Чужа наука. Історії вчених, що поїхали з України
Відтік мізків – так називають явище, коли вчені виїжджають з країни і продовжують наукову роботу деінде за кращих умов. Точно невідомо, скільки науковців виїхали з України за роки незалежності. Офіційно найбільше вчених виїхало в 1996 році ― їх було 267. Спад еміграції почався лише після 2004, проте не припинився ― з 1991 по 2014 рік виїхали понад 1600 вчених. Найбільше ― до США. З 2015 року рахувати припинили.
Проте пізніші опитування показують, що настрої серед молодих вчених не надто змінилися ― у 2016 році близько 20% вчених мали стійкий намір виїхати за кордон. Їдуть або прагнуть цього через низьку зарплату, надмір бюрократії, низький престиж науки, брак фінансування для досліджень, політичну нестабільність. І для цього є цілком реальні причини ― дослідження 2017 року серед учених НАНУ показує, що з них понад 52% є малозабезпеченими, а в іншому дослідженні дійшли висновку, що ситуація погіршується. Понад 55% вчених не мають необхідного обладнання, а 34% ― навіть комп’ютера на робочому місці.
Проте проблема не в тому, що вчені їдуть. Проблема в тому, що вони не повертаються. Про це стверджують дослідження академічної міграції, де виїзд з подальшим поверненням розглядають як позитивне явище, а тривалу еміграцію пов’язують зі сповільненням економічного зростання.
LB.ua розповідає історії трьох науковців, які поїхали з України в різні роки.
Фото: колаж Оксана СенівАнтитіла в кишені
Ілля Кругліков поїхав з України до США у 2004 році. Коли загальні настрої були на підйомі, у науці відчувався спад траєкторії. Зараз він є Research Assistant Professor у Нью-Йоркському університеті, а у The New York Stem Cell Foundation досліджує нейродегенеративні захворювання завдяки стовбуровим клітинам.
Ілля Кругліков в колі колег в The New York Stem Cell Foundation― Наше останнє дослідження пов'язане з астроцитами, підтримуючими клітинами нервової тканини, ― розповідає Ілля. ― Є теорія, що їх активація з нормального у реактивний стан призводить до загибелі нейронів, що спостерігають під час стресу або хвороби Альцгеймера. З тканин людини ми утворювали стовбурові клітини, які перетворювали на астроцити й нейрони. Теорія підтвердилася.
Фото: twitterУ 90-ті та нульові Іллі не довелося перейматися через безгрошів’я або ж шукати підробіток ― фінансово допомагали батьки. Тож на рішення поїхати вплинула тільки можливість робити щось нове й цікаве, а не повторювати за іноземними колегами.
Ілля навчався у Москві ― у 1992 році в Україні набрали спеціальну «київську групу», студенти та студентки якої мусили би по завершенню навчання повернутися до України. Тож у 1996, саме тоді, коли з України поїхало найбільше вчених за роки незалежності, Ілля повернувся до київського Інституту фізіології імені О.Богомольця. Спершу був інженером, робив дипломну роботу, а як отримав документ про вищу освіту, просто змінив офіційно позицію і лишився працювати.
― Я потрапив у лабораторію Платона Костюка, у радянський час він був зіркою світового рівня, ― пригадує Ілля. ― У нас був хороший колектив, але потім усі роз’їхалися. Коли я прийшов, усе вже йшло на спад.
Грошей не було. Установки, які можна було б купити, збирали самотужки. Реактивів теж бракувало, і коли у 90-их вчені почали їздити до закордонних лабораторій, додому у кишенях привозили колбочки та банки з реактивами. Привозили скляні капіляри й солі, на які закордонні колеги не звертали уваги й зникнення який або не помічали, або не надавали йому значення.
Інститут фізіології імені О.БогомольцяПотім почали давати гранти, але купити щось на ці кошти все одно було складно ― проблеми з розмитненням. Тож і на легальні кошти реагенти перевозили нелегально. Іноді закордонні лабораторії «жертвували» своє старе обладнання, яке в українському інституті радо приймали. Офіційного замовлення можна було чекати місяцями, або й зовсім не дочекатися.
Інтернет був повільним ― статтю в інституті завантажували хвилин двадцять. Проте й завантажити можна було не все ― грошей на платний доступ до деяких журналів не було, тож просили колег з закордонних лабораторій просто надіслати файл на пошту.
Поки Ілля був на магістратурі, його стипендія не перевищувала $5. Коли став аспірантом, отримував більше, та все ж сума не перевищувала $100. І тільки коли лабораторія отримувала гранти, зарплата зросла подекуди до $200-300, чим Ілля пишався.
