Емманюель Макрон наближається до завершення свого президентства, а республіка, яку він обіцяв оновити, здається паралізованою, як ніколи ранішеТрагедія Макрона: чому президент Франції веде країну до перемоги ультраправих
Майже рік тому президент Франції Емманюель Макрон ухвалив одне з найважливіших рішень відтоді, як прийшов до влади у 2017 році.
Його рішення про дострокові вибори до Національних зборів, яке багато хто сприйняв як відчайдушну спробу змінити гру, стало реакцією на вибори до Європейського парламенту в червні 2024 року, де ультраправа партія Марін Ле Пен – "Національне об'єднання" – досягла безпрецедентного рівня підтримки.
Авантюра Макрона, принаймні тимчасово, спрацювала: вона зупинила стрімкий злет "Нацоб'єднання". Однак для багатьох це стало ознакою фатального ослаблення його президентства.
Чому Макрон так стрімко і глибоко втратив підтримку французів?
Адже у 2017 році його вітали як політичне диво: молодий, блискучий, не заплямований партійною боротьбою. The Economist назвав його "надією Франції, Європи та центристів усього світу", а Financial Times хвалив його за амбіції в дусі де Голля.
Макрон здавався реформатором-технократом, здатним об'єднати розділену країну, випередити екстремістів з обох боків і пожвавити економіку, що давно перебувала у стагнації. Він був тим, хто міг усе – і з розмахом.
Контраст між ранніми очікуваннями та сьогоднішнім образом Макрона майже театральний.
Як нещодавно зауважив британський історик Джуліан Джексон у The Times, "П’ята республіка хитається", а рейтинг схвалення Макрона впав до 26% – майже до рівня найгірших днів його попередника Франсуа Олланда.
Попри визнану фінансову компетентність, французька економіка бореться з бюджетним дефіцитом у 5,8% ВВП, державним боргом у 113% від ВВП і молодіжним безробіттям на рівні близько 20%.
Економічне зростання залишається млявим, а фіскальна надійність Франції балансує на межі. У політичному плані центр зруйновано, а "Нацоб'єднання" домінує на карті виборів – 31,4% на виборах до Європарламенту й 33% у першому турі парламентських виборів 2024 року.
Емманюель Макрон наближається до завершення свого перебування в Єлисейському палаці, а республіка, яку він обіцяв оновити, здається паралізованою як ніколи раніше.
Франція нагадує корабель, капітан якого до останнього впевнений, що йде правильним курсом, хоча попереду – лише невизначеність.
І головне питання: як таке перспективне президентство могло зайти в настільки глухий кут?
Самоізоляція президента
У своїй критичній книзі "Токсичний президент" журналіст Етьєн Кампіон змальовує Макрона як самотнього стратегічного лідера, що побудував гіперцентралізовану систему влади й дедалі більше ізолював себе від критики та опозиції.
Кампіон, попри свою гостроту, порушує важливе питання: чи є чинний президент ізольованішим за своїх попередників – і які політичні наслідки має така самотність?
Емманюель Макрон від самого початку сповідував "юпітеріанську" модель правління, підносячи президентство над партіями та інституціями. Але те, що починалося як демонстрація сили, швидко перетворилося на вразливість.
Послабивши партії, профспілки та парламент, він позбавив себе інструментів зворотного зв’язку й корекції курсу.
Показовими є численні відставки з його початкової команди.
У 2018 році міністр екології Ніколя Юло та міністр внутрішніх справ Жерар Коллон – один з перших союзників Макрона – подали у відставку. При цьому Коллон пішов з прямим попередженням про політичну віддаленість президента.
Згодом пішли радники Ісмаель Емельєн та Сільвен Форт.
Навіть такі важковаговики парламенту, як Рішар Ферран і Крістоф Кастанер – який обіймав посаду міністра внутрішніх справ у 2018–2020 роках, – зрештою зникли з політичної арени або були усунуті.
У результаті ухвалення рішень зосередилося в тісному колі навколо генерального секретаря Єлисейського палацу Алексіса Колера, речника Бруно Роже-Петі та кількох технічних радників.
Навіть це коло почало розпадатися після нещодавньої відставки Колера – "другого мозку" Макрона.
Як наслідок: президент, який здається – а можливо, й справді є – ізольованим, глухим до критики й закритим до діалогу.
