Афганістан: якою стала країна за рік правління Талібану
Jack GarlandКоли прилітаєш у міжнародний аеропорт Кабула, перше, на що звертаєш увагу, це жінки у коричневих шарфах і чорних плащах, які ставлять штампи у паспорти.
Аеродром, з якого рік тому намагалися втекти охоплені панікою люди, тепер набагато тихіший і чистіший. Білі прапори Талібану майорять на літньому вітерці - рекламні щити зі старими відомими обличчями зафарбовані.
Що відбувається за цими воротами у країні, яку рік тому з ніг на голову перевернуло швидке захоплення влади Талібаном?
У Кабулі жінкам кажуть віддавати роботу чоловікам
Те, що розповідають люди, м'яко кажучи, вражає.
"Вони хочуть, щоб я передала свою роботу братові", - пише одна жінка на платформі для обміну повідомленнями.
"Ми заслужили свої посади досвідом і освітою… якщо ми погодимося з цим, це означає, що ми зрадили самих себе", - каже інша.
Я сиджу з кількома колишніми високопоставленими державними чиновницями з міністерства фінансів, які діляться своїми історіями.
Разом із співробітницями Управління доходів Афганістану вони входять до групи близько 60 жінок, які об'єдналися після того, як їм наказали повернутися додому минулого серпня.
Таліби сказали жінкам, які працювали на держслужбі, надіслати резюме своїх родичів-чоловіків, які зможуть замінити їх на роботіВони розповідають, що представники Талібану сказали їм надіслати резюме своїх родичів-чоловіків, які зможуть замінити їх на роботі.
"Це моя робота", - наголошує одна жінка, яка, як і решта представниць групи, стурбовано просить не називати її імені.
"Я 17 років важко працювала, щоб отримати цю роботу, здобути ступінь магістра. Тепер ми повернулися до нуля".
Під час телефонного дзвінка з-за кордону до нас приєднується Аміна Ахмаді, колишня генеральна директорка Управління.
Їй вдалося виїхати, але й це не вихід.
"Ми втрачаємо свою ідентичність, - нарікає вона. - Єдине місце, де ми можемо це зберегти, - наша країна".
Назва їхньої групи - "Жінки-лідерки Афганістану" - додає їм сили; вони хочуть повернути свою роботу.
- Таліби заборонили серіали з жінками. Що дивитимуться в Афганістані?
- Перекладач, що врятував Байдена від талібів, зміг виїхати з Афганістану
- "Я знайду тебе". На афганських жінок-суддів полюють засуджені ними таліби
Це жінки, які скористалися новими можливостями й здобули освіти та роботу протягом двох десятиліть міжнародної взаємодії, яка закінчилася приходом до влади талібів.
Представники Талібану кажуть, що жінки все ще працюють. Це переважно медичний персонал, освітяни та працівники служби безпеки, зокрема в аеропорту, місцях, де часто бувають жінки.
Таліби також наголошують, що жінки, які колись обіймали приблизно чверть посад в уряді, досі отримують зарплату - хоча це й невелика частина їхньої колишньої зарплати.
Колишня державна службовиця розповідає мені, як її зупинив на вулиці охоронець талібів і розкритикував її ісламський хіджаб, хоча вона була повністю покрита.
У сільській місцевості бояться голоду
Ідилічний на перший погляд краєвид. Снопи золотої пшениці виблискують під літнім сонцем у віддаленому центральному високогір'ї Афганістану. Чути тихе мукання корів.
Вісімнадцятирічний Нур Мохаммад і 25-річний Ахмад машуть серпами, щоб очистити залишки зерна.
На тлі безробіття молоді люди беруться за роботу, за яку платять два долари у день, як збирання врожаю"Цього року пшениці набагато менше через посуху, - зауважує Нур, на його молодому обличчі виступили смуги поту та бруду. - Але це єдина робота, яку я міг знайти".
За нами до горизонту тягнеться жнива. Це були 10 днів непосильної праці двох чоловіків у розквіті сил, за яку вони отримували 2 долари у день.
"Я вивчав електротехніку, але був змушений кинути навчання, щоб прогодувати сім'ю", - пояснює Нур. Відчутно, що йому шкода.
