Володимир Путін з 2015 року підтримував режим Башара Асада в Сирії, але ніяк не завадив його краху внаслідок нового настання повстанців. Світові ЗМІ та аналітики називають падіння режиму Асада стратегічною політичною поразкою для Москви.
Удар по іміджу та логістиці
Втручання Росії в Сирії на боці Башара Асада тривало з 2015 року і було покликане убезпечити його режим від хвилі масових протестів, що тривали з 2011 року. Нездатність Росії підтримати режим Асада під час настання сирійської опозиції вдарить по довірі до Росії як до партнера безпеки в усіх куточках світу, зазначають в ISW. У свою чергу це негативно вплине на здатність Путіна заручитися підтримкою інших режимів у всьому світі для створення його бажаного багатополярного світу, резюмують фахівці.
У той же час, втрата російських баз у Сирії матиме серйозні наслідки для глобального військового впливу Кремля і здатності Росії діяти в Африці. Росія використовувала свою військово-морську базу в Тартусі, щоб впливати на ситуацію в Середземному морі, загрожувати південному флангу НАТО та координувати свої чорноморські активи з власною активністю у Середземному морі. Втрата російських баз у Сирії, ймовірно, порушить для РФ логістичне забезпечення, зокрема зусилля щодо поповнення запасів та ротації російського Африканського корпусу. У свою чергу, це може послабити операції Росії та її вплив у Лівії та Африці на південь від Сахари. Росія могла б спробувати використати свою присутність у Лівії чи Судані як альтернативу діяльності в Сирії, але відсутність офіційних угод із цими країнами та недостатня інфраструктура робить їх неадекватними замінниками присутності РФ у Сирії.
Крах режиму Асада та нездатність Росії вберегти його режим також завдасть шкоди глобальному іміджу РФ як надійного союзника; поставить під загрозу вплив Кремля на африканських автократів, яких Росія прагне підтримати, а також завадить її ширшій геополітичній меті — досягти позиції глобальної наддержави, резюмують в ISW.
Полегшення для НАТО
Британське видання FT зазначає, що втеча Асада є ударом для Росії насамперед через військово-повітряні та військово-морські бази в Середземному морі.
Джон Форман, колишній військовий аташе Великобританії в Москві, пояснив, що втрата цих баз буде великим стратегічним розворотом для Росії, адже без них російському флоту важче підтримуватиме тривалу морську присутність у Середземному або Червоному морі, щоб кидати виклик НАТО.
Роль України
“Ми бачимо, що режим Асада впав. Чому? Бо там немає справжніх російських військ. Давайте будемо чесними. І не лише через сили повстанців і тих, хто їх підтримує, а й тому, що там немає справжніх російських військ”, - заявив український президент Володимир Зеленський.
Він також згадав про африканський континент, де були бойовики ПВК Вагнер. За словами Зеленського, у разі поразки України Путін повернеться до Сирії, Африки та багатьох інших країн. Президент наголосив, що для запобігання цьому світ має об'єднатися навколо України.
“Від сили України залежить, чи сильна армія Росії. Бо якщо впаде Україна, Путін повернеться і до Сирії, щоб помститися, і до Африки, і до багатьох інших регіонів, які його цікавлять. І мені здається, це найголовніше, що всім треба розуміти: у цьому об'єднанні навколо України успіх є спільним успіхом світу. Успіх, що об'єднує. І єдність, яка дає успіх”, - зазначив Зеленський.
Втрата єдиного успіху
Росія втратила свою єдину історію успіху силового виходу в далеке зарубіжжя. Вона знову стала країною, яка щосили б'ється десь там у себе в регіоні, далеко від світових шляхів, у колишніх власних кордонах, і в Кремлі, здається, нікому немає до цього діла. Хвилюються і сумують лише стурбовані розділом світу та славою російської зброї блогери-мілітаристи. “А навколо збереження Пальміри, порятунку історично дружнього Москві уряду та християн Сходу, зупинки кольорових революцій і знищення російським зброєю всіх терористів світу, включаючи своїх, зібралися на заклання одному місці, будувалися помпезні пропагандистські кампанії з концертами і парадами. З'ясувалося, що є свої, яких не кидають, та інші свої, яких можна кинути. І де тепер проходить кордон між ними?”, - констатує співробітник Берлінського центру Карнегі з вивчення Росії та Євразії Олександр Баунов.