Ілюзорна ідеологія
Кар'єра нинішнього президента Франції позначена різкими ідеологічними поворотами.
Починав він у таборі соціалістів, був міністром економіки за Франсуа Олланда, але на посаді президента дедалі більше дрейфував праворуч: жорсткіша риторика щодо міграції, ключові призначення з консервативного табору, флірт із правим центром.
Позиція Макрона щодо політичних "екстремізмів" також була непослідовною. Під час парламентських виборів 2024 року він спочатку відкинув як крайніх лівих, так і крайніх правих як однаково неприйнятних.
Але раптово змінив курс, закликавши до створення "республіканського альянсу" з метою не допустити, щоб "Національне об’єднання" взяло під контроль Національні збори.
Лише за кілька днів після того, як він отримав підтримку виборців крайнього лівого крила у кількох вирішальних турах, Макрон знову зробив різкий поворот, заявивши, що "Нескорена Франція" – найрадикальніша партія в лівому чотирипартійному альянсі – становить для Республіки не меншу загрозу, ніж крайні праві.
Це постійне лавірування зробило політичний курс Макрона важким для розуміння, ще важчим для захисту і, для багатьох виборців, у підсумку – абсолютно не гідним довіри.
Його переобрання у 2022 році, хоча формально і переконливе, не викликало справжнього ентузіазму.
Чинний президент отримав перемогу з результатом 58,5% проти 41,5% у Марін Ле Пен. Це не лише було суттєво нижче за показник самого Макрона 2017 року, а й дуже далеко від тріумфу Жака Ширака, який у 2002 році набрав 82% у другому турі проти батька Ле Пен, Жана-Марі Ле Пена.
Перемога Макрона сприймалася не як мандат довіри, а як колективне полегшення.
Політичне ослаблення Макрона значною мірою пов’язане зі звуженням його найближчого кола, надмірною централізацією влади і відсутністю ідеологічної послідовності.
Після переобрання він зіткнувся з низкою політичних поразок, які засвідчили його зростаюче відчуження від виборців і ослаблення електоральної бази.
Спершу Макрон втратив абсолютну більшість у Національних зборах на парламентських виборах 2022 року.
Ця поразка позбавила його важелів парламентського впливу і змусила вдатися до статті 49.3 Конституції Франції, яка дозволяє уряду ухвалювати закони без голосування парламенту – крок, який багато хто сприйняв як авторитарний.
Далі – вибори до Європарламенту 2024 року, які стали нищівною поразкою для коаліції Макрона не лише з боку крайніх правих, а й від конкурентів з усього політичного спектра.
Після цієї невдачі Макрон пішов ва-банк.
Він розпустив Національні збори і оголосив дострокові вибори, які завершилися ще більш фрагментованим і поляризованим парламентом, у якому жоден блок не має чіткої більшості.
Ця авантюра призвела до частих змін прем’єр-міністрів, зокрема до багатообіцяючого, але розчаровуючого призначення Франсуа Байру, який досі не спромігся продемонструвати жодних значних досягнень.
Результат – параліч: уряд без чіткого мандата, президент без стабільної більшості і політична система, загнана в глухий кут.
Суперечлива економіка
Провал Макрона стосується не лише політики, а й економіки. Його президентство починалося з амбітних обіцянок: реформувати ринок праці, знизити податки та стимулювати економічне зростання.
І дійсно, Емманюелю Макрону вдалося реалізувати низку структурних реформ, які його попередники не наважувалися втілити через гострий спротив.
Його уряд запровадив більшу гнучкість на ринку праці, спростив правила найму та звільнення, а також здійснив політично чутливу пенсійну реформу, підвищивши пенсійний вік – крок, до якого не дійшов жоден із його попередників.
Попри масові протести, ці заходи сприяли чіткому зниженню рівня безробіття, особливо серед молоді. Водночас Франція стала привабливішою для іноземних інвесторів: міжнародні компанії дедалі частіше розглядали країну як більш передбачуване й вигідне середовище для ведення бізнесу.
На деякий час ця стратегія здавалася успішною.
Зокрема, у 2017–2018 роках економічне зростання трималося на рівні близько 2%, а безробіття стабільно знижувалося після десятиліть двозначних показників.
Однак ще до удару пандемії COVID-19 темпи зростання почали сповільнюватися. Хоча інноваційна політика Макрона допомогла втримати економіку на плаву і зберегти зайнятість під час кризи, ціною стала стрімка ескалація державного боргу.
