Втрачені секрети середньовічного бою на мечах
AlamyНіхто не знає, як насправді билися середньовічні лицарі.
Якось у середині ХІІ століття скромний монах із абатства Бері-Сент-Едмендс у британському Саффолку сів за стіл і торкнувся пером пергаменту. Він узявся літописати життя чоловіка, з яким познайомився кілька років тому, і висловлював надію, що історія не видасться читачам надто недолугою.
Інтерес анонімного монаха до того чоловіка зʼявився в іншому абатстві — Редінгському, яке він колись відвідав. Там, за грубими камʼяними стінами, у сутінках келій він познайомився з братами-монахами. Був серед них один, не схожий на інших. Його плечі й голову вкривала ряса з капюшоном, - така, як у всіх. Але колись його життя було геть іншим. Пошепки той чоловік повідав свою історію про те, як став монахом, - випадково.
1157 року Генріх Ессекський був аристократом - радше за походженням, але не за вчинками, а також багатим і могутнім. Він був лицарем, і то знаменитим: майстром орудувати мечем, повіреним самого короля Генріха ІІ. Втім, добрим цього чоловіка ніхто не визнав би: він крав гроші, осоромив кількох жінок і закатував невинну людину.
Аж раптом стався випадок, що змінив життя Генріха Ессекського. Лицар помилково оголосив, що король помер, і його армія мало не здалася й утекла з поля бою. Минуло шість років, і родич Генріха у Рідінгу публічно звинуватив його в державній зраді й викликав на дуель. Це мав бути судовий поєдинок.
На болотяних берегах Темзи подивитися на двобій зібрався цілий натовп. Родич-обвинувач, також лицар, атакував "різкими й частими ударами". Спершу Ессекський майстерно захищався, але потім перед його очима попливли видіння: зійшлися всі ті, кого він образив. Сором і страх охопили душу чоловіка. Генріх наосліп кинувся до свого супротивника, забувши всі свої вміння. Меч задзвенів об залізні обладунки, і Генріх упав.
Король наказав монахам забрати й поховати тіло. Але лицар дивом вижив, і до самої смерті вів покаянне життя в монастирі. Там через багато років він і зустрів свого скромного біографа. Життя лицаря перетворилося на історію з мораллю. Втім, на неї можна поглянути і з іншого боку: це також оповідь про те, як Генріх Ессекський відмовився від майстерного володіння мечем і втратив усе.
Ілюстрації в книгах про мистецтво бою часом бували досить чутливого змістуУ Середньовіччі лицарі були справжніми зірками. Винагородою для найбільш майстерних ставали замки, землі й значний вплив. Їх прославляли — вони були романтичними героями свого часу, а їхні грізні мечі й видатні вчинки закарбовувалися в легендах, поемах і на картинах.
Та щоб стати лицарем, недостатньо було самих лиш осяйних обладунків і вірного коня — необхідно було володіти мечем. Амбітні воїни, бувало, десятки років опановували складну техніку, часом іще з дитинства. Вчилися спритно рухатися, ухилятися від ударів і жорстоко вбивати супротивника — і то якомога швидше.
Битися на мечах — не просто рубати й протикати. То було ціле бойове мистецтво, не гірше за кун-фу або сумо. Але тепер, через кілька століть, секрети його розуміння втрачено. Науковці роками вивчають техніки бою, але всіх таємниць досі не розкрили.
Видовищні випади, схрещення мечів у фільмах, серіалах і виставах про Середньовіччя — переважно вигадки. Джеймі МакАйвер, тренер із бою на довгих мечах і колишній голова лондонського Історичного клубу фехтування, зізнається: "Іноді дивитися такі сцени по телевізору просто боляче. Витріщаєшся на екран і думаєш: "Господи, що вони коять?"
Як так сталося? І чи колись ми взагалі дізнаємося, як у Середньовіччі насправді билися на мечах?
