Геополітичні ризики і переваги військової операції проти Ірану
Коли надійшла інформація про успішну ліквідацію аятоли Алі Хаменеї та понад сорока представників політичного і військового керівництва Ірану у перший день операції, багато хто був схильним вважати, що бойові дії скоро закінчаться. Насправді таке припущення було дуже оптимістичним і базувалося на хибному розумінні природи правлячого теократичного режиму.
Іранська поліція стоїть на варті під час акції в підтримку новопризначеного Верховного лідера аятолли Моджтабі Хаменеї в Тегерані, Іран, 9 березня 2026 року.Смерть верховного лідера стала болісним ударом, однак також згуртувала фанатиків Корпусу вартових ісламської революції і їх прихильників. Іранці активували заготовлений сценарій тотальної відплати, внаслідок якого під роздачу потрапили Ізраїль, американські (і не лише) військові бази на Близькому Сході, промислові та цивільні об’єкти нафтогазового комплексу, аеропорти і готелі у країнах Перської затоки. Також Іран здійснив спробу перекрити Ормузьку протоку. А його проксі у Лівані та Ємені отримали вказівки долучитися до «священної війни з невірними».
Аналітики припускають, що на початок бойових дій режим аятол міг мати у розпорядженні близько 2000 балістичних ракет середньої дальності і був спроможний виробляти ще близько сотні на місяць. За тиждень Іран випустив по країнах Перської затоки і Ізраїлю понад 1000 ракет і приблизно таку ж кількість безпілотників. Щоправда, основна кількість ударів припала на перші дні війни.
Очевидно військово-політичне керівництво Ірану вважало, що такі дії змусять Трампа оголосити про завершення операції. Але в подальшому постійні удари США та Ізраїлю по військовій інфраструктурі противника суттєво зменшили арсенал і можливості Тегерану завдавати ударів у відповідь. Американо-ізраїльська коаліція швидко досягла тотального контролю над повітряним простором і приступила до знищення не лише військових об’єктів, а й штабів парамілітарної організації «Басідж», поліцейських дільниць, окремих будівель органів влади. Мета таких дій: послабити апарат придушення протестів і сприяти внутрішньому повстанню.
Дим піднімається після авіаудару в центрі Тегерана, Іран, 3 березня 2026 р.Попри методичне знищення військових спроможностей Ірану, його удари по країнах Перської затоки посіяли посіяти хаос і паніку на міжнародних ринках. Адже фактично припинися рух комерційних суден, які перевозять нафту і газ у інші куточки планети. Зупинка експорту енергоносіїв привела до різкого росту цін на світових майданчиках.
6 березня ціна одного бареля нафти марки Brent перевищила 90 доларів. А 9 березня сягнула майже 120 доларів. Вартість газу у Європі на голландському хабі TFT підскочила з 30 до понад 50 євро за МВт·год. Через ескалацію на Близькому Сході ціни на бензин у США зросли за тиждень на 40 центів і досягти рівня 2024 року. Водночас варто аналізувати ситуацію з глобальної точки зору і розрізняти короткочасові і довготривалі перспективи.
Трампа і Нетаньягу можна звинувачувати у тому, що вони недооцінили здатність іранського режиму піти ва-банк у відповідь на ліквідацію правлячої еліти. Так само недостатньо був враховано досвід війни Росії проти України і зміну технологічного характеру бойових дій. Це не дозволило повною мірою захистити країни Близького Сходу від іранських ударів відплати у перші дні операції.
Президент США Дональд Трамп потискає руку прем'єр-міністру Ізраїлю Біньяміну Нетаньягу після прес-конференції у Білому Домі , Вашингтон, 29 вересня 2025 року.Але чи можна назвати помилковим рішення вдатися до військових методів для знищення ядерного і мілітарного потенціалу ісламістського режиму в Ірані? Навряд.
Світ вже одного разу дозволив відносно невеликій країні, яка ненавидить Захід і де панує жорстка диктатура, отримати ядерну зброю. Мова про Північну Корею. У 1990-х та у першій половині 2000-х років було багато міжнародного тиску, санкцій і закликів до Пхеньяна відмовитися від ядерних амбіцій в обмін на економічну допомогу і підтримку. КНДР спочатку робила вигляд, що в принципі готова припинити збагачення урану, але висувала низку вимог і продовжувала таємно працювати над створенням атомної бомби.
