"Не вбивай себе до середи". Історія артилериста з ПТСР
"Свій діагноз ПТСР я вперше почув від лікарів у Києві", - розповідає ВВС News Україна військовий, який ділиться своїм досвідом.
Увага! Матеріал містить згадки про суїциди і жорстокість, які можуть засмутити.
Серед численних абревіатур нового часу, які за минулі роки стрімко вдерлися в українську мову, є і ПТСР - посттравматичний стресовий розлад. Іноді цим терміном помилково називають будь-який стрес від війни.
Проте, чисто з медичної точки зору, ПТСР отримують не всі, хто пережив травматичні події. В Україні немає статистики, скільки саме військових і цивільних страждають на цей розлад. Але очевидно, що таких людей багато і їм потрібна допомога лікарів і психологів.
Розповідаємо історію українського артилериста, для якого війна з Росією розкрила глибокий особистий вимір.
До війни не служив
Мені 35 років. Дитинство я провів у селі, але моє формування відбулося в місті під впливом хороших людей.
Строкову службу не служив, був списаний за станом здоров'я.
До війни працював у сфері, абсолютно не пов'язаній з військовою службою - громадській діяльності.
У Бога я не вірю. Може, для когось це звучатиме дико, але для мене важливі такі нематеріальні речі, як свобода і демократія. І я справді вважаю, що, на відміну від Росії, у нас ці цінності є і нам вдається зберігати їх навіть під час війни.
Коли в мене вже був ПТСР, одна молода психологиня спитала мене, за що я воюю. Я сказав: "За свободу і демократію".
Вона впала в ступор. Не знала, що робити з такою відповіддю.
Де я був вісім років?
Я вважав, що мав піти воювати ще в 2014 році. Я був готовий це зробити, але трапилося так, що завагітніла дружина. І після тривалих сімейних розмов я вирішив залишитися дома з нею і дитиною.
Це відчуття провини - така фігня, з якою житимеш до кінця життя. Ці вісім років я не міг дивитися військовим в очі і ненавидів себе. При цьому мені жодного разу ніхто не дорікнув. Це щось моє особисте.
Я не поширював це на інших, але регулярно ставив собі запитання: "Чому інші, перебуваючи в таких самих умовах, як я, змогли і пішли (воювати. - Ред.), а ти не пішов?"
Я пообіцяв собі, що якщо почнеться новий виток війни, я піду. Дружина була не рада, але прийняла це.
Хоча якби я пішов в армію ще тоді, в 2014-му, то не знаю, чи це якось вплинуло б на ту ситуацію, в якій я опинився зараз. Хлопці з досвідом кажуть, що до того, з чим я зіткнувся, підготуватися неможливо. Навертаються навіть професійні військові.
Бог війни
Мобілізувався я на початку березня. В артилерію потрапив випадково. Хотів цього, і мені тупо пощастило. Артилерія - це міць. Це одна з основ ефективних бойових дій. Піт артилериста береже кров піхотинця.
Пройшов підготовку і на початку квітня вже був у зоні бойових дій. Мотивація зашкалювала, я отримав шанс реабілітуватися за попередні роки.
Перший бойовий виїзд запам'ятаю на все життя. Величезна кількість адреналіну. Ти відчуваєш, що починаєш реалізовувати своє бажання помсти. Крім мотивації, мною рухала ще і помста. Росіяни мають за все відповісти. Плюс, як не крути, ти пишаєшся сам собою, бо належиш до категорії крутих хлопців. Ти - артилерист.
З перших бойових виїздів повертаєшся неймовірно щасливий. З часом це перетворюється на рутинну роботу.
Стріляли ми зі старих радянських гармат Д-30 калібру 122 мм.
Я був навідником. Наводив гармату по координатах, які давав командир, і стріляв.
Робота нескладна, як на мене. Просто чітко виконуєш команди. Головне - бути уважним і перевіряти самого себе, чи все правильно на шкалі.
Я жартував, що моя правиця - це караюча рука Господня.
У мене був злагоджений розрахунок, працювати з яким було просто в кайф. Я досі щодня спілкуюся з хлопцями.
Перелом
Іноді прилітало і нам. Двічі було чітко по нас.
Коли кажуть, що перед загрозою смерті перед очима пропливає все життя, це все фігня. Нічого не пропливає. Єдине, що я згадував, - свою дитину. Подумки прощався з сім'єю.
Відчуття дикого страху. Перший раз було скажене потовиділення. Коли потім викручуєш футболку, з неї капає піт. Другий раз відчуття вже трохи інші, бо з'являється досвід. Почув вихід - ліг.