Герої й різники
Тих, хто найкраще опанував науку середньовічного бою на мечах, називали "майстрами битви". То була еліта серед атлетів, яка вчила своїх підопічних витонченому мистецтву ближнього бою. Найзнаменитіші вчителі тішилися не меншою славою, ніж лицарі, яких вони виховали. Деякі техніки бою походили з дуже давніх часів і століттями переходили від вчителя до вчителя, а тоді до лицарів.
Про видатних наставників відомо мало, але ті уривки свідчень, що до нас дійшли, інтригують. Ганс Тальгоффер, німецький майстер бою на мечах, мав кучеряве волосся й пишні бакенбарди, любив обтислі костюми, а минуле його було дуже неоднозначним. 1434 року його звинуватили у вбивстві чоловіка, - вчитель зізнався, що викрав його в австрійському Зальцбургу.
Книги про мистецтво бою часто були щедро ілюстровані — зображення малювали вручнуМайстри залучали до бою серйозний набір смертельної зброї. Лицарі насамперед вчилися битися довгим мечем, вправлялися також із мечем і щитом (меч тримали в одній руці, а невеликий щит — у другій). Але опановували також уміння орудувати кинджалом, бойовою сокирою, щитом, ба навіть битися голіруч або (пізніше) з торбою каміння.
Припускають, що деякі майстри організовувались у братства — існувало, наприклад, Товариство Ліхтенауера. Його членами були 18 осіб, які в XV столітті тренували лицарів під егідою таємничого видатного майстра Йоганнеса Ліхтенауера. Деталей про цю напівлегендарну постать відомо дуже мало: вважають, що він вів мандрівний спосіб життя, зʼявлявся то в одній країні, то в іншій, навчав кількох обраних протеже і вишукував нові секрети битви на мечах.
Інших майстрів у мандри не тягнуло. Їх наймали герцоги, архієпископи та інші відбірні аристократи, що жили по сусідству, — тренувати себе і своїх охоронців. Деякі майстри навіть створювали власні "школи бою", де на регулярні тижневі навчання збирали бідніших учнів.
Член правління британського Королівського музею зброї Ніл Грант розповів, що один такий вчитель розробив спеціальну програму для Болонського університету, що на півночі Італії. Записи свідчать, що відвідувати заняття тоді було не дорожче, ніж нині тренажерний зал. Той учитель навчав амбітних воїнів, лицарів і простих містян — готував їх до війни або вчив, як вистояти в судовому поєдинку чи турнірі.
То була справа серйозна. У Середньовіччі молоді бійці мали потужну мотивацію: винагородою за їхні старання було виживання, а крім того суспільне визнання. Найкращі воїни мали змогу переступити через тогочасну суспільну ієрархію і застрибнути просто в покої панівного класу.
Зрештою, вправно володіти мечем означало не змарнувати витрачених на нього грошей.
"Для виготовлення навіть невеликого меча потрібно було багато сталі", — пояснює Річард Скотт Нокс, асоційований професор середньовічної літератури університету Трої в Алабамі, США. А щоб розігріти метал до необхідної температури, необхідно було кількасот кілограмів вугілля.
"Собівартість меча була такою, що людина не могла собі дозволити просто взяти його і сказати, мовляв, тепер я піду і штрикатиму ним усе підряд. Таку цінну річ не хотілося псувати".
Драматичний фінал битви між чоловіком і жінкою. Тальгоффер показує, як чоловік вкидає жінку в яму вниз головоюДеякі майстри берегли свою техніку бою в строгому секреті, хоча наскільки майстерними вони були — це ще питання. Один знаменитий італійський лицар XІV століття, Фіоре дель Лібері, поклявся нікому не розкривати секрети свого мистецтва, щоб його учні мали перевагу в бою, — адже якщо таємні хитрощі знатимуть усі, то зможуть здолати вихованців Лібері.
Та це, як зазначає Грант, міг бути радше маркетинговий хід, аніж чесна позиція: "Якщо ви обираєте між трьома майстрами, і один із них обіцяє навчити вас усьому тому, що вміють інші, а двоє кажуть: "Ні-ні, ми володіємо таємним мистецтвом, секрети якого не розкриваємо всім підряд", — до кого ви підете в науку?"