Коли вдалося опублікувати кілька статей у міжнародних журналах, Ілля почав шукати закордонну лабораторію для отримання постдока. Відповіли з Нью-Йорка. Він продав «Жигулі», купив квиток і поїхав вивчати, як працює сенсорна кора.
The New York Stem Cell Foundation― До того я був на одній конференції у США й стажувався у Ліверпулі, ― розповідає Ілля. ― Я знав, що головне ― траєкторія розвитку лабораторії. Ми рухалися вниз, і цей розрив ставав усе більшим. Ми бачили, що нові методи, підходи винаходять не у нас, а за кордоном. Коли я тільки прийшов у 1996, у нас це ще було. Потім же ми могли тільки повторити вже зроблене, змінити якісь умови експерименту. Це нормально, але це вторинно. І ніхто з моїх співробітників не приховував, що хоче поїхати.
А різниця дійсно була. Мікроскоп, з яким Ілля почав працювати у Нью-Йорку, коштував 550 тисяч доларів ― вони з босом просто вирішили, що він потрібен для досліджень, і купили. А коли Ілля раз на рік літав у Київ, возив у кишенях реагенти й дешеві скляні капіляри.
― Це крадіжка, якщо прямо говорити. Але ми допомагали науці, тож ніхто не звертав уваги на те, що я беру, а я не казав про це. Я й цього року ще привіз у кишені антитіла. Не знаю, як можна працювати над білком, не маючи до нього антитіл, але так є.
The New York Stem Cell FoundationІлля каже, що на рівень своїх українських колег не нарікає ― тільки на рівень фінансування. Коштів на, наприклад, диференціацію стовбурових клітин, просто немає.
― Якщо забути про гроші, то так, у нас вивчають цікаві речі, ― говорить Ілля. ― Але я не розумію, як тут жити на цю зарплату. Напевно, якось вдається, але я не знаю, як. Може, я й міг би так, але коли звикаєш до певного рівня життя, перейти на кардинально інший уже неможливо.
Лабораторні цукерки
Фото: Макс Требухов― Я запитував, чи є моя установка, але її демонтували. Вона була унікальна, її робили власноруч ― це й дало славу цьому інституту, ― розповідає Олександр, поки ми стоїмо перед Інститутом фізіології. ― Платон Костюк навчився першим у світі робити діаліз клітин ― пластикова піпетка ніби присмоктувалася до оболонки клітини, потенціал мембрани змінювався і можна було вивчати канали. Німці Закман і Нейєр приїхали цьому повчитися, а потім змінили пластикову піпетку на більш вдалу скляну ― й отримали за це Нобелівську премію. У 70-ті тут була передова наука, статті публікували в Nature ― я не уявляю, щоб зараз це зробив якийсь український інститут. Мені здається, в Україні впустили школу ― традицію не створиш за рік чи два, але її дуже легко втратити.
Фото: Макс ТребуховВийти з метро «Хрещатик», пройти повз рожевий Нацбанк, повернути на спокійну Шовковичну, відчинити важкі металево-скляні двері ― він робив так тисячі разів.
У погано освітленому холі над дверима блимає зелений цифровий годинник. Вахтер у синій картатій сорочці, розстібнутій так, що видно золотий хрестик, записує прізвище Олександра ― Щегловітов ― у товстий зошит відвідувань. На його столі ― старе радіо, з якого грає шансон, провідний телефон і тека з якимись паперами. На стіні над м’яким увігнутим кріслом ― вицвілі плакати з конями, а скляні двері шафки завішані зеленими фіранками. Поруч ― велика монстера. Певно, їй стільки ж, як і Олександру. Ідемо коридором, і він посміхається:
― Нічого не змінилося. Тільки ось портрет Платона Георгійовича Костюка на стіні додався.
Фото: Макс ТребуховОлександр востаннє як працівник приходив в Інститут фізіології імені Богомольця 14 років тому ― у 2007 він поїхав до США.
― Я живу й працюю у департаменті нейробіології в Університеті Юти, у місті Солт-Лейк-Сіті. Ми вивчаємо властивості нейронів, які отримуємо зі стовбурових клітин, створених, наприклад, з клітин шкіри чи крові. Ми робимо нейрони з клітин здорових людей і з клітин пацієнтів, тестуємо лікарські засоби, ― так він розповідає про свою роботу тепер.