Можна пройти мільйон інструктажів по тому, як поводитися під обстрілами, але насправді ти себе не дуже контролюєш. Інстинктивно реагуєш на те, коли впасти, куди перебігти.
Чи відчував я страх? Я завжди відчував страх. Питання в тому, коли я втратив контроль над страхом.
Після другого хорошого щільного обстрілу мене вистачило на шість днів. На шостий день я зламався. При цьому той день, коли мене накрило, нічим не відрізнявся від попереднього дня.
Все те саме. Постійний стан бойової готовності, бойові виїзди. І раптом панічні атаки, дикий страх на рівному місці, тремтять руки, стрибнув тиск.
Мене відправили в госпіталь. Я провалявся там тиждень і повернувся на позиції. Це була суцільна мука. Ти більше себе не контролюєш. Будь-який раптовий різкий звук - і все, накриває. Живеш у постійному відчутті дикого страху і паніки.
Десь тоді з'явилося моє визнання проблеми. Це було важко визнавати. Грубо кажучи, ти вже не крутий хлопець. Всім твоїм задумам помститися і реабілітуватися настав кінець.
Командир
Коли я повернувся з госпіталю, мені не повернули особисту зброю. Я б на місці командира зробив так само. Для чого чуваку, який себе практично не контролює, зброя?
Коли поруч приліт чи десь свистить над головою, починається паніка. Стає легше, коли забігаєш в якусь будівлю, навіть слабеньку, з точки зору безпеки. Але якщо над головою є стеля, організм це сприймає так, наче ти в безпеці.
Раціонального пояснення цьому просто немає. Боїшся всього на світі. Боїшся вийти на вулицю, щоб справити фізіологічні потреби.
Спати фактично неможливо. Мав з собою гідозепам (транквілізатор - Ред.), але ефекту від нього нуль.
Чому це сталося зі мною? Чому я протримався так мало? Чому інші якось тримаються, а я навернувся? Ці питання не виходили з голови. Не порівнювати себе з іншими тупо не виходить. Я з цим живу дотепер.
Одного дня мій командир підійшов і м'яко сказав: "Мені здається, тобі пора додому".
Зараз я розумію, чому він так сказав. Він розпізнав мою проблему. Це не так уже й складно, особливо, коли ти сам цю штуку переживав.
Мій командир - хлопець з досвідом. Після участі в АТО і ООС у нього була подібна проблема, і він чотири роки лікувався.
Я підозрюю, що він попросив інших хлопців постійно бути десь поруч зі мною, щоб у мене не було можливості прострелити собі башку. Поруч зі мною завжди хтось ошивався, щось робив.
Мені пощастило, що я воював у класній команді, де досі відчуваю підтримку. В госпіталях я перетинався з різними хлопцями. І далеко не в усіх командах було розуміння проблеми.
Бувають випадки булінгу. Або питають: "Чому ти не візьмеш себе в руки?" Люди, які не стикалися з подібними штуками, не розуміють, що ти не можеш себе взяти в руки. Ти нічого не можеш зробити зі своїм тілом і головою. Воно просто є. Гіршого відчуття я в житті не переживав.
У той момент простіше було застрелитись, ніж терпіти це. Я не знаю, скільки я там ще витримав би, якби мене вдруге не відправили на госпіталь.
"Налаштуйся на позитив"
Людям властиво займатися самоїдством, і я не виняток. Накручувати себе у мене виходить фантастично.
У госпіталі я заздрив людям без кінцівок. Бо це очевидна, зрозуміла травма. Ти випав, тому що втратив ногу. І там є визначеність: врятують твою ногу чи ні. Ти знаєш, скільки часу це триватиме. А в мене визначеності нема.
У госпіталі, окрім усіх описаних мук, мене мучили ще й нові питання: чому я лишив хлопців на полі бою, а сам збрився "на больнічку"? Чи не вважають вони мене му**ком?
Як я потім дізнався, схожу проблему мав раніше не лише мій командир. Її мали й інші, досвідченіші за мене військові, які пройшли ООС. Ця штука не є невиліковна. Вона лікується і потребує часу: для когось рік, для когось декілька років.
Свій діагноз ПТСР я вперше почув від лікарів у Києві.
Як я вже знаю на собі, в нас не так багато фахівців, які можуть працювати з цим і які знають, що воно таке.
Коли я був на транзиті в одній районній лікарні, психіатр дивився на мене, як на прибульця з космосу. Те, що я йому говорив про свій стан, було йому незрозуміле, дике і чуже.
Ти не можеш йому пояснити, що боїшся грози, тому що цей звук співзвучний зі звуком снаряда, який розривається. Не можеш пояснити йому, що таке бойове братерство і чому тобі так важливі хлопці, з якими ти воював. Він тебе не розуміє не тому, що він поганий лікар, а тому, що він з цим ніколи не стикався.
Інший лікар сказав, що в нього це перший подібний досвід, але він постарається допомогти. Це було принаймні чесно, за що я його поважаю. Він дійсно робив усе можливе, щоб мені допомогти.
Але є багато тих, хто називає себе фахівцями і береться за лікування, а самі нічого не розуміють, що з цим робити. Це, зокрема, стосується тих, хто через якісь ліві тренінги отримують сертифікати про щось і вважають себе великими кризовими психологами.
Вони лізуть з універсальними порадами, не розуміючи взагалі, що таке військова психотравма: "Налаштуйся на позитив, абстрагуйся від війни, тобі треба більше спати".
Такі поради підходять лише тим людям, у яких немає проблем.
Запитання, яке вивело мене з себе: «Скільки часу ви приділяєте на сон?». Ніскільки, ***.
Користі від таких порадників жодної. Після розмови з ними загострюється бажання застрелитись.
Небо і земля
У Києві мені пощастило потрапити в один центр, де займаються проблемою ПТСР і де є адекватні психологи і психотерапевти.
Якщо коротко, це вищий пілотаж. Там немає стандартизації. Ти просто розмовляєш з психологом, як зі звичайною людиною, і вона в якийсь спосіб спонукає тебе до того, що ти сам шукаєш потрібні тобі рішення. І сам їх реалізовуєш. Там немає таких порад, як "налаштуйтесь на позитив і все буде добре".
Там є і медикаментозне лікування, і психологічна підтримка. Психолог там - це не просто лікар, який працює з 9-ї до 6-ї. Це, за великим рахунком, твій друг, який з тобою завжди. Особливо, коли тобі хріново.
Навіть на етапі лікування були моменти, коли я приймав рішення - все, пора цьому поставити край, бо я вже не можу. Ти себе ненавидиш за те, що ти зламався. Це неможливо прийняти. Від реалізації цього рішення мене рятувала психолог. Це вже пізніше я усвідомлював, що та чи інша її дія привела до того, що я не вчинив самогубства. І ще рятували друзі.
Коли в мене був останній такий випадок, я написав прощального листа і скинув його другові.
Попросив його передати листа за адресою після того, як вчиню самогубство. А він, зараза, вчинив дуже хитро. Він не відмовляв мене від самогубства. Він попросив почекати до середи. Чому до середи, хрін його знає. Але за ці кілька днів мій стан стабілізували медикаментозно, змінились обставини, і цей період був ключовим. У середу я вже не хотів себе вбивати.
Я кілька разів був на межі самогубства. Щоразу мене рятували прекрасні люди і обставини, які щасливо складалися. Сподіваюся, це вже в минулому, але ніколи не знаєш, як на тебе вплинуть ті чи інші обставини. Бо ж навіть грюкіт дверей може вивести з рівноваги на пів дня.
Голова закипає
Мова йде про різкі раптові звуки, яких ти не очікуєш. Вони дуже лякають.
Будь-який самостійний вихід у місто - це стрес. За якийсь час ти навчив мозок, що треба на все озиратися і все слухати, бо від цього залежить твоє життя. І ти не можеш миттєво розучитися це робити. На вулиці я досі звертаю увагу на всі нерівності, щоб сховатися в разі чого.
Громадський транспорт для мене - просто пекло. Коли поруч купа людей, починаються тривожні стани. Ти намагаєшся все побачити і почути, але у великому місті неможливо впоратися з купою інформації, і голова просто закипає.
А ще на голову тиснуть дві паралельні реальності: війна і така поведінка багатьох людей, наче війни нема. Це викликає роздратування, хоча водночас я розумію, що це теж нормально. Бо заради того ми і воюємо, щоб у тилу все було спокійно.
Це роздратування викликане навіть не поведінкою цивільних, а самою реальністю і ненавистю до себе. Тому що ти тут, над тобою нічого не літає і не свистить, ти сидиш і їси бургер, а твої хлопці в холодних окопах ловлять прильоти. Це про почуття провини.
Ти не можеш себе не ненавидіти.
Через кілька тижнів медикаментозного лікування емоції притупились. При цьому тіло реагує на стресову ситуацію, як і раніше. Ти не відчуваєш страху, але серце калатає, а грудна клітка болить так само, як при тривожних станах і панічних атаках. Але розумом ти не відчуваєш, що тобі страшно.
Або, навпаки, дружина привезла дитину - я цієї зустрічі чекав так довго - і я не відчував жодних емоцій, жодної радості.
Зараз емоції повертаються.
Мені пощастило
Найбільша проблема - це комунікація з тими, хто далекий від розуміння, що таке ПТСР. Це може зрозуміти або той, хто має близьких людей з такою проблемою, або хто сам це переживав. Тому в мене коло комунікації звузилося в рази.
На фронті я почав ще більше цінувати сім'ю, дружину. Коли в тебе надійний, хороший тил, який тобі не дорікає і не виносить мозок, а навпаки дає серйозну підтримку, це дуже важливо. Без сім'ї мені було б важче - і тоді, і тепер.
Якщо ти залишаєшся сам на сам з проблемою, жоден психолог чи психіатр не врятує тебе від рішення покінчити з життям. У тебе просто відсутній стимул жити далі. Мене стримували сім'я і друзі, які вклали в мене багато ресурсів: підтримка, розмови, зустрічі. Так, мені хреново, але якщо я вб'ю себе, то виходить, що всі їхні зусилля, щоб витягти мене з психоемоційної дупи, підуть коту під хвіст.
За моїми спостереженнями, війна в людині розкриває те, чого в ній найбільше. В екстремальних, стресових умовах людина проявляється такою, яка вона є. Хороші люди стають кращими, а погані - гіршими. Це дає про себе знати, починаючи з відносин, спілкування, закінчуючи такими штуками, як поділитися чимось із кимось.
Слава Богу, мені пощастило з командою - я потрапив у підрозділ, де всі офігенні.
Алкоголь я тепер не вживаю. Він не сумісний з ліками і вганяє в депресію, може повернути до початкового стану. Я не хочу в той стан повертатися. Категорично не хочу. Гіршого стану я в житті не переживав.
Одна з проблем у лікуванні цієї штуки - саме визнання. Багато хто не визнає проблему. Кажуть, соромно звернутись до психіатра: "Мене ж покладуть у психушку". Я переконував одного такого хлопця лікуватися і не дірявити собі голову. Кажу: "А прострелити собі башку чи викинутись з балкона тобі не соромно?"
Є проблема, і її треба вирішувати. Вона легко не дається, зараза.
Питання, чи реабілітувався я за 2014 рік, актуальне для мене дотепер. Сам я собі відповідаю: ні. Чи можу я щось далі зробити? Поки що ні. Але я можу лікуватися.
Взагалі в цій історії мені фантастично пощастило з лікарями на всіх етапах, і щастить досі. Комусь, мабуть, щастить менше, ніж мені. Побратим казав, я фартовий. Мабуть, так і є.
15 млн людей потребуватимуть допомоги
Раніше українська система охорони психічного здоров'я в основному була зосереджена на біомедичних підходах. Психіатричні послуги надавали лише в стаціонарах.
Зараз це змінюється, Україна почала адаптувати систему охорони здоров'я до нових реалій, кажуть у МОЗ. За прогнозами міністра охорони здоров'я Віктора Ляшка, через війну 15 млн українців потрібуватимуть психологічної допомоги. З них близько 3-4 млн - медикаментозного лікування.
Нещодавно в Україні запустили Національну програму психічного здоров'я та психосоціальної підтримки. Мета - зробити доступною якісну психічну допомогу.
"Служби психічного здоров'я вже інтегрують у первинну медичну допомогу, щоб усунути прогалину у лікуванні психічних розладів", - говорить Ксенія Возніцина, директорка Центру психічного здоров'я і реабілітації "Лісова поляна" при МОЗ.
Сімейних лікарів навчають виявляти та лікувати типові психічні розлади. В українських лікарнях ввели посади психотерапевта і клінічного психолога та незабаром працюватимуть капелани.
Також у планах розвивати громадські центри психічного здоров'я по всій Україні, розповідає Ксенія Возніцина.
Програму медичних гарантій НСЗУ планують доповнити додатковим пакетом, який включатиме психологічну реабілітацію.
"Багато фахівців з психічного здоров'я в Україні вірять, що ми зможемо запобігти катастрофічній ситуації з психічним здоров'ям. Допомагає підтримка як всередині країни, так й допомога закордонних партнерів", - каже директорка Центру психічного здоров'я.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!