Еммануель Макрон прагне очолити рух Європи до безпекової автономії з огляду на послаблення ролі СШАМенше США, більше Франції: чи зможе Париж стати центром "нового НАТО" в Європі
Це вже стало звичкою. Коли зовнішньополітичні справи Дональда Трампа йдуть кепсько, він накидається на НАТО, критикує лідерів союзників – часто конкретно французького президента Еммануеля Макрона. Ці постійні сутички змушують Європу думати про свою безпеку в умовах меншої, ніж раніше, присутності Сполучених Штатів.
Навіть якщо США залишаться в Альянсі, їхня нинішня позиція вже кардинально змінює безпекові міркування Європи. Зменшення чисельності американських військ у Європі, слабші політичні зобов’язання або зниження ролі США у розвідці, логістиці та інших ключових функціях з підтримки безпеки – все це вже тепер мало би спонукати європейців до переосмислення того, як захищати континент.
Париж вважає, що відхід американців з Європи вже не є віддаленою перспективою.
Дедалі частіше це розглядають як сценарій, до якого Європа має готуватися.
Франція найкраще підходить для того, щоб очолити адаптацію Європи до меншої ролі США. Вона має культуру стратегічного бачення, має ядерну зброю як фактор стримування, має історію воєнних дій поза континентом та політичну звичку мислити континентальними масштабами.
Але їй все ще бракує "маси" – чисельності війська, логістичної екосистеми та промислової потужності, щоб стати, замість США, мілітарним хребтом Європи.
Війна Росії проти України зробила практичні дії важливішими за стратегічні розмови.
Тож найближчими роками важливою буде не стратегічна готовність Франції на папері, а те, чи зможе вона допомогти створити європейську систему достатньо швидко, щоб забезпечити Україну зброєю, стримати Росію та запобігти розширенню розриву між дедалі меншою роллю США та все ще обмеженою готовністю Європи.
Альянси корисні, але залежність небезпечна
Франція справді ближча за будь-яку іншу країну ЄС до того, щоб стати стратегічним стрижнем Європи.
Це єдина ядерна держава ЄС. Одна з небагатьох на континенті з оборонною промисловою базою, яка до того ж прагне реального рівня автономії. Франція має рідкісну для Європи армію, здатну одночасно мислити категоріями континентального стримування, експедиційних операцій та війни високої інтенсивності.
Це не робить Францію достатньою. Але, без сумніву, робить її необхідною.
Якщо Європі доведеться пристосовуватися до зменшення ролі США, то не буде належної відповіді на це, яка базується лише на Німеччині чи Великій Британії або лише на східному фланзі. Будь-яка нова модель безпеки має будуватися разом із Францією.
До того ж Париж здавна сприймає залежність від Вашингтона як проблему.
Це сприйняття сформувалося ще у 1956 році, невдовзі після створення НАТО.
Тодішня Суецька криза показала Парижу, що попри тісну співпрацю з США все може закінчитися приниженням Франції, якщо її дії не відповідають американським інтересам. У ті часи Сполучені Штати змусили Францію та Велику Британію завершити вторгнення до Єгипту. Цей урок протягом наступних десятиліть сформував французьке стратегічне мислення: альянси корисні, але залежність небезпечна.
Звідти виникла доктрина автономії – не як фантазія про ізоляцію, а як відмова будувати національну безпеку на припущенні, що Сполучені Штати завжди розглядатимуть інтереси Європи як власні.
Десятиріччями багато союзників у НАТО сприймали такий підхід як суто французьку особливість. Але тепер це дедалі більше сприймається як те, що Франція раніше за інших зрозуміла проблему, з якою решта Європи "знайомиться" лише зараз.
Україна як тест Європи на самодостатність
За оцінками брюссельського аналітичного центру Bruegel та німецького Інституту Кіля, щоб стримати російську агресію без ефективної підтримки США в короткостроковій перспективі, Європі знадобиться додатково близько 300 тисяч військових та на 250 млрд євро більше щорічних витрат на оборону. На практиці це означає формування близько 50 нових бригад.
Але ця цифра може бути оманливою.
Американська потужність – це не про кількість солдат. Це система: узгоджене командування, стратегічні перевезення, розвідка, протиповітряна та протиракетна оборона, дозаправка, супутниковий зв’язок та інші стратегічні засоби. Здатність швидко переміщувати, координувати та підтримувати сили.