Фото: Макс ТребуховУ Києві Олександр вивчав прикладну фізику в КПІ. На 4 курсі пішов на практику й написання дипломної в Інститут металофізики. Він бачив, що там працюють добрі люди, які готові йому допомогти, але поруч з ним сидів співробітник інституту і цілими днями грав у пасьянс «Косинка». Олександр не міг уявити себе за тим же пасьянсом і не знав, як працювати, коли люди поруч це роблять. Тож вирішив перейти до Інституту фізіології, куди запросив брат його одногрупника.
Там усе було інакшим. Олександр потрапив у відділ Костюка, у лабораторію Ярослава Шуби. Йому давали незначні завдання, але він відчував, що навколо відбувається наука. Праці з нейробіології його захопили, і він вирішив вивчати біофізику.
Фото: Макс ТребуховЦе був кінець 1990-х. Ярослав Шуба та інші вчені їздили за кордон на кілька місяців попрацювати у лабораторіях, щоб заробити грошей. Ночами Олександр як оператор бази даних заповнював таблиці з доставки продуктів, зранку спав кілька годин, потім йшов до інституту, де йому не платили, на лекції в КПІ, а на вихідних контролював проведення соціологічних досліджень. Його колеги в інституті іноді засинали просто в лабораторії після нічних змін.
В інституті Олександрові завжди було інакше, аніж за його стінами: попри відсутність фінансування, тут думали не про те, як вижити, а про ідеї й велику науку. А коли почалася Помаранчева революція, разом не могли всидіти за статтями і ходили на Майдан Незалежності, щоб дізнатися, що ж відбувається. Вірили в краще, але знали, що на це треба не рік і не два ― настрої щодо науки були не надто оптимістичними.
Після завершення магістратури в КПІ Олександр почав працювати в Інституті фізіології. Він прагнув досліджувати властивості кальцієвих каналів, але протягом двох років ніяк не вдавалося їх клонувати.
Фото: Макс ТребуховЦю техніку не так давно винайшов Едвард Перес-Рейес. Олександр зустрівся з ним на Конференції біофізичного товариства у США, куди потрапив завдяки тревел-гранту. Він був допитливим і комунікабельним, тож розповів про свої невдачі з клонуванням ― на що Перес-Рейес запропонував приїхати до нього в лабораторію і повчитися. Кошти знову дало біофізичне товариство.
Фото: Макс ТребуховУ США Олександр почувався дитиною, у якої очі розбігаються у відділі цукерок. У лабораторії він працював протягом трьох місяців відразу над кількома проєктами, обмінювався ідеями з іншими працівниками й працівницями, тішився новим доставленим зранку реагентам, радився з Пересом-Рейесом, якого називав «Ед», про те, як вдало клонувати канали, отримував зарплату. Останній тиждень жив у родини Еда ― грав у футбол, їздив у лабораторію на його байку, готував дітям борщ і деруни. Спершу за звичкою старався бути у всьому корисним, допомагати з прибиранням і приготуванням розчинів, а потім зрозумів, що від нього чекають тільки власне наукової праці. Йому довелося мало не з нуля вчити молекулярну біологію, бо виявилося, що в США надають перевагу не вивченню одного певного методу, а комплексному розумінню проблеми ― треба знати трішки всього.
― І ця поїздка змінила все, ― каже Олександр 17 років потому.
Фото: Макс ТребуховПовернувшись до України, він почав використовувати поради Переса-Рейеса ― і все вдалося. Після двох років безуспішних спроб почалися справжні експерименти. У США він побачив, як багато може навчитися, коли не залежить від обмеженого набору ще радянських реактивів і саморобних установок. Тож через рік він закінчив аспірантуру і як науковий співробітник поїхав до Університету Вірджинії.
Олександрові пощастило: він не надто добре знав англійську, але любив слухати балакучого студента-колегу, який повсякчас пояснював, як влаштована наукова сфера у США і що треба, щоб отримати власну лабораторію. Так Олександр зрозумів, що треба перебратися до більшого університету, попрацювати у великій лабораторії, надрукуватися у певних журналах ― і через два роки поїхав у Стенфорд.
Фото: Макс ТребуховШість років у Стенфорді були зовсім інакшими ― велика інтернаціональна лабораторія, перетворення стовбурових клітин, яке тільки-но винайшли, власний проєкт про генетичні причини несправності нейронів, стаття у Nature. Але щоб отримати власну лабораторію і самостійно задавати напрямок розвитку, треба було переїхати до іншого університету. Так у 2014 Олександр потрапив до Університету Юти, де працює дотепер ― йому запропонували хороший контракт, видали повністю нову лабораторію і мільйон доларів на науку. Разом з більшою відповідальністю приходить і більша зарплата ― якщо PhD отримує близько $25 тисяч на рік, то керівник лабораторії уже майже 100.