Історія Ахмада така ж болюча. "Я продав свій мотоцикл, щоб поїхати до Ірану, але не міг знайти роботу", - каже він.
Раніше сезонна робота у сусідньому Ірані була варіантом для жителів однієї з найбідніших провінцій Афганістану. Але робота в Ірані теж припинилася.
"Ми вітаємо наших братів-талібів, - каже Нур. - Але нам потрібен уряд, який дає можливості".
Раніше того ж дня ми побували на зустрічі керівників провінції Ґор з її губернатором Ахмадом Шахом Дін Достом.
Колишній заступник губернатора під час війни, він відверто ділиться своїми бідами.
"Ці проблеми мене засмучують, - каже він, називаючи бідність, погані дороги, відсутність доступу до лікарень і непрацюючі школи.
Закінчення війни означає, що тепер тут працює більше агенцій гуманітарної допомоги. На початку цього року голод був у двох найвіддаленіших районах Ґору.
Але для губернатора Діна Доста війна не закінчилася. Він каже, що був ув'язнений і що його катували американські військові. "Не завдавайте нам більше болю, - стверджує він. - Нам не потрібна допомога Заходу".
"Чому Захід завжди втручається? - запитує він. - Ми не питаємо у вас, як ви ставитесь до своїх жінок чи чоловіків".
Губернатор провінції Ґор Ахмад Шах Дін ДостУ наступні дні ми відвідуємо школу та клініку для людей, виснажених недоїданням, у супроводі членів його команди.
"Афганістан потребує уваги, - каже молодий директор відділу охорони здоров'я уряду Талібану Абдул Сатар Мафак, який має вищу освіту, і, здається, висловлюється більш прагматично. - Ми маємо рятувати життя людей, і це не потребує залучення політики".
Я згадую, що сказав мені Нур Мохаммад на пшеничному полі.
"Бідність і голод - це також битва, й вона більша, ніж перестрілки".
Найкраща учениця
18-річна Сохайла хвилюється.
Я спускаюся за нею по затемнених сходах у підвал жіночого ринку в Гераті, старовинному місті на заході країни, яке здавна було відомо своєю більш відкритою культурою, наукою та творчістю.
Це перший день, коли цей базар відкритий - Талібан закрив його минулого року, а Covid-19 - роком раніше.
Ми вдивляємось крізь скляний фасад її сімейного магазину одягу, який ще не відкрився. У кутку стоїть ряд швейних машин, а зі стелі звисають червоні повітряні кульки-серця.
Ринок для жінок у Гераті"Десять років тому моя сестра відкрила цю крамницю, коли їй було 18-ть, - каже Сохайла, розповідаючи історію про те, як її мати й бабуся шили традиційні сукні Кучі з яскравими візерунками.
Її сестра також відкрила інтернет-клуб і ресторан.
У цьому місці, єдиному, де дозволено бути жінкам, стоїть тихий гул. Хтось заповнюює полиці, інші пліткують, роздивляючись прикраси та вишитий одяг.
Приміщення погано освітлені, але й ця темрява є промінем світла для жінок, які провели надто багато часу, просто сидячи вдома.
Сохайла має ще одну історію, якою хоче поділитися.
"Талібан закрив середні школи, - вона розповідає про те, що це означає для таких амбітних дівчат, як вона.
Більшість середніх шкіл закрили за наказом вищих ультраконсервативних священнослужителів Талібану, хоча багато афганців, зокрема й члени Талібану, закликали їх знову відкрити.
"Я в 12 класі - якщо я не закінчу школу, я не зможу вступити до університету".
Я запитую її, чи зможе вона стати тією Сохайлою, якою хоче, в Афганістані. "Звичайно, - впевнено заявляє вона. - Це моя країна, і я не хочу їхати в іншу країну".
Але рік без школи, мабуть, був важким. "Не лише для мене, а для усіх дівчат Афганістану", - стоїчно зауважує вона.
"Сумні спогади..."
Таліби закрили школи для дівчат в Афганістані, зробивши майбутнє багатьох жінок, як Сохайла, невизначенимЇї голос тремтить, вона плаче.
"Я була найкращою ученицею".
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!