У недостатності всього цього і полягає слабкість Європи.
Тобто розрив не просто в людських ресурсах чи грошах. Це розрив між наявністю солдатів на папері та здатністю вчасно перетворити їх на надійну, інтегровану бойову силу. Переозброєння є частиною відповіді, але не всією.
Натомість перший справжній тест на пристосування Європи до "реальності з меншою роллю Америки" відбудеться не за столом саміту і не в черговій промові про "стратегічну автономію".
Він розгортається в Україні.
Якщо Європа хоче зрозуміти власну спроможність взяти на себе більшу частину безпекового тягаря, то має насамперед відповісти на запитання: чи зможе вона підтримати Україну, якщо Вашингтон скоротить підтримку?
З суто фінансової точки зору замінити Сполучені Штати можливо: протягом останніх трьох років Європа вже надавала Україні щорічно більше допомоги, ніж Сполучені Штати – близько 43,5 млрд євро проти 38 млрд євро. Але замінити американську військову допомогу набагато складніше.
США були і є ключовим постачальником важкого озброєння та боєприпасів, життєво необхідних для оборони України. Щоб компенсувати це, європейським країнам потрібно швидко та в широких масштабах збільшити виробництво. Оборонна промисловість Європи вже виробляє багато систем, на які покладається Україна – зокрема, гаубиці, системи протиповітряної оборони, танки та бойові машини піхоти. Але цього недостатньо, щоб заявляти про автономію.
Найважче замінити ракетну артилерію, таку як HIMARS; засоби ППО великої дальності, такі як Patriot, та частину боєприпасів для цих систем. Європі все ще бракує достатніх обсягів. Це ставить європейські уряди перед складним вибором: продовжувати купувати деякі системи у США, коли це можливо, шукати інші зовнішні альтернативи, де вони існують, або прискорити інвестиції у європейські.
Ядерний щит як основа французької участі
Одним із прикладів труднощів, з якими може стикнутися Європа, є провал проєкту "Майбутня бойова авіаційна система" (Future Combat Air System, або FCAS). Його запустили у 2017 році як флагманський франко-німецький проєкт для європейської стратегічної автономії. На меті було створити бойову авіацію нового покоління, одночасно зменшивши довгострокову залежність від американських систем.
Замість результату, на який сподівалися, він породив низку проблем. Позиції Франції та Німеччини розійшлися. Цикли закупівель стали несинхронізованими, а промислове суперництво виявилося сильнішим за політичну риторику.
Франція хотіла літак, сумісний з її засобами ядерного стримування та авіаносними операціями. Німеччина не поділяла цих вимог, а до того ж вона вирішила замовити американські F-35, і через це потреби у нових винищувачах втратили термінову нагальність. Контроль над проєктуванням, технологіями та розподілом робіт також був предметом суперечок.
Це показало, що стратегічну автономію легше проголосити, ніж реалізувати.
А ще ця історія проявила причину, що є фундаментальнішою за просто промислову конкуренцію:
те, що потреби французьких повітряних сил формуються ядерною доктриною.
У березні цього року на острові Лонг президент Макрон заявив, що Франція тепер має думати про свою стратегію стримування "у глибині європейського континенту", і закликав до поступового переходу до "просунутого стримування". У той час як Росія все відкритіше використовує ядерне залякування, а довіра до американських гарантій слабшає, Париж прагне, щоб один із небагатьох стратегічних активів, якими Європа володіє самостійно, мав більшу вагу в балансі сил.
Однак Макрон так і не запропонував Європі французьку версію американської "парасольки".
Його кроки є серйознішими, ніж визнають критики – але менш революційними, ніж вважають деякі прихильники президента.
Розглядається обмежений, але реальний пакет заходів: більше боєголовок, менша прозорість щодо запасів, можливе тимчасове розгортання на території союзників літаків Rafale, здатних нести ядерну зброю. Також більше консультацій та навчань з європейськими партнерами та тісніша координація щодо засобів підтримки звичайних збройних сил – таких як система раннього попередження, протиповітряна та протиракетна оборона та можливість завдання точних ударів.
Те, що залишається незмінним, є не менш важливим.
Макрон не запропонував спільного використання ядерної зброї за зразком НАТО та участі союзників в ухваленні рішень про її застосування. Арсенал та доктрина залишаються французькими.