― У системі науки в Україні й США дуже багато відмінностей, ― пояснює, коли йдемо корпусом інфізу. ― Часто люди приїжджають і не рухаються далі, бо просто не знають, як це влаштовано. У США ти маєш чіткий алгоритм що робити для кар’єрного зростання. Тебе ніби тренують на те, щоб стати науковцем, консультують, дають поради, а не просто слухають наприкінці аспірантури на захисті. Твоя лабораторія ― ніби маленький стартап. Коли керуєш лабораторією, експериментів практично не робиш ― 60-70% часу шукаєш ґранти, підтримуєш нетворкінг. Ти повністю незалежний, а не випрошуєш кошти у голови інституту, який вирішує все.
Фото: Макс ТребуховВ аудиторіях інфізу Олександр востаннє був два роки тому ― читав тут лекцію, намагаючись пригадати, як же українською буде той чи інший термін, або ж перекласти новітні поняття на ходу. Читав її у тій самій аудиторії, де колись щоп’ятниці влаштовував семінари Платон Костюк. Зараз її модернізують ― нові меблі, розетки, комунікації. Дерев’яні панелі з 80-их лишили ― для історії.
У сусідній кімнаті Олександр колись працював, а ще далі по коридору був кабінет Платона Костюка ― там досі його фотографії з нобелівськими лауреатами й повна шафа статуеток котів.
Фото: Макс Требухов― Тоді котів для експериментів ловили просто в дворах, і пізніше Платон Костюк писав, що завдяки їм став вченим, ― пояснює Олександр. ― І всі з поїздок привозили йому статуетки котів. Досі, коли десь їх бачу, хочу купити і привезти йому.
Певно, «ностальгія» ― це головне слово Олександра у цих відвідинах інфізу. Йому показують нові плакати, а він бачить там опис технології, за якою сам працював. Приводять у лабораторію з найновішою установкою, а він пригадує, що саме за цим столом і з цим саморобним приладом, що коштував би тисячі доларів, працював. У всіх запитує про установку, за якою працював, маючи надію, що окремі деталі збереглися ― і тоді стає схожим на дорослого, що побував у цукерні, де є все, але хоче знайти ту саму улюблену дитячу цукерку. Нехай і не найкращу.
Фото: Макс Требухов― Можливо, я хотів би повернутися в Україну, але зараз це вже складно. Я вийшов на певний рівень, для цього й поїхав вчитися. І якби мені в Україні сказали, що можуть запропонувати те саме, що в Юті, я би про це подумав. Я міг би повернутися частково: бути кілька тижнів у США, і кілька тижнів в Україні, щоб займатися адміністративною роботою і запускати тут нову лабораторію не на базі державної структури, ― говорить Олександр. ― Але куди повертатися? У нікуди й проситися співробітником у якийсь відділ? Проблема ж не в тому, що вчені виїжджають. Наука є інтернаціональною, треба їхати за кордон і навчатися, заводити знайомства. Це нормально. Але не нормально те, що люди їдуть і не повертаються, бо не мають тут можливостей.
Наука без практики
Катерина повернулася до Києва на три тижні ― перерва між проєктами. Попередній, у Франції, вже закінчився, а наступний, ісландський, ще не стартував. У Парижі вона отримувала PhD і вивчала можливості репарації ДНК ― працювала у галузі біофізики.
Фото: Оксана РасуловаКатерина поїхала з України у 2016 році. Два роки навчалася й працювала в Інституті Жака Моно, а відтак ― у лабораторії Вищої нормальної школи. У першому інституті її захоплювала нова лабораторія, де варто було тільки щось замовити, як на ранок це було готово, а у Школі, в старому історичному приміщенні й напівпідвальній лабораторії, були проблеми з електрикою і невчасними поставками реактивів ― замовлення треба було робити аж за два тижні. Проте усе це й близько не наближалося до того, що Катерина бачила в Україні.
Фото: Оксана РасуловаКатерина навчалася на фізичному факультеті КНУ ім. Тараса Шевченка. Останній рік магістратури вирішила провести у Франції ― не подобався Париж, але сподобався науковий проєкт.
― В Україні під час навчання ми були ніби відірвані від практики, ― говорить.
Катерина навчалася на нещодавно створеній кафедрі медичної радіаційної фізики, тож, здавалося, іноді й самі викладачі та викладачки не знають, які саме знання надавати. Загальна теоретична база була сильною, надалі Катерина у Франції вивчала те ж саме, що й кількома роками раніше в Україні, проте практична частина лишилася далеко позаду і залежала від того, яке обладнання й реактиви дісталися в спадок від радянського минулого або ж від того, на що вистачило державного чи грантового фінансування. Про «замовити реактиви на ранок» і мови не було.
Фото: Оксана Расулова― Нас водили на екскурсію в Інститут раку, щоб показати гамма-ніж. До того ми тільки за формулами могли пояснити, як він працює, ― розповідає Катерина. Слово «екскурсія» контрастує з «воркшопом» ― практичними зустрічами, що відбувалися у Франції мало не щотижня.
Останні практичні заняття дівчина мала на третьому курсі ― наступні два роки сиділа тільки за аналізом даних, хоча декан факультету раз у раз обіцяв, що на магістратурі буде інакше й буде практична біофізична робота. Проте коли Катерина таки прийшла на магістратуру, її ошелешили ― кафедру без попередження перетворили на кафедру фізики функціональних матеріалів. Так протривало рік, і врешті вона поїхала.
Фото: Оксана РасуловаУ Франції все виявилося інакшим. Навчальний процес не був відірваним від практичної науки. За обідом різні лабораторії обговорювали свої дослідження. Для роботи з атомно-силовим мікроскопом не треба було завчасно записуватися в чергу ― в Україні їх можна було перерахувати на пальцях однієї руки, натомість у паризькій лабораторії Катерина мала свій. Досліджувати можна було хоч цілими днями.
― Так з багатьма речами, які використовують у сучасній науці. В Україні їх просто не вистачає, є кілька екземплярів, ― пояснює вона, і додає: ― Мій одногрупник з України, що теж навчався у Франції, був у шоці від того, що реактиви просто привозили на замовлення. Ми в університеті очищували ще радянські реактиви, і певною мірою це добре ― немає надмірного використання, що шкодить довкіллю. У Франції ж ми їх не економили ― раз помили скельця етанолом і вилили його. Одноразові носики для піпеток, які в Україні часто автоклавують і використовують повторно, ми просто викидали після використання ― і навіть коли просто коробка випала з рук, викидали, бо раптом же забруднилися. Мене це шокувало, аж зачіпало.
Технологію, з якою Катерина працювала у Франції, наприкінці 90-их запатентував її ж керівник. Для її реалізації треба було збирати чи купувати «магнітну пастку», а це хоч і не складно, та дорого ― навіть для Франції. Коли обладнання ламалося, на ремонт відправляли в Німеччину на кілька тижнів. Тож в Україні цю технологію навіть не впроваджують ― Катерина не думає, що могла би тут працювати.
Фото: Оксана Расулова― Може, я й повернулася б до України в медичний чи науковий стартап, але не до державної наукової установи, ― говорить вона. Так само, як інші співрозмовники, переживає, аби не звучати зверхньо чи не образити колег, тож детально пояснює: ― Мені болить за те, що українська наука стільки років у стагнації. Їй потрібні лідери з бізнесовим баченням, щоб вибивати гроші, гранти. У Європі професори більшість часу цим і займаються, вони професійно до цього підходять. А у нас на кафедрі більшість працівників навіть англійську не знали ― вони звикли до інертності.
Катерина вважає, що проблемою української науки ось уже стільки років є відірваність академічного навчання від прикладної сфери ― на противагу Європі чи США, де їх об’єднують. Та й те, що є, не спонукає до відкриттів:
― Сам факультет пригнічував, ― пригадує. ― Ми сиділи в куртках через холод, бо університет економив на комунальних послугах. Як узагалі можна фокусуватися на чомусь абстрактному та ідейному в таких умовах? Ця атмосфера вбиває мрію займатися наукою. Напевно, те, що я її не втратила, спонукало шукати місце, де не доведеться вигризати можливість працювати за своєю установкою.
Фото: Оксана РасуловаЗ групи Катерини в українську аспірантуру пішли двоє. І вона не вірить, що найближчим часом ситуація зміниться на краще ― хіба що в приватних проєктах. На державне фінансування покладатися не вважає доречним:
― Брак фінансування науки не ексклюзивно українська проблема. У кожній країні науковці отримують зарплату нижчу, ніж заслуговують. Навіть у Франції фінансування молодих науковців низьке. Але в Україні воно просто сміховинне.