Цинічні дипломатичні ігри
Поява 28 пунктів мирного плану, які за змістом дуже нагадували російські вимоги, збіглася з розпалом корупційного скандалу в Україні. Першою реакцією на документ стала прогнозована недовіра. Мовляв, не могли у Трампа так легко погодитися на кремлівські умови та схвалити настільки незбалансований проєкт, який за формою нагадує приховану капітуляцію Києва. Та згодом з’ясувалося, що все доволі серйозно.
Зустріч президента України Володимира Зеленського з міністром Сухопутних військ США Деном Дрісколлом у Києві.19 листопада до української столиці прибув міністр Сухопутних сил США Ден Дрісколл. Він зустрівся з президентом Володимиром Зеленським та іншими посадовими особами. Американський генерал передав «мирну угоду» з 28 пунктів і попередив про загрозу військової поразки й погіршення переговорних позицій України в майбутньому.
Далі Києву довелося терміново підключати союзників з Європи та рятувати ситуацію. Результатом перемовин США та України в Женеві став документ з 19 пунктів. З проєкту мирної угоди нібито вилучили найнебезпечніші положення, і він набув збалансованішого вигляду.
Дональд Трамп заявив, що він не встановлює жорстких дедлайнів для підписання документа. Перемовини з американцями відновили в Маямі 30 листопада. Державний секретар США Марко Рубіо оцінив їх як «продуктивне продовження переговорів у Женеві». І додав, що головна мета Америки — допомогти Україні стати безпечною назавжди, щоб вона ніколи більше не зіткнулася з вторгненням.
Керівник ОПУ Андрій Єрмак (ліворуч) і держсекретар США Марко Рубіо спілкуються з пресою під час консультацій щодо мирного плану Трампа, Женева 23 листопада 2025 р.Здавалося б, чергову спробу змусити Україну до капітуляції вдалося загасити. Але в цій переговорній історії є кілька моментів, які особливо насторожують. Коли видання Bloomberg 25 листопада опублікувало плівки Стіва Віткоффа, де він радить росіянам, як знайти підхід до Трампа, що казати й коли телефонувати, багато хто сприйняв цю подію як переломний момент. Мовляв, після такого скандалу Віткоффа відсторонять від дипломатичного треку як особу, котра перейшла рамки дозволеного, показала себе заангажованою російським впливом і підставила американського президента.
Але нічого подібного не відбулося. Якщо позиції Стіва Віткоффа тимчасово і похитнулися, то це не вплинуло на рішення Дональда Трампа зберегти за ним статус спеціального посланця і ключової фігури в контактах з Кремлем. Американський президент не побачив у діях свого друга-мільярдера ознак недоброчесності. На думку Трампа, у цьому сенс переговорів і хист укладати угоди. Мовляв, Віткофф має «продати Україну Росії». І продати Україні так звану мирну угоду. Решта — деталі, якими можна знехтувати. При цьому тиск з метою примусу до угоди є прийнятним методом ведення перемовин.
Злита розмова між Стівом Віткоффом і помічником Путіна з питань зовнішньої політики Юрієм Ушаковим спричинила помірну реакцію в американс0ькому політичному середовищі. Член Палати представників Конгресу США республіканець Дон Бейкон закликав звільнити Віткоффа з посади спецпредставника, бо йому не можна довіряти. Його колега-однопартієць Браян Фіцпатрік назвав розмови Віткоффа з росіянами проблемою, закликав припинити практику таємних зустрічей і дозволити державному секретарю Марко Рубіо виконувати свою роботу. Але загалом рівень обурення в лавах республіканців залишився контрольованим.
Спецпосланець президента США Стів Віткофф, спецпосланець РФ у США Кирило Дмитрієв і помічник Путіна Юрій УшаковДемократи прогнозовано засудили розмову Віткоффа з Ушаковим як зраду і підрив національної безпеки. Член Палати представників Тед Лю назвав Віткоффа «справжнім зрадником» і додав, що він має працювати на Америку, а не на Росію. Співголова Українського кокусу від Демократичної партії, конгресмен Майк Квіглі з Іллінойсу, заявив, що, окрім державного секретаря Марко Рубіо, команда пана Трампа не розуміє необхідності «демонструвати Путіну силу» та «як найкраще згуртуватися зі своїми союзниками». Однак в цілому їхня реакція теж була доволі млявою як на опозиційну політичну силу.