А рішення про застосування ядерної зброї Париж ухвалює самостійно.
Таким чином Франція розширює політичний вплив своєї ядерної зброї, а не ділиться контролем над нею. Ядерні сигнали можуть посилити стримування – але не можуть компенсувати слабкість у сфері звичайних озброєнь, головну на сьогодні проблему.
Якщо Європа не зможе завадити Москві швидко здобути перевагу на землі, жодне вдосконалення французької доктрини не вирішить проблему. Основні вимоги залишаються тими самими: бригади, боєприпаси, мобільність, командування та здатність вести бойові дії на достатньо ранній стадії, щоб зробити ядерний шантаж з боку противника менш ефективним.
Франція після Макрона: чи є сталими зміни?
Тим часом питання безпекової автономії Європи стає дедалі актуальнішим.
Війна Трампа проти Ірану наочно показала, наскільки крихкими є нині трансатлантичні відносини. Європейські уряди не хотіли цієї війни. З ними офіційно не проводили належних консультацій, вони ставили під сумнів як її законність, так і стратегічну логіку, і не мали бажання бути втягнутими в чергову ескалацію конфлікту в регіоні під керівництвом США – але наслідки цього конфлікту вдарили і по Європі.
Сполучені Штати стають не просто менше передбачуваним стратегічним гравцем – вони можуть навіть дійти до шантажу своїх європейських союзників. І це ще одна причина загострення останніми місяцями дискусії про здатність Європи діяти з меншою залежністю від Америки.
Складно буде ігнорувати це на майбутньому саміті НАТО, який запланований на липень в Анкарі.
І це вже не просто дискусія про межі оборонних витрат – має йтися про повоєнну стабілізацію на Близькому Сході, морську безпеку тощо. А також про умови, за яких європейці можуть взяти на себе більшу роль, не стаючи "групою підтримки США" для конфліктів, яких вони не обирали і не контролюють.
Якщо ж саміт уникне цих питань, це багато скаже про стан справ у НАТО.
Але у такому разі стане ще очевиднішою потреба знайти власну, європейську відповідь на безпекові виклики – і Франція має підстави бути її центром.
Та навіть якщо Макрон правильно оцінив стратегічний напрямок, все одно залишається невизначеність. І вона – у самій Франції. Адже питання полягає не лише в тому, чи має Париж правильну відповідь на послаблення американських зобов’язань – а й у тому, чи залишиться сама Франція на такій позиції після парламентських виборів 2027 року.
Ймовірним їхнім переможцем вважають Жордана Барделла, президента партії "Національне об’єднання". Це вже тепер надає його підходам у сфері оборони загальноєвропейського значення. Зокрема, Барделла проти відправки французьких військ до України, а загальна лінія партії набагато менше прихильна до тієї ширшої європейської ролі, яку Макрон намагається побудувати для Франції – щодо України, ядерного стримування чи загального позиціонування сил.
Колишня лідерка "Нацоб’єднання" Марін Ле Пен вже чітко дала зрозуміти, що вона проти відкритості Макрона щодо європейського виміру французької ядерної доктрини, і погрожує забрати країну з інтегрованих структур органів командування НАТО. Звісно, вона вже не ухвалює рішення – але і позиція її наступника з цього питання залишається нечіткою.
Це робить нинішню лінію Франції вразливою.
Європа може потребувати більшої ролі Франції в часи слабшання американських зобов’язань – але невідомо, чи теперішня французька позиція витримає вибори наступного року.
Звісно, Франція у будь-якому разі навряд чи замінить Сполучені Штати в Європі в повному обсязі. Вона не має масштабів Америки, її архітектури, що забезпечує спроможність. Не має її здатності вселяти в Альянс впевненість.
З іншого боку, це не єдина роль, яка має значення в період, що зараз розпочинається.
Франція залишається однією з небагатьох європейських держав, здатних поєднати військову авторитетність зі стратегічною ініціативою. А в епоху дедалі меншої впевненості в США це поєднання надає Парижу роль, яку жодна інша європейська столиця не може повністю повторити: не роль заміни Вашингтона, а роль держави, здатної підштовхнути Європу до більш узгодженої військової та політичної позиції.
Авторка: Шарлотт Гійу-Клер,
журналістка (Франція)