Канада прямо ставить дрони й боєприпаси у пріоритет і фінансує інституції, які потребують реальних "історій успіху". І Україна може їх датиВід "пацифістів" до лідерів витрат на безпеку: які зміни в оборонній стратегії готує Канада
Прем’єр Канади Марк Карні озвучив доволі амбітний план – подвоїти оборонний бюджет країни до 2035 року.
Зокрема, оборонні закупівлі планується збільшити на суму 180 млрд CAD (канадські долари, близько $131 млрд), а інвестиції в оборонну промисловість – до 290 млрд CAD ($211 млрд), з очікуваною економічною вигодою в розмірі 125 млрд CAD ($91 млрд).
Такі зміни здатні вивести країну, яка сьогодні навіть не досягає стандартів НАТО щодо 2% ВВП, в топ-3 рейтингу Альянсу за оборонними витратами та інвестиціями – відразу після США та Великої Британії.
Для досягнення цього Карні оголосив про запуск першої комплексної Стратегії розвитку оборонної промисловості (Defence Industrial Strategy).
Фактично вона стала відповіддю на війну Росії проти України, уроки пандемії та нову реальність збоїв у глобальних, а перш за все північноамериканських ланцюгах постачання.
У документі прямо сформульовано ключову ідею, що національна безпека і економічна безпека є взаємозалежними, а канадська промислова база, нині залежна від США, має стати елементом національного суверенітету.
У документі є прямі згадки про необхідність використання українського військового досвіду.
Також згадуються програми, які можуть масштабувати виробництво боєприпасів, розвивати дронову екосистему та закріплювати співпрацю з союзниками на рівні виробничих ланцюгів, що становить інвестиційний та виробничий інтерес для України.
П'ять стовпів майбутньої безпеки
До цієї стратегії Канада не мала єдиної оборонно-індустріальної політики. Держава закуповувала техніку, але не пояснювала, які технології вона хоче розвивати, де будуть виробничі кластери, які програми будуть через 10–20 років.
Документ побудований на п’яти стовпах і фактично пропонує новий суспільний договір у сфері оборони між державою, військом та бізнесом.
Найперше – це довгостроковий "сигнал попиту" для бізнесу і обіцянка регулярних оборонних замовлень для промисловості.
Уряд визнає, що непередбачуваність закупівель раніше заважала компаніям інвестувати. Річ у тім, що система передбачає складну багаторівневу процедуру погоджень між кількома міністерствами, передусім Міністерством оборони, Міністерством державних послуг і закупівель та Міністерством інновацій, науки та економічного розвитку. Кожне має власні процедури і погодження, а політичні зміни та перегляд пріоритетів додатково затримують рішення.
Як наслідок, великі проєкти часто затягувалися на 10–15 років.
Найвідоміший приклад – програма закупівлі винищувачів F-35, яку було оголошено ще урядом Стівена Гарпера у 2010 році. Дискусії про неї тривали майже 13 років, коли угоду із Lockheed Martin зрештою було підписано, однак вже у 2025 році виникли нові дебати щодо здорожчання цього проєкту.
Це, звісно, найбільший і найгучніший випадок, але доволі показовий як для зовнішніх, так і для внутрішніх виробників – тривалий час було невідомо, коли саме буде контракт і чи він не зміниться в процесі.
Стратегія намагається вирішити цю непередбачуваність. Так, планується запровадити довгострокові 10–20-річні плани закупівель, щоб компанії знали, які програми будуть фінансувати, і могли адаптуватися.
Також з'являється Агенція оборонних інвестицій, яка має стати "єдиним вікном" для навігації по держпослугах, а також взяти на себе прискорення допусків до секретної інформації і сертифікації безпечних об’єктів.
Якщо такі зміни вкоріняться, то фактично Канада перейде від моделі "купувати обладнання" до моделі "будувати власну оборонну економіку".
Другий важливий елемент Стратегії – формула BUILD–PARTNER–BUY ("Будуй, партнерся, купуй").
По суті, уряд намагається визначити чітку логіку, коли Канада повинна виробляти сама, коли – працювати разом із союзниками, а коли просто купувати готове обладнання. Принцип BUILD означає, що там, де країна вже має сильну індустрію або критично важливі технології, держава робитиме ставку на власне виробництво і розвиток національних компаній.
