Облоги Сараєва тривала 1425 днів – з 1992 по 1996 рік і забрала життя 11 541 людиниКвиток на вбивство. Чи причетний президент Сербії до "полювання на людей" на війні у Боснії
Прокуратура Мілана під керівництвом прокурора з питань боротьби з тероризмом Алессандро Гоббіса відкрила кримінальне провадження, яке може стати одним із найгучніших процесів, пов'язаних із війнами на території колишньої Югославії.
І до якого, можливо, причетний чинний лідер країни, що є кандидатом у члени ЄС – президент Сербії Александар Вучич.
Лише через три десятиліття після завершення облоги Сараєва, що тривала 1425 днів – з 1992 по 1996 рік і забрала життя 11 541 людини, європейське правосуддя розпочало офіційне розслідування жахливого дійства, відомого як "Сараєвське сафарі".
Йдеться про цілу індустрію організованих "турів" для "вбивств задля розваги", коли (як підозрює слідство) заможні іноземці платили величезні кошти за можливість приїхати на вихідні в зону бойових дій і вести вогонь по цивільних.
Фільм, що змусив діяти
Довгий час інформація про "мисливців на людей" циркулювала на рівні чуток, доки у 2022 році словенський режисер Міран Жупанич не випустив документальний фільм "Сараєвське сафарі".
Ця стрічка стала першим візуальним документом, що системно виклав механіку цього злочину і перевів обговорення проблеми з площини "міських легенд" у площину фактологічного аналізу.
Жупанич працював над фільмом кілька років, збираючи по крихтах інформацію, яку учасники подій намагалися приховати. Центральною фігурою фільму є захищений свідок – колишній офіцер боснійської розвідки, який погодився говорити лише на умовах анонімності.
У кадрі свідок детально описує зовнішній вигляд та поведінку іноземців, яких він спостерігав на сербських позиціях. Він зазначає, що ці люди носили дорогий спеціалізований мисливський одяг, який разюче контрастував із часто зношеною уніформою регулярних сербських солдатів.
Їхня зброя також була специфічною.
Це були гвинтівки з потужною професійною оптикою, призначені для полювання на великого звіра, а не стандартні армійські снайперські гвинтівки.
Режисер через свідчення показує психологічний портрет цих людей: вони сприймали війну як екстремальний спорт, де мішенню є беззбройна людина.
Дані, представлені у фільмі, узгоджуються зі свідченнями, які ще 2007 року пролунали в залі Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії (МТКЮ) в Гаазі. Колишній морський піхотинець США Джон Джордан під присягою заявив, що бачив на сербських позиціях озброєних людей з інших країн.
Джордан підкреслював їхню непрофесійність у військовій тактиці та водночас виняткову жорстокість. За його словами, ці люди використовували зброю, призначену для полювання на кабанів, для стрільби по дітях.
Він пояснював логіку цього терору так: якщо дорослий йшов з дитиною, куля влучала в дитину, аби завдати максимальної психологічної травми родині та спільноті.
Після виходу фільму Жупанича ключову роль у переведенні справи в юридичну площину відіграла тодішня міська голова Сараєва Беньяміна Карич. Одразу після прем'єри стрічки вона особисто подала кримінальну скаргу до прокуратури Боснії і Герцеговини, вимагаючи негайного розслідування викладених фактів.
Карич неодноразово заявляла, що інформація про "полювання на людей" шокує будь-яку нормальну людину, але для мешканців Сараєва, які пережили облогу, це є ще одним підтвердженням того рівня дегуманізації, з яким вони стикалися щодня.
Вона наголошувала, що місто має моральний обов'язок перед 1601 вбитою дитиною встановити імена тих, хто платив за їхні смерті. Карич також відкрито критикувала повільність та неефективність внутрішньої боснійської судової системи, яка часто буксує через складний політичний баланс в країні.
Саме тому вона публічно привітала початок розслідування в Італії у 2025 році, вбачаючи у залученні іноземної юрисдикції єдиний реальний шанс на справедливість. Її дії забезпечили те, що тема не зникла з інформаційного простору після першого розголосу.
Сараєво, 1994 рік"Пакетні тури" для вбивств
Підставою для початку слідчих дій італійської прокуратури тепер, у листопаді 2025-го, стала скарга та детальне 17-сторінкове досьє, зібране італійським журналістом і письменником Еціо Гаваццені.
Спираючись на документи та свідчення, він реконструював маршрут, яким "туристи" потрапляли на вогневі позиції боснійських сербів на схилах біля Сараєва.
За даними журналіста, ключовим логістичним хабом цієї схеми слугувало місто Трієст на півночі Італії – саме звідти групи, до складу яких входили громадяни Італії, США, Канади, Росії та інших держав, нібито вирушали на Балкани.
Схема пересування була ретельно спланована. Для безперешкодного проходження численних блокпостів організатори забезпечували клієнтів документами прикриття – найчастіше акредитаціями журналістів або посвідченнями співробітників міжнародних гуманітарних місій.
Журналіст характеризує цих "туристів" як заможних, соціально поважних підприємців.
Людей, які після вікенду зі зброєю в руках поверталися до свого респектабельного життя, демонструючи феноменальну "байдужість зла".
Стверджується, що вартість одного такого "туру" становила від 70 тисяч до 100 тисяч грошових одиниць – німецьких марок, фунтів стерлінгів або євро в еквіваленті того часу. Проте найбільш моторошною деталлю цієї комерції була диференціація цін залежно від обраної жертви.
Генерал у відставці Едін Субашич, який під час війни служив у військовій розвідці Боснії, надав свідчення про існування прейскуранта, від якого холоне кров.
За його словами, найнижча ставка встановлювалася за вбивство дорослого чоловіка. Вищу суму клієнт мусив сплатити, якщо мішенню ставала жінка. Найдорожчим же "лотом" у цьому жахливому прайс-листі було життя дитини.
Субашич зазначає, що оплата здійснювалася готівкою безпосередньо організаторам та командирам підрозділів Армії Республіки Сербської на місцях, що перетворило снайперський терор на прибуткову бізнес-модель.
Втім, окрім комерційного "сафарі", існував і феномен "ідеологічного туризму для вбивств". Доказом цього є задокументований у фільмі Павла Павліковського Serbian Epics (1992) епізод за участю російського письменника Едуарда Лімонова.
На кадрах видно, як він веде вогонь із великокаліберного кулемета по житлових кварталах Сараєва у присутності лідера боснійських сербів Радована Караджича.
Вироки за терор
Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, хоча і не розглядав окремо випадок "сафарі на людей", засудив лідерів боснійських сербів за терор проти мешканців Сараєва.
Одним із найважливіших став вирок генералу Станіславу Галичу, командувачу Сараєвсько-Романійського корпусу Армії Республіки Сербської у період з вересня 1992 по серпень 1994 року. Галич був визнаний винним у злочинах проти людяності та порушеннях законів і звичаїв війни, включаючи вбивства, неправомірні напади на цивільних осіб, а головне – у вчиненні "злочину терору".
За вироком 2003 року, остаточно підтвердженим апеляційною палатою МТКЮ у 2006 році, він отримав довічне ув'язнення.
Це був перший випадок в історії Трибуналу, коли обвинувальний вирок базувався саме на кваліфікації "злочин терору".
Тобто – було доведено цілеспрямований характер кампанії снайперських та артилерійських обстрілів.
Наступник Галича на посаді командувача Сараєвсько-Романійського корпусу, генерал Драгомир Мілошевич, також був притягнутий до відповідальності за продовження цієї стратегії терору. У 2007 році його визнали винним у злочинах проти людяності та воєнних злочинах, скоєних протягом його командування (1994–1995 роки).
Суд встановив, що Мілошевич відповідав за постійне застосування артилерії та снайперського вогню, а також за використання модифікованих авіаційних бомб. Ці неточні, але вкрай руйнівні боєприпаси скидали на житлові райони Сараєва, що трибунал кваліфікував як неправомірні напади на цивільних осіб.
Його остаточний вирок склав 29 років позбавлення волі.
Вище політичне та військове керівництво боснійських сербів також було засуджено за терор проти мешканців Сараєва.
Радован Караджич, президент Республіки Сербської, і Ратко Младич, командувач армії боснійських сербів, отримали довічні терміни. У частині, що стосувалася Сараєва, їх було визнано винними у злочинах проти людяності (вбивства, негуманні дії) та порушеннях законів і звичаїв війни (кампанія терору та неправомірні напади на цивільних).
Ці вердикти довели, що терор проти мешканців Сараєва був злочином, санкціонованим і спланованим на найвищому рівні військово-політичної ієрархії.
Натомість всім було вигідно думати, що західні туристи, що брали участь у полюванні на мешканців Сараєва – це лише "міський міф".
Звинувачення проти президента
Розпочате в Італії розслідування сьогодні набуло ще більшого політичного резонансу після того, як контроверсійний хорватський журналіст-розслідувач Домагой Маргетич надав міланській прокуратурі матеріали, що стосуються чинного президента Сербії Александара Вучича.
Маргетич стверджує, що у 1992–1993 роках Вучич перебував на сербських позиціях на єврейському кладовищі в Сараєві – стратегічній висоті, яка активно використовувалася снайперами.
Доказом є архівні відеозаписи, де Вучич зафіксований з предметом, схожим на зброю в чохлі.
А також інтерв'ю Вучича 1994 року, де той згадує про своє перебування на цій локації.
Президент Сербії відреагував на ці звинувачення різкою заявою. Вучич категорично заперечив, що тримав у руках гвинтівку, наполягаючи на тому, що на відео зафіксовано штатив від камери – в той час нинішній сербський лідер працював як журналіст і перекладач у сусідньому із Сараєвом місті Пале, що перебувало під контролем сербів.
Вучич пообіцяв залучити найкращих юристів світу та подати судові позови проти цих видань. При цьому він зробив пафосний жест, заявивши, що планує відсудити мільйонні компенсації, але ці гроші не залишить собі, а передасть на лікування хворих дітей.
Кадри з відео, що нібито доводить провину ВучичаПублікації у західних медіа Вучич назвав частиною спланованої стратегії повалення сербської держави та атакою на його політичний авторитет.
І, зважаючи на всі обставини, насамперед гостру політичну боротьбу всередині Сербії і геополітичний "вир", в якому опинився нинішній сербський лідер, версія Вучича має право на існування.
* * * * *
Історія "Сараєвського сафарі" для українців звучить як тривожне попередження: навіть найжахливіші злочини можуть залишатися безкарними десятиліттями.
Те, що розслідування почалося лише через тридцять років після облоги Сараєва, показує слабкість міжнародного правосуддя.
Для мешканців Києва і Тернополя, Харкова і Херсона, Запоріжжя і Дніпра, інших міст і сіл України це означає, що навіть якщо сьогоднішні російські злочини документуються, немає гарантії, що винні будуть покарані ще за нашого життя.
Але одночасно – дає шанс на те, що навіть за десятиліття воєнні злочини не забуваються. Особливо якщо самим не давати світу забути про них.
Автор: Наталя Іщенко,
журналіст, редактор порталу "Балканський оглядач"