Зрештою 9 жовтня 2006 року Пхеньян заявив, що здійснив успішне випробування ядерної зброї. Виснажливі переговори і жорсткі санкції зазнали краху. Тепер комуністичний режим охоче демонструє свою невразливість. Є дуже велика вірогідність, що Іран рано чи пізно отримав би ядерну зброю. Це зробило б режим у Тегерані значно небезпечнішим. Приєднання до ядерного клубу Тегерана як учаснику осі Пекін-Москва-Пхеньян додало б зайвого клопоту Заходу, який і так перебуває не в найкращій формі.
Хоча головною задекларованою метою США та Ізраїлю є знищення ядерної програми, військового потенціалу та зміна режиму в Ірані, ця операція виходить далекі за межі регіональної і має глобальний вимір. Від її результатів залежатиме баланс сил між Вашингтоном і Пекіном. Іран став ареною, де вирішується: чи вдасться США і Заходу суттєво підірвати претензії КНР на світову гегемонію.
Авіаносна ударна група імені Джеральда Форда під час операції «Епічна лють» у Середземного моря, американські війська витісняють Іран з моря.ґЧерез сумнозвісну військову допомогу Росії у агресії проти України, Іран у нас сприймається передусім як найближчий друг і союзник Москви. Це дійсно так. Але лише до певної міри. Попри тісні стосунки між РФ і ісламською теократією, ця заплямована кров’ю дружба не здатна сама по собі створити глобальні загрози для вільного світу. Росія перебуває не у тій ваговій категорії, щоб самотужки чи разом з Іраном тішити себе ілюзіями про новий розподіл сфер впливу і зміну світового ладу. Для цього потрібна третя сила.
У XXI столітті Китай часто вдається до практики налагодження особливих відносин з країнами-ізгоями, допомагаючи їм уникати міжнародних санкцій і отримувати фінансову допомогу. Ісламістська диктатура в Ірані мала б значно менше шансів протриматися, якби не підтримка Китаю. У березні 2021 року Пекін і Тегеран підписали договір про всебічну співпрацю терміном на 25 років. Цей документ охоплює економіку, енергетику, інфраструктуру, торгівлю, технології, безпеку і військову співпрацю. Очікується, що загальна сума інвестицій Китаю у Іран становитиме близько 400 млрд доларів. Участь у договорі також передбачає залучення Тегерану до китайського проєкту «Один пояс – один шлях». В обмін на китайські інвестиції, Іран зобов’язувався продавати Пекіну нафту із знижкою.
У 2025 році Китай імпортував з Ірану близько 1,4 млн барелів сирої нафти щодня, що у 3,5 рази більше, ніж з Венесули. За рік це становить близько 520 млн барелів. Іранська нафта склала 13% від усього імпорту нафти Китаєм. Піднебесна купувала в Тегерану близько 80-90% усієї нафти, яка йшла на експорт.
Іранські нафтові платформи біля узбережжя Перської затокиВнаслідок військової операції США та Ізраїлю проти Ірану Китай опинився у делікатному становищі. Пекін, безперечно, зацікавлений у тому, щоб Тегеран перебував у його сфері впливу. Але його не можуть не турбувати дії Корпусу вартових ісламської революції і його проксі сил, які загрожують стабільності на світовому ринку енергоносіїв. Хоча Пекін має певні запаси нафти на випадок «чорного дня» і купує значні обсяги у РФ, все ж до 50% енергоносіїв потрапляє в Китай через Ормузьку протоку. Різкий стрибок цін на нафту і газ та фактична зупинка експорту із зони Перської затоки – болісний удар для економіки Китаю. Проте незрозуміло, чи здатний Пекін впливати і контролювати релігійних фанатиків, які можуть вдатися до екстраординарних актів відплати перед загрозою неминучої військової поразки.
Натомість союзник Сі Цзіньпіна Путін навпаки зацікавлений у посиленні хаосу і максимальному знищенні нафтогазових потужностей у країнах Перської затоки. Для Путіна ідеальним варіантом був би затяжний конфлікт на Близькому Сході із залученням до нього великої кількості гравців. Тоді світу буде дуже важко відмовитися від російського газу і нафти. І Москва отримала б можливість поповнити свій бюджет, який страждає від дефіциту через величезні військові витрати, санкції та зниження цін на енергоносії.
Повалення режиму теократичної диктатури у Ірані мало б глобальні наслідки і суттєво послабило б позиції як Пекіну, так і Москви. На майбутній зустрічі Трампа і Сі Цзіньпіна це дозволило б США розмовляти з Китаєм з позиції сили. Головне питання не у тому, чи вигідна Україні і вільному світу ліквідація ядерної програми і зміна влади у Ірані. А в тому, чи зможуть США та Ізраїль виконати це завдання. Наскільки швидко це відбудеться і які матиме побічні ефекти.