Ставка Трампа на Віткоффа означає, що американський президент не усвідомлює або не хоче усвідомлювати глибинних причин російської агресії проти України. Факт укладення угоди для нього важливіший за поняття про справедливість чи норми міжнародного права. А переговори з Україною ведуться як торги з елементами шантажу. Вашингтон намагається продати Україні «гарантії» без гарантій. Білий дім вважає, що одночасний тиск на жертву агресії і на агресора є прийнятним підходом. При цьому надає перевагу тиску на слабшого, оскільки вбачає, що той більш поступливий та має менше козирів. В погоні за примарною угодою Трамп, певно, готовий визнати окремі окуповані території України російськими. І не проти заробити на заморожених російських коштах. Втручання Марко Рубіо та республіканських яструбів лише частково коригують цю лінію поведінки Білого дому.
Росіяни, здається, чудово розуміють психологічні слабкості бізнес-крила американської адміністрації, якому довірили вирішувати серйозні питання світової політики. Не даремно вони у приватних розмовах тішать Віткоффа та інших членів трампівської команди перспективами вигідної економічної співпраці у майбутньому. Спокушають освоєнням Арктики, спільними проєктами з добування рідкоземельних металів та розробкою нафтогазових родовищ. Люди, які бачать світ через призму грошей і прибутку, вразливі до таких обіцянок. І готові переступити через принципи, аби втілити їх у реальність.
Президент США Дональд ТрампТрампом також рухає ідея-фікс: відірвати Росію від Китаю та зробити її своїм союзником. Але це чудово розуміють і у Пекіні, і у Москві. Насправді, Кремль не має жодного бажання приєднуватися до західного блоку. А навіть якби і мав, то навряд чи зможе безболісно розірвати свої зв’язки з Китаєм. Для КНР Російська Федерація – це ресурсна база на випадок протистояння із Заходом. Китай нізащо не дозволить Москві вирватися зі своїх тісних обіймів.
У цьому світі цинізму Європа намагається зберегти обличчя та не допустити надто несправедливої мирної угоди між Росією та Україною. Але через демілітаризацію і залежність від Америки її можливості обмежені. У переговорах Європа виступає радше як третя сторона з дорадчим правом голосу, а не повноцінний учасник. І Вашингтон та Москва намагаються мінімізувати її роль.
Потрібно також визнати, що Київ у дипломатичному треку щодо формули завершення війни демонструє хаос та непослідовність. Українська дипломатія періоду великої війни часто проявляла помітну дисфункцію і не встигала за мінливими подіями. Міністерство закордонних справ перебувало у тіні Офісу президента. У 2022 та 2023 роках українська влада на міжнародній арені поводилася доволі самовпевнено. І висувала максималістські вимоги, які, на жаль, не відповідали реальним можливостям.
Президент України Володимир Зеленський під час перерви на пленарному засіданні Саміту миру в Бюргенштоці, Щвейцарія, 16 червня 2024 року.Потім була кампанія з укладення безпекових угод з різними країнами, які чомусь у медіа прозвали договорами про гарантії безпеки. У 2024 році Київ доклав багато зусиль для організації Глобального саміту миру у Швейцарії. Вважалося, що він стане майданчиком для реальних переговорів про мир. Зараз про цей міжнародний форум ніхто навіть не згадує. Підхід української влади до формування переговорної команди теж викликає багато питань. Це, безумовно, збільшує ризики.
Напад Росії на Україну став потрясінням для світової безпеки. Але міжнародна політика зазнає тектонічних змін не від самого факту агресії, а від того, що Москва з допомогою дипломатії, імовірно, отримає сатисфакцію своїх дій. І певну винагороду за напад у вигляді нових загарбаних територій. У майбутньому це майже гарантовано запустить небезпечні сценарії у різних куточках планети, які можуть привести до нових війн за переділ кордонів і сфер впливу.