PARTNER передбачає спільні проєкти з перевіреними союзниками – спільну розробку технологій, виробництво та обмін інтелектуальною власністю, щоб розділити витрати і водночас залишатися в межах союзницького технологічного простору із країнами НАТО та ЄС.
І лише якщо ці два варіанти неможливі або надто дорогі, застосовується принцип BUY – закупівля готових систем за кордоном. Але навіть у цьому випадку Канада намагається ставити умови, які гарантують участь її компаній, трансфер технологій або реінвестиції у власну оборонну індустрію.
Особливе місце займає перелік "суверенних спроможностей", які мають бути захищені в Канаді.
У цьому списку – аерокосмічні платформи й авіоніка, боєприпаси від звичайної вогнепальної зброї до ракет і бомб, цифрові системи включно з ШI та квантовими комунікаціями, підтримка для морських, наземних та повітряних систем, медичні контрзаходи, сенсори і РЕБ, космічні системи, спеціалізоване виробництво наземних машин і кораблів включно з криголамами, тренування і симуляції, а також безпілотні та автономні системи у всіх середовищах.
Третій стрижень Стратегії – інновації та масштабування нових технологій.
У документі прямо визнається, що характер сучасної війни швидко змінюється, і одним із головних доказів цього називають досвід війни РФ проти України. Саме український фронт показав, наскільки критичною стала роль дешевих і масових технологій – передусім безпілотників, цифрових систем управління та швидкого циклу інновацій.
Тому Канада робить окремий акцент на розвитку дронів як однієї з ключових сфер майбутньої війни.
Четвертий елемент – стійкість ланцюгів постачання і доступ до критичних матеріалів. Канадський уряд прямо визнає, що сучасні війни виграють не лише технологіями, а й здатністю стабільно виробляти великі обсяги базових компонентів – від металів і хімічних речовин до вибухових матеріалів.
Стратегія передбачає запуск програми Canadian Defence Industry Resilience (Стійкість канадського оборонпрому), яка має підтримувати виробничі потужності у найбільш критичних сегментах оборонної індустрії. Особливий акцент робиться на виробництві боєприпасів і вибухових речовин, де після початку війни РФ проти України союзники НАТО зіткнулися з гострим дефіцитом потужностей.
Показовим елементом цієї політики є намір відновити в Канаді виробництво нітроцелюлози – ключового компонента порохів і ракетних пропелентів. Саме цей матеріал є основою для більшості сучасних боєприпасів, і його дефіцит став однією з найбільш критичних проблем для оборонної промисловості Заходу.
Зрештою, п’ятий елемент Стратегії стосується Арктики, яка для Канади дедалі більше стає стратегічним фронтиром безпеки.
У документі окремо передбачено створення мережі Northern Operational Support Hubs – розосереджених логістичних та інфраструктурних вузлів, які мають підтримувати військові операції в Арктиці.
Йдеться про систему опорних пунктів, здатних забезпечувати постачання, обслуговування техніки, логістику і швидке розгортання сил у складних північних умовах. Уряд планує розвивати цю мережу поступово протягом 10–20 років.
Орієнтація на ЄС
Канада у Стратегії досить відверто описує свою оборонну індустрію як сектор, який уже має вагу, але поки що не відповідає масштабам нових безпекових викликів.
Станом на 2022 рік йшлося про близько 600 компаній, 81 тис. робочих місць, 14,3 млрд CAD доходів і 9,6 млрд CAD внеску у ВВП. Майже половина оборонних продуктів і послуг продається за кордон, а більшість експорту йде до США та партнерів Five Eyes, що вказує на глибоку інтеграцію в "англосаксонські ланцюги", але водночас і на залежність від них.
Саме тому уряд пропонує доволі незвичну логіку, яку можна назвати "оберненою конверсією". Якщо раніше оборонна промисловість підлаштовувалася під економіку, то тепер економічна політика має підлаштовуватися під оборонні потреби.
Важливо, що Канада не хоче залишатися лише у трансатлантичному "американському контурі".
Стратегія прямо передбачає участь Агенції оборонних інвестицій у багатосторонніх програмах спільних закупівель і розвитку спроможностей, включно з тими, що пов’язані з SAFE і EU Readiness2030, і тим самим розширення доступу канадських постачальників до ринку ЄС.
