Як сусідні країни ЄС допомагають нацменшинам і що може перейняти Україна
У контексті повноцінного відкриття переговорних кластерів між Україною та ЄС актуальним залишається питання подолання угорського вето.
Чимало експертів та політологів мають стриманий оптимізм, покладаючись на квітневі вибори в Угорщині, які можуть кардинально або суттєво змінити владу в Будапешті, а відтак і ставлення цієї держави до України та перспектив нашої євроінтеграції.
Втім, покладатися винятково на мінливий фактор зміни влади в Угорщині було б недалекоглядно, вважає український письменник Андрій Любка і закликає вже зараз будувати власну комплексну політику щодо нацменшин.
Докладніше – в його колонці Захистити нацменшини, посилити єдність: що підказує Україні досвід країн-сусідок з ЄС. Далі – стислий її виклад.
Автор колонки зазначає, що кожна з центральноєвропейських країн – не без помилок і труднощів – напрацювала власну практику захисту прав національних меншин.
Таку, що не тільки задовільняє вимоги самих меншин і їхніх "материнських" сусідніх країн, а й відповідає справді високим європейським стандартам.
"Якщо підсумувати цей досвід, то для України потенційно корисними можуть бути два важливі інструменти", – пише Андрій Любка.
Перший – запровадження інституту представництва національних меншин у Верховній Раді.
Наприклад, в угорському та румунському парламентах, за словами українського письменника, є представництва офіційно зареєстрованих/визнаних національних меншин.
В Угорщині це фактично депутат угорського парламенту без права голосу, але з правом повноцінної роботи в парламенті, включаючи право виступу, а в Румунії цей представник ще й має право голосу.
Натомість Словаччина, як зазначає автор колонки, віддана чистій пропорційній системі.
"Для України така прогресивна модель представництва національних меншин у Верховній Раді дозволила б дієво захищати їхні інтереси та водночас формувати лояльність національних меншин до Української Держави шляхом залучення до ухвалення ключових рішень життєдіяльності не тільки меншини, а й нашої спільної країни", – зазначає український письменник.
Він вважає, що це дозволило б нарешті покласти край політичним маніпуляціям настроями та електоральними симпатіями нацменшин.
Адже за роки Незалежності представники різних національних меншин обиралися до ВР через мажоритарні округи чи партійні списки, але в підсумку обраний депутат часто керувався партійною логікою, а не інтересами меншини.
А другий інструмент – створення механізмів постійного фінансування забезпечення прав національних меншин з державного бюджету України у співпраці з самоврядуванням самих меншин.
В Україні, за словами Любки, вже діє схожа практика, але ключова різниця з сусідами досі зберігається – відсутність безпосереднього залучення організацій національних меншин.
Автор колонки наголошує, що у наших європейських сусідів самі нацменшини є розпорядниками коштів, засновниками спеціалізованих закладів освіти та ЗМІ.
Підсумовуючи український письменник зазначає, що у питанні нацменшин Україні варто керуватися логікою не "гасіння пожеж" і задоволення ситуативних чи політично мотивованих вимог, а вибудувати власну комплексну політику у цій сфері з урахуванням позитивного досвіду наших центральноєвропейських сусідів.
Докладніше – в колонці Андрія Любки Захистити нацменшини, посилити єдність: що підказує Україні досвід країн-сусідок з ЄС.