Після різкого відновлення у 2021 році зростання знову почало втрачати динаміку. У порівнянні з іншими країнами ЄС Франція нині займає середню позицію – випереджає Німеччину, проте стабільно відстає від Іспанії, Польщі й навіть Греції.
Безробіття, хоча й зменшилося, все ще залишається високим у порівнянні з Нідерландами чи Німеччиною, особливо серед молоді.
Найбільші застереження викликає стан державних фінансів.
Як і в інших країнах, дефіцит бюджету Франції різко зріс під час пандемії. Але на відміну від більшості сусідів, Франція не спромоглася повернутись до фіскальної рівноваги, продовжуючи витрачати значні кошти без ґрунтовної трансформації економічної моделі.
У 2024 році, після того як дефіцит сягнув 5,5% ВВП у 2023-му, Європейська комісія ініціювала процедуру надмірного дефіциту щодо Франції.
Тим часом державний борг виріс на 15% від 2017 року й нині є одним із найвищих у єврозоні.
Наразі він поступається лише Італії та Греції. Зростання витрат на обслуговування боргу породжує загрозу майбутнього підвищення податків і скорочення витрат.
Як зауважив один з аналітиків, Франція нібито стабілізувала економіку в короткостроковій перспективі, але ціною стала довгострокова крихкість та неминучі болісні коригування бюджету.
Економічна спадщина Макрона, отже, є суперечливою: реформи, що дали обмежені результати, дедалі тривожніші фіскальні перспективи та динаміка зростання, яка не виправдала гучних обіцянок.
Тиск, а не лідерство
Окрім політичних невдач і економічних розчарувань, президентство Макрона дедалі більше затьмарює виборчий бунт – первісне захоплення його технократичним лоском перетворилося на масове розчарування.
Для багатьох французів Емманюель Макрон сьогодні уособлює образ недосяжної паризької еліти: розумний, самовпевнений і переконаний, що лише його шлях є правильним.
Сприйняття "вертикалі влади" – коли політика визначається кулуарно, а впроваджується без публічної дискусії – породжує дедалі глибшу недовіру.
Чи придушення протестів "жовтих жилетів" у 2018 році, чи поспішне підвищення пенсійного віку, чи спірне застосування статті 49.3 для обходу парламенту – стиль правління Макрона все більше сприймається як тиск, а не лідерство.
Його політична манера відштовхнула значну частину електорату.
Особливо тих, хто вважає його рішення надто непослідовними, а справжній прогрес – недосяжним. У результаті виборці дедалі рішучіше відвертаються від "поміркованого центру" й звертають погляд у бік радикальніших альтернатив.
Поляризація вже не є загрозою – вона стала реальністю.
Французька політика повертається до свого первісного стану: боротьби замість консенсусу, ідентичності замість балансу, а головне – заперечення морального авторитету еліт.
Громадяни Франції більше не хочуть, щоб їм пояснювали, що для них "краще". Вони прагнуть вирішувати самі – навіть якщо це означає радикальний розрив із системою.
У цьому сенсі президентство Макрона – це не лише історія технократичного відриву чи економічного прорахунку. Це розповідь про те, як проєкт, заснований на розумі й ефективності, втратив зв’язок з емоціями та повсякденним життям людей.
І тим самим він сприяв виникненню сучасної версії того, що французький філософ Жюльєн Бенда колись назвав "зрадою інтелектуалів": неспроможністю тих, хто "знав краще" – або так вважав, – вивести країну вперед.
Президентство Макрона паралельно перегукується з каденцією його американського колеги Барака Обами, чия високопарна епоха завершилася тим, що виборці США прагнули "справжніх змін". І вони їх отримали – в особі Дональда Трампа.
Так само і Франція, попри весь інтелектуальний багаж і ранні сподівання, може врешті віддати владу Марін Ле Пен – або її ймовірному наступнику Жордану Барделлі, якщо вирок за розтрату і п’ятирічна заборона обіймати виборні посади таки наберуть чинності.
Якщо це станеться, спадщина Макрона визначатиметься не стільки його реформами, скільки популістською хвилею, яку він не зумів стримати.
Автор: Жан-Батіст Вотьє,
приватний інвестор, викладач Sciences Po, колишній директор з інвестицій у BC Partners