Паралельно уряд вводить інструмент "національних чемпіонів" – фактично обраних компаній, з якими держава вибудовуватиме стратегічні партнерства. До літа 2026 року повинні опублікувати рамку відбору таких бізнесів.
Безпекові аналітики стверджують, що це може прискорити інвестиції і створити ядро індустрії, але водночас несе ризики політичного лобізму та залежності держави від вузького кола підрядників.
Окремо варто звернути увагу на масштаб фінансування інновацій і виробництва.
Йдеться про цілий пакет інструментів: мільярди доларів через державні банки розвитку, сотні мільйонів на регіональні ініціативи, підтримку малих і середніх компаній, розвиток дронів і нових R&D платформ.
Серед зафіксованих програм у 2026 році: 4 млрд доларів інвестицій через Defence Platform Business Development Bank of Canada, 357,7 млн доларів Regional Defence Investment Initiative, 244 млн доларів через Defence Industry Assist stream NRC–IRAP для SMB, 105 млн доларів на Drone Innovation Hub протягом трьох років і 460 млн доларів на нову R&D платформу протягом п’яти років.
І нарешті, Стратегія підкреслює ще один вимір, який часто випадає з оборонних документів – взаємодію з провінціями, територіями і корінними народами. Особливо це стосується Півночі та Арктики, де інфраструктурні інвестиції мають одночасно виконувати військову функцію і створювати економічні можливості для місцевих громад.
Що це означає для України?
Звісно, Стратегія стосується внутрішньої економічної та оборонної політики Канади, однак все ж вона створює низку нагод для країн партнерів, чим варто користатися.
Для України в цій історії найважливіша індустріальна логіка. Іншими словами – що саме Канада буде виробляти, як швидко і чи вплине це на сталість постачань у війні.
Тому перший її практичний вимір для нас – питання боєприпасів. Пріоритет боєприпасів як суверенної спроможності і запуск власного виробництва нітроцелюлози у 2029 році означають, що Канада планує зменшувати залежність від вузьких вузлів постачання, які під час великої війни стають критичними.
Для України це може мати значення у середньостроковій перспективі як елемент ширшого союзницького "боєприпасного поясу", де кожна країна закриває частину виробничого ланцюга, але прямі механізми спрямування продукції Україні в документі не описані.
Другий вимір – дрони і швидкі інновації. У тексті російсько-українська війна згадується як доказ того, що дешеві, масові та швидко оновлювані технології змінюють характер війни.
Звідси і ставка на Drone Innovation Hub та BOREALIS – інструменти, які мають скоротити шлях від лабораторії до фронту. Для Києва це відкриває важливу можливість не лише купувати, а заходити у спільну розробку і тестування.
Україна тут має те, чого не мають більшість партнерів – постійний зворотний зв’язок з реального поля бою.
Третій вимір – індустріальна дипломатія.
Для України це може бути корисно тим, що канадська промислова база дедалі більше "зшивається" з європейською, а отже, доступ до канадських спроможностей може відбуватися не напряму, а через європейський контур, де формується нова система спільних закупівель і виробництва.
Канадський кейс цікавий власне як експеримент. Оскільки навіть там бізнес прямо говорить про ті самі слабкості – повільність, непередбачуваність і відсутність логіки "виробляти вдома". Це дуже схоже на проблеми, які Україна переживає у власних реформах, тож може бачити власні ризики.
Таким чином, Україні варто мати окремий трек переговорів з Канадою на рівні промислової кооперації, з фокусом на безпілотні системи, антидронові рішення, боєприпасні компоненти та інструменти швидкого переходу від прототипів до серії.
Логіка тут проста: Канада прямо ставить дрони й боєприпаси у пріоритети і фінансує інституції, які потребують реальних "історій успіху". І Україна може їх дати.
Для України головна цінність канадської Стратегії полягає в тому, що вона де-факто вшиває український досвід у політики союзника через інституції, бюджети та виробничі рішення.
Це не гарантує швидких поставок, але це створює основу для більш системної оборонно-промислової співпраці, де Україна може бути не лише отримувачем допомоги, а джерелом поширення досвіду і партнером у розробці та виробництві, особливому форматі взаємодії з ЄС через SAFE.
Автор: Дмитро Шеренговський,
проректор Українського католицького університету, програмний директор Центру Дністрянського