На щастя, не всі лицарі були такими потайними, деякі з них зафіксували свої вміння у "книгах про мистецтво бою". В ошатних рукописах зі щедрими прикрасами було вміщено описи різних технік, часто з ілюстраціями (іноді на них було навіть зображено реальних середньовічних людей), що показували практичне застосування технік бою. Такі книги замовляли найбагатші клієнти майстрів; над їхнім виготовленням роками працювали колективи авторів.
Прегарні ілюстрації на рукописних сторінках часто бували надзвичайно кривавими. У посібнику Тальгоффера 1467 року ретельно вимальовані послідовності мало не танцювальних рухів, що приводять до встромлених в очі мечів, жорстоких прохромлювань наскрізь і порад добивати противника до смерті. Деякі техніки мають назви, від яких кров холоне в жилах: "удар люті", "забій", "подвійне підвішування", "черепник", "чотири отвори".
Ці книги пройшли через руки незліченних поколінь власників, деяким із них за століття довелося пережити появу додаткових написів, пожежі, таємничі зникнення з каталогів. Але до наших днів дійшло на диво багато таких видань. Тільки в германомовних регіонах знайдено щонайменше 80 кодексів.
Неможливі рухи і втрачені підказки
Та є одна проблема. Чимало бойових випадів із посібників (їх іще називають fechtbücher) зображено перекручено, нечітко і зашифровано. Виходить, що книг до нас дійшло чимало, але з них часто неможливо зрозуміти, що хотів донести майстер бою.
"Неймовірно складно за цими деревʼяними нерухомими картинками зрозуміти динаміку бою, — каже Скотт Нокс. — Навколо цього точиться чимало суперечок, цілі покоління досліджують і експериментують".
Середньовічні європейці захоплювалися мусульманським правителем Саладіном. Він був їхнім ворогом, але його сприймали як досконалого лицаря — зразок для наслідуванняНа деяких ілюстраціях зображено вигини тіла, яких не буває в реальності. А на картинках, що намагаються зобразити рухи у трьох вимірах, часом випадково зʼявляються додаткові руки і ноги. Іще на інших зображеннях є до болю незрозумілі пояснення, іноді вони показують рухи, які позбавлені сенсу або ж є продовженням таємничих поз, які давно втрачено.
Цікаво, що текст часто писали не прозою, а віршами. Було ще й кілька авторів, які навмисно компонували свої книги так, щоб їх складно було зрозуміти.
Ліхтенауер записав свої інструкції дуже нечіткими поетичними словами: сьогодні у них вкрай важко вловити хоч якийсь сенс. Один експерт навіть назвав їх "тарабарщиною". Майстер бою, якого навчав Ліхтенауер, згадував, що його наставник спеціально писав книгу "секретними словами", щоб їх не зрозуміли невігласи, які не цінують мистецтва бою.
Та навіть коли вдається розшифрувати, що описує або показує посібник, деякі експерти припускають, що важливої контекстуальної інформації все одно не вистачає.
Візьмімо для прикладу Філіпо ді Ваді, ще одного італійського майстра бою на мечах. Він написав книгу про мистецтво бою в XV столітті, у ній переважно текст — знову-таки, поетичний, і деякі речення вставлено тільки тому, що вони добре римуються. Як сказано в одній аналітичній праці, щоб щось до пуття зрозуміти, перекладачам доводиться продиратися крізь непевні метафори, які давно вже не вживаються. Наприклад: "Якщо у вас є сіль у голові [якщо ви — людина обдарована], вам треба добре подумати, як краще видертися нагору цими сходами [як краще досягти успіху]".
Навіть у пасажах, що прямо пояснюють якісь техніки бою, часто бракує критично важливих деталей. "Проблема найчастіше не в тому, що сказане неможливо втілити на практиці, а в тому, що існує чотири-пʼять варіантів, як це зробити. А іноді просто нічого не зрозуміло", — каже МакАйