Що стоїть за "заграваннями" Трампа з Путіним і чому це програшна стратегія
Останні переговори між представниками Сполучених Штатів, Росії та України в Об’єднаних Арабських Еміратах щодо припинення російської війни проти України, що не дивно, завершилися майже там само, де й почалися.
Втім, ця чергова спроба може пролити світло на те, як США бачать місце Росії в міжнародній системі – зокрема, якими можуть бути двосторонні відносини після війни.
Про підходи Дональда Трампа у зовнішній політиці і те, до яких наслідків вони можуть призвести, читайте в колонці міністерки закордонних справ Іспанії (2002-2004) Ани Паласіо Чого Дональд Трамп хоче від Росії? Стратегія без шансів на успіх. Далі – стислий її виклад.
Колишня глава МЗС Іспанії вважає, що адміністрація президента США Дональда Трампа розглядає припинення активних бойових дій в Україні не стільки як кінцеву мету, скільки як можливість розпочати переконфігурацію економічних і геополітичних відносин з Кремлем.
Ключовим моментом політики президента США, на думку авторки колонки, є те, що згортання санкцій, технологічних обмежень і бар'єрів на ринках буде застосовуватися вибірково, змушуючи акторів домовлятися індивідуально – до вузьких транзакційних угод.
"Те, що задумувалося як інструменти широкого стримування – механізми повернення держави-порушника в систему, засновану на правилах, – буде використовуватися для формування стимулів всередині елітних структур", – пише Ана Паласіо.
Такий підхід "плати, щоб грати", позбавлений інституційних амбіцій, навряд чи можна назвати економічною державною політикою, і навряд чи він спрацює, вважає авторка колонки.
Екс-міністр закордонних справ Іспанії нагадує, що адміністрація Трампа вірить у те, що часткова нормалізація відносин між США і Росією автоматично послабить зв'язки Росії з Китаєм.
Згідно з цією стратегією "зворотного Ніксона", не має значення, що ідеологічне зближення не передбачається: достатньо знову втягнути Росію в певну західноорієнтовану інфраструктуру – фінансові розрахунки, технологічні стандарти, ланцюги постачання, – аби послабити її орієнтацію на Китай.
Надаючи перевагу персоналіям над процесами, важелям впливу над легітимністю та швидкості над стійкістю, транзакційна політика підриває передбачуваність і створює простір для порушення правил.
На думку Ани Паласіо, це погана новина для США: саме завдяки ролі надійного гаранта спільних правил Америка змогла здобути й утримати позицію глобального лідера, що протягом десятиліть приносила їй численні переваги.
Але для Європи це ще гірша новина, додає авторка.
Поступова інтеграція України є центральним геополітичним проєктом Європейського Союзу.
Як ЄС може закріпити Україну у своєму інституційному порядку, якщо її майбутнє визначатиметься транзакційним врегулюванням, узгодженим зовнішніми силами?
Європа намагається пристосуватися до цього нового, більш хаотичного світу через диверсифікацію та "зниження ризиків". Але диверсифікація не усуває залежності від США. Спроби розірвати ці залежності шляхом розвитку європейських альтернатив або створення коаліцій середніх держав не дадуть результатів у найближчій перспективі.
Не всі програють у цю нову епоху транзакційної міжнародної політики.
Поки Трамп шукає приводи оголосити швидкі перемоги, Китай грає в довгу: він зміцнює синоцентричні технологічні стандарти, закріплює ланцюги постачання, розширює фінансову та цифрову інфраструктуру, нарощує військовий та інноваційний потенціал.
Це залишить його в дуже вигідній позиції для того, щоб скористатися руйнуванням глобального порядку під проводом США.
Докладніше – в колонці Ани Паласіо Чого Дональд Трамп хоче від Росії? Стратегія без шансів на успіх.