Зміна влади у Польщі не привела до перегляду вимог Варшави до Києва"До ЄС із Бандерою": польський погляд на "історичний" конфлікт з Україною
До вступу в ЄС Україна має вирішити проблемні історичні питання з Польщею – таку заяву нещодавно зробив прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск.
Варшава активізувала тиск на Київ, вимагаючи насамперед скасування мораторію на пошуково-ексгумаційні роботи на Волині. Та чи буде скасування цього мораторію достатньо для зняття Польщею всіх "історичних" претензій до України?
Свого часу лідер польської партії "Право і справедливість" Ярослав Качинський заявив, що "з Бандерою Україна в ЄС не увійде".
Як бачимо, попри те, що у Польщі змінилася влада, претензії до Києва часто залишаються без змін.
Реклама:
То чи "увійде Україна в ЄС із Бандерою"? Чи Польща натомість почне виконувати свої погрози, блокуючи наш шлях до Євросоюзу?
Раніше гостем "ЄвроПравди" був народний депутат та колишній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. З ним ми поспілкувалися про причини нинішньої суперечки з Польщею та шляхи її вирішення.
Тепер варто дізнатися про польський погляд на цю проблему.
Тому ми запросили заступника директора Центру діалогу імені Юліуша Мерошевського Лукаша Адамського.
Радимо подивитися повний запис розмови у студії "Європейської правди". А тим, хто надає перевагу читанню, пропонуємо ключові тези заяв польського історика.
З чого виникла проблема
Заява польського прем’єра – це продовження позиції попереднього уряду "Права і справедливості". Вони також порушували питання врегулювання історичних суперечок.
Проте ми всі розуміємо, а головне – це розуміють і польські політики, що національна пам'ять не може бути однаковою у поляків і українців.
Тому в першу чергу претензії з польського боку стосуються лише одного питання – запровадженого Україною мораторію на пошукові та ексгумаційні роботи.
Тобто це питання, хоч і пов'язане з історією, не має стосунку до інтерпретації історії.
Натомість воно стало конкретною проблемою для польсько-українських відносин.
Проблема полягає в тому, що кількадесят тисяч цивільних громадян, перш за все це були поляки, але там було теж трохи чехів і українців, не можуть бути належним чином поховані в Україні.
І саме про це говорив прем'єр Туск.
Мабуть, треба нагадати, що ця проблема виникла через масову руйнацію і польських пам'ятників в Україні, й українських пам'ятників у Польщі у 2015-2017 роках. У Польщі руйнували найчастіше символічні пам'ятники, які були поставлені у 1990-х роках, найчастіше – без дозволів, на могилах членів Української повстанської армії (УПА).
І як відповідь на ці нищення і на дуже поспішне розслідування тих злочинів Україна ввела так звані мораторії на проведення пошукових робіт та ексгумацій тіл тих поляків, які були вбиті у 1943-45 роках бійцями УПА. Треба провести спочатку ці пошуки.
І з того часу ця проблема існує в наших відносинах. І хоча у 2019 році президенти Зеленський та Дуда нібито досягли компромісу, проблема нікуди не поділася.
І тому в польському суспільстві існує консенсус, що треба тиснути на Україну, щоб нарешті отримати дозвіл на пошукові роботи та ексгумації, а зрештою створити цвинтарі жертв Волинського злочину.
Чому Польща не робить перший крок
Позиція України відома: нам кажуть, що оскільки українські пам'ятники в Польщі були зруйновані, їх треба відновити. Принаймні ті, які були поставлені легально, їх там буквально було декілька.
Один із них розміщений на горі Монастир за декілька кілометрів від кордону. Там, на безлюдді, знаходиться могила солдатів Української повстанської армії, які загинули в боях з НКВС.
Ця могила спочатку була зруйнована, потім її відновили, але проблема полягала в тому, що її відновили без переліку осіб, які там поховані. Формально – нібито цей перелік не має підтверджень і треба зробити якісь додаткові дослідження. Тобто могильний пам’ятник існує, але він не точно такий, як був раніше. І це в Україні вважають причиною того, чому не можна відновити ексгумації.
І ми маємо справу з тим, що, з одного боку, йдеться про дозвіл на поховання людей, чиї кістки валяються десь там. А з іншого боку – маємо суперечку про те, який вигляд має мати могила, яка існує.
Тобто в Польщі ніхто, звісно, не забороняє ексгумації, не забороняє поховань. Адже це базове право, чи не так? Це викликає величезне обурення польської громадської думки, а разом – і польських політиків, які дослухаються до цієї думки.
І це спонукає політиків перейти до стратегії прямого тиску на Україну.
Тому питання з цими ексгумаціями треба вирішувати, бо інакше ця справа завжди буде політизованою в Польщі. І завжди буде інструментом активізації антиукраїнського електорату.
Чому Польща не може виконати своїх обіцянок, зокрема щодо пам’ятника на горі Монастир? Це радше питання до Польського інституту національної пам'яті, який стверджував, що щодо цієї могили є певні сумніви і потрібно провести якісь додаткові дослідження в архівах.
Особисто мене ці аргументи не дуже переконують. Якщо навіть ми маємо якісь сумніви, то давайте спочатку відбудуємо, а потім будемо шукати відповіді на всі питання.
Проте Польща не хоче першою робити крок назустріч, найімовірніше, оскільки не має довіри до обіцянок української влади.
Багато хто в Польщі вважає, що вимоги України – це просто якийсь привід, щоб не проводити ексгумації. Бо, мовляв, тоді доведеться будувати цвинтарі волинським жертвам, а це буде іміджевий удар по Українській повстанській армії. Адже якщо будуть цвинтарі жертв, то значить, що є і вбивці.
А ще немає довіри, бо вважається, що не можна ставити на один рівень спів про зміст надпису на якійсь могилі і питання, чи взагалі можна ховати людей, чи ні.
А загалом я б сказав, що польські політики хочуть вступу Україну до Європейського Союзу. Я спілкуюся з різними політиками і можу це стверджувати. Польські політики розуміють польські стратегічні інтереси, а тому вони хочуть членства України в ЄС.
Але вони бояться одного: якщо Україна навіть у такій складній ситуації не готова зробити якийсь жест у питаннях історії щодо Польщі, то що буде пізніше?
Хто в Польщі не хоче компромісу з Україною
Не хочу бути речником Польського інституту національної пам'яті, проте варто уточнити: це величезна структура, яка об'єднує функцію як дослідницького інституту, так і прокуратури, яка розслідує злочини комуністичної та нацистської влади. А на додачу – займається просвітницькою діяльністю.
І звісно, в такій великій структурі є осередки істориків-націоналістів, які вважають, що об'єктивна правда існує. І що це саме польська правда.
Думаю, що не буде секретом, що і в Україні є такі історики.
Я не хочу робити симетрію, але скажу одну річ: ми маємо і в Польщі, і в Україні істориків, які часто більш зацікавлені у тому, щоб довести свою правду, замість того, щоб просто подумати над критеріями оцінок, які повинні бути універсальні і які мусять ґрунтуватися на міжнародному праві, на правах людини, і оцінювати події згідно з цими критеріями, а не згідно з національними міфами.
Отже, в такому випадку ми маємо проблеми і у відносинах між державами.
Натомість в Україні мені часто доводиться чути міф, що порозумінню між країнами заважає середовище "кресов'яків" – тобто нащадків тих людей, які пережили Волинський злочин.
Я не погоджуюся з такою думкою, оскільки, по-перше, не варто переоцінювати цього лобі. Це не так багато людей.
По-друге, навіть серед найбільш дружніх до України польських політиків є велике нерозуміння дій вашої країни щодо ексгумацій.
Існує переконання, що кістки людей не можуть бути елементом політичного торгу. Типу того: ми вам ексгумацію, а ви нам якусь таблицю. Або – ми вам ексгумацію, а ви нам дайте якесь полегшення при перетині кордонів.
Така логіка викликає негативні емоції людей, які не мають жодних родинних зв'язків з Волинню чи з Галичиною, які не апелюють до цього електорату і які в інших питаннях є дуже проукраїнськими.
Чи увійде Україна до ЄС "із Бандерою"
При всій моїй негативній оцінці ролі Степана Бандери я вважаю, що він не є головною проблемою для польсько-українських відносин.
Більшою проблемою є Роман Шухевич, який давав злочинні накази (це твердження не поділяє більшість українських істориків. – Ред.), але не Бандера. І якби в українсько-польських відносинах була добра атмосфера, то було б можливо пояснити полякам, що Бандера є символом боротьби за незалежність і опору Радянському Союзу.
З Шухевичем складніша справа, але водночас Шухевич не є таким популярним в Україні.
Натомість, я повторююся, польські політики розуміють, що Україна повинна бути і в НАТО, і в ЄС. І я вважаю, що вони розуміють, що питання національної пам'яті потребує діалогу, але це не може блокувати безпекові питання.
Але питання ексгумацій викликає такі емоції, що часто ускладнює раціональну оцінку мотивації України.
Як наслідок, польські політики будуть під тиском досить значної частини польських громадян, які вимагатимуть не так того, щоб Україна зробила якусь дегероїзацію УПА, але радше щоб вона показувала більш виважений образ діяльності цієї формації і взагалі польсько-українських відносин.
Це може продаватися як, скажімо, відповідність української політики пам'яті європейському консенсусу з приводу безумовного засудження тоталітарних формацій і тих, які відповідають за масові злочини проти мирного населення.
А який буде масштаб того тиску, залежить від загального розвитку польсько-українських відносин.
Якщо вони будуть напружені, будуть якісь необачні заяви, то цей тиск може бути більший.
Але якщо, скажімо, відносини в інших сферах, а також особисті відносини між польськими і українськими політичними елітами будуть добрі, то мені здається, що після вирішення питання ексгумацій в Польщі буде консенсус, що спір про оцінку Степана Бандери, хоч і важливий, але не може бути інструментом тиску на Україну в питаннях європейської інтеграції.
Та чи буде так – це теж залежить від загального стану польсько-українських відносин.
Тези Лукаша Адамського записав Юрій Панченко, редактор "Європейської правди"
відео Володимира Олійника