Як перезавантажити владу під час війни?
Володимир Зеленський з командою після церемонії інавгурації в українському парламенті прямує до Офісу президента.Після тріумфу Володимира Зеленського та його партії «Слуга народу» на виборах у 2019 році в Україні сформувалася нова, унікальна політична реальність – настала доба правління монобільшості. Концентрація у всій повноті влади в руках однієї політичної сили і Офісу президента де-факто привела до прогресу демонтажу моделі парламентсько-президентської республіки. Хоча де-юре основні норми Конституції України залишаються без змін, ми вже кілька років живемо в президентській республіці.
Стрімке скорочення інституційної незалежності Кабміну та Верховної Ради відбувалося ще до повномасштабного російського вторгнення. Воно особливо прискорилося після формування уряду Дениса Шмигаля у березні 2020 року та зняття з посади спікера парламенту Дмитра Разумкова у жовтні 2021 року. Нові очі Кабміну та Верховної Ради навіть не намагалися грати роль окремих політичних фігур. Навпаки, всіляко демонстрували свою відданість, лояльність та відсутність жодних самостійних амбіцій. Тому роль уряду та парламенту стала зводитися переважно до підтримки ініціативи Офісу президента.
Центр ухвалення всіх важливих рішень остаточно перемістився на Банкову після початку нової фази російської агресії проти України. У перші тижні навіть і місяці повномасштабної війни здавалося, що подібна концентрація влади може бути навіть до певної міри корисною. Адже дозволяла оперативне прийняття рішення для критичної і мінливої ситуації. Знайти додаткові ресурси та накопичувати зусилля для вирішення важливих питань. Однак один згодом на першому місці виявили очевидні недоліки такої моделі правління в українських реаліях.
Фото: EPA/UPGВідсутність політичної конкуренції і балансу стримувань та протистояння не призвели до серйозних помилок і прорахунків з боку влади. Але вкрай погано – до її відповідальності. Принцип меритократії остаточно поступився місцем принципу особистих зв'язків та лояльності. Це зіграло дуже негативну роль у кадрових місцях. А також опосередковано сприяло зростанню ризиків корупційних зловживань, падінню загальної ефективності роботи та часткових втрат зв’язків з реальністю.
Треба віддати належне українському суспільству. Попри серйозні підстави бути незадоволеними роботою органів влади та справедливого обурення корупційними оборудками, українці зберігають спокійно. Не виходять на вулиці і не закликають до нового Майдану. Не вдаються до дій, які здатні призвести до колапсу системи управління. Бо чудово розуміють: будь-якими заворушеннями обов'язково користується головний ворог – Росія. Але українській владі теж варто було б проявити дорослість і зрозуміти зміни. Це питання виживання країни і нації, а не примха опозиції чи критично налаштованих громадян.
Сумнівно, що звільнення кількох найбільш одіозних міністрів здатне перезавантажити уряд Юлія Свириденко. Так само перевірки у державних компаніях навряд чи приведуть до викорінення корупційних схем. Можливо, хіба що тимчасово налякають деяких корупціонерів. Найкращим варіантом для чинної влади є неперестановка окремих фігур у Кабміні, а змінені принципи роботи. А це означає повернення до норм Конституції та відновлення суб'єктності інших гілок влади.
Голосування за диктаторські закони 16 січня 2014 р.За нормальних умов нинішній корупційний скандал мав би дати неабиякий поштовх для перезапуску політичних процесів. Український парламент у кризовій ситуації вже продемонстрував здатність брати відповідальність на себе та приймати прийняті рішення. Так було у часі Помаранчевої революції та Революції гідності. Але тоді законодавча гілка влади, попри зовнішній тиск з боку президентської вертикалі, зберігала базові елементи автономності. Та й політичний статус голови Верховної Ради, його представників, народних депутатів був на порядок вищий. Зараз ситуація кардинально інше. Тривала і важка концентрація управлінських рішень в Офісі президента повернула нинішнє скликання українського парламенту в декоративний орган. Верховна Рада епохи монобільшості більше нагадує формальний інститут часів абсолютної монархії, ніж законодавчу гілку влади у парламентсько-президентській республіці XXI століття. Вона не має прямого впливу на формування уряду, хоча, відповідно до Конституції, мала б брати в цьому безпосередню участь шляхом формування коаліції. І загалом не демонструє ознаки політичної ініціативи та бажання грати більшу роль в керуванні країною в період смертельної небезпеки. Спроба не надто чисельної політичної опозиції позбутися життя у напівмертвому парламенті є переважно епізодичними. І поки що не увінчалися успіхом.
Показовим прикладом політичної пасивності Верховна Рада демонструє офіційну реакцію свого керівництва на великий корупційний скандал в «Енергоатомі». З цього приводу президента неодноразово висловлювалися Володимир Зеленський та посадовці Офісу. Свою позицію озвучила також прем'єр-міністр Юлія Свириденко. Натомість тривалості мовчання спікера парламенту Руслана Стефанчука в цій ситуації зайвий раз призводить до інституційної слабкості законодавчого органу. Єдине, на що спромігся голова Верховної Ради – написати у Facebook про те, що парламент розгляне подання про звільнення міністрів енергетики та юстиції найближчим часом. Олександр Корнієнко та Олена Кондратюк теж не відзначаються багатослівністю та уникають коментарів з цього приводу. Між тим, ще в червні заступниця спікера Олена Кондратюк в інтерв'ю «Української правди» сказала, що її дратує перетворення парламенту на технічний орган, який механічно змінює закони чи призначає когось на посаді.
Хвилина мовчання у парламенті.Що ж, у Верховній Раді змирилися з роллю статиста. Хоча могла б спробувати грати більшу роль в управлінні країною та контролювати роботу уряду. Але, певно, там забули: саме народні депутати, а не Офіс президента пропонує кандидатуру на посаду прем'єр-міністра. За таких умов не варто особливо тішити себе ілюзіями, що парламент наважитися повернути хоча б частину внутрішньої суб'єктності. Сподіватися президенту, що в Офісі раптово розуміють важливість конкуренції думок при затвердженні кадрових та інших важливих рішень і добровільно поділятися повтореннями, теж не доводиться. Спосіб перезавантажити владу, не вдаючись до виборів, справді існує. Але шанси на його реалізацію незначні.