено, що Антоненко, захопившись ультранаціоналістичними ідеями, культивуючи велич арійської раси, прагнучи зробити свої погляди об’єктом уваги громадськості, перебуваючи на території проведення АТО, з числа волонтерів та осіб, які пройшли військову підготовку в складі добровольчих батальйонів та мають навики поводження з вогнепальною зброєю і вибуховими речовинами, вирішив створити організовану групу, щоб в її складі скоїти вбивство журналіста і радіоведучого Шеремета Павла Григоровича».
У 2020-му році ці формулювання із підозр прибрали. https://lb.ua/society/2020/05/21/458089_podozrevaemim_delu_sheremeta.html
У травні 2021-го року під час прес-конференції Володимир Зеленський повідомив, що переписується з однією з підозрюваних, Яною Дугар. Він також зазначив, що якщо обвинувачення безпідставні, то «буде серйозна розмова з Арсеном Аваковим».
У серпні міністр внутрішніх справ пішов у відставку, а у справі не поставлена навіть кома.
На початку січня цього року було оприлюднено аудіозаписи, на яких нібито посадові особи КДБ Білорусі обговорюють усунення політичних опонентів, зокрема, й Павла Шеремета. Ексслужбовець білоруського загону спецпризначення Ігор Макар, який передав українській поліції аудіозаписи, 19 січня дав свідчення в Києві у справі про замовників вбивства Шеремета.
Смерть Павла Шеремети стала серйозним викликом для влади як в часи Порошенка, так і Володимира Зеленського.
Катерина Гандзюк:
«Так, я знаю, що виглядаю зараз погано. Але принаймні, – мене лікують. Мене лікують дуже добре українські лікарі. І я точно знаю, що я виглядаю зараз набагато краще, ніж виглядають в Україні справедливість і правосуддя. Тому що їх сьогодні не лікує ніхто».Ці слова сказала активістка з Херсону Катерина Гандзюк сказала у відеозверненні за два місяці до своєї смерті.
На час скоєння замаху дівчині було 33 роки. Громадською активісткою стала у вісімнадцять. У 2012-му році створила Агенцію громадської журналістики «МОСТ», яка публікувала антикорупційні розслідування щодо влади Херсонської області.
У 2014-му була активним учасником Євромайдану в Херсоні. Після анексії Криму та з початком війни на Донбасі допомагала переселенцям. Працювала помічником в Управлінні Верховного комісара ООН з питань біженців.
У 2016-му стала волонтером Itchy Trigger Finger Ukrainians – організації, яка займається патріотичною рекламою для жителів окупованого Криму.
Обиралась депутаткою до обласної та міської рад від партії «Батьківщина», була радницею мера та в.о. керівника справами виконавчого комітету Херсонської міськради.
У 2017 Гандзюк публічно звинуватила начальника управління захисту економіки в Херсонській області Артема Антощука у вимаганні хабара від працівників міської ради. Критиковала правоохоронну систему, зокрема місцеву поліцію. Оприлюднила список з 200 осіб, яким видано дозволи на газову та травматичну збою нібито як журналістам.
В останній день липня 2018 року її ім'я стало відомо на всю Україну.
«Встановлено, що приблизно о 08:30 жінка вийшла з під’їзду. З кущів їй назустріч вийшов невідомий чоловік років 20-25, який тримав в руках ємність з рідиною. Невідомий вилив рідину, попередньо кислоту, в обличчя жінки, після чого втік. Потерпілу з опіками доставили в лікарню», – повідомило ГУ НП у Херсонській області.
Катерину доправили у реанімаційне відділення обласної лікарні у шоковому стані. Опіки становили понад 40% тіла. Кислота потрапила жінці на спину, голову, руку, а також в око.
Спочатку справу розглядали, як «хуліганство», але швидко перекваліфікували у «замах на вбивство».
Наступного дня Катерину медичним бортом перевезли до Києва. Вже шостого серпня Арсен Аваков заявив, що підозрюваного схопили. Проте журналістам швидко вдалось встановити, що затриманий Микола Новіков – абсолютно випадкова у справі людина з очевидним алібі. Через два тижні з Новікова зняли підозру, випустили з СІЗО, а Антон Геращенко ще й приніс вибачення за цю «помилку поліції і прокуратури».
Наприкінці серпня Гандзюк записала відео в якому закликала державу розслідувати напади на активістів, які відбуваються в Україні. Четвертого листопада Каті не стало.
Ще наприкінці вересня активісти під Адміністрацією президента провели першу акцію під лозунгом «Хто замовив Катю Гандзюк?».
Лише в грудні генпрокурор Юрій Луценко заявив, що слідство у справі вбивства Гандзюк оголосило ще одну підозру – Олексію Левіну, помічнику-консультанту депутата Херсонської облради, син відомого місцевого лідера злочинного угрупування Олексія Москаленка. Левіна (справжнє прізвище Москаленко) засудили до 15 років за організацію вбивств та розбійних нападів на водіїв на території Херсонської області. Батько за те ж саме отримав довічне. У 2016 році Олексій Левін вийшов на свободу за «законом Савченко».
За версією слідства, саме Левін був ключовою фігурою в організації нападу на Гандзюк.
Вже у січні батько Катерини Віктор Гандзюк зачитав на засіданні Тимчасової слідчої комісії у Верховній Раді відкритого листа, в якому стверджував, що організатори і виконавці замовного вбивства його дочки співпрацюють із керівництвом Херсонської ОДА і Херсонської обласної ради. Він заявив, що підозрюваний в організації вбивства кримінальний авторитет Олексій Левін співпрацює з головою Херсонської облради Владиславом Мангером, головою Херсонської ОДА Андрієм Гордєєвим та його заступником Євгеном Рищуком.
У лютому генпрокурор Юрій Луценко повідомив, що Владиславу Мангеру оголошено підозру в організації вбивства Катерини Гандзюк. Той ніббито вирішив помститися Гандзюк за викривальні заяви про неприпустимість підпалів лісів, які потім вирубували.
Водночас слідство не має доказів причетності глави Херсонської облдержадміністрації Андрія Гордєєва до вбивства, повідомив Луценко. Заступник Гордєєва Рищук причетний до підпалів лісу, але не до вбивства.
12 лютого 2020 року на суді з обрання запобіжного заходу Владислав Мангер заявив, що напад на Гандзюк організував генерал СБУ Данило Доценко з метою дискредитації поліції. Захист Мангера також стверджував, що загибла активістка була позаштатним агентом Служби безпеки під керівництвом Доценка, який вирішив використати Катерину Гандзюк. В СБУ назвали це звинувачення «повним абсурдом» і спробою дискредитувати розслідування.
У ніч на 15 лютого Шевченківський райсуд міста Києва заарештував Владислава Мангера до 3 березня з правом внесення застави. Сума застави – 2,5 мільйонів гривень. А вже у березні суд відмовився продовжувати арешт Мангера. 12 квітня голова Херсонської облради Мангер вийшов на роботу після закінчення терміну відсторонення.
У червні 2020 року Покровський районний суд Дніпропетровської області призначив покарання виконавцям бивства. Координатора нападу Сергія Торбіна засудили до шести років і шести місяців позбавлення волі, а безпосереднього нападника Микиту Грабчука – до шести років в’язниці.
Їх спільники, які вели спостереження, отримали м’якші вироки: Володимир Васянович та В’ячеслав Вишневський отримали вирок – чотири роки ув’язнення, а Віктор Горбунов, який купував кислоту 26 липня на складі у Каховці, – три роки. Також усіх обвинувачених зобов’язали сплатити 50 тисяч гривень на покриття судових витрат.
У червні 2020 року Владислава Мангера знову арештували і він досі перебуває в СІЗО – як і Олексій Левін.
Окремо судять Ігоря Павловського, якого слідство вважає посередником між замовниками та виконавцями вбивства. Він пішов на угоду зі слідством дав покази щодо замовників злочину – Мангера та Левіна.
27 липня 2020 року прокурори передали до суду обвинувальний акт стосовно Мангера за фактом замовлення й організації нападу на Катерину Гандзюк. Справу розглядає Дніпровський райсуд Києва.
Смерть Каті Гандзюк стала каталізатором, який активізував громадянське суспільство України у боротьбі проти правоохоронного та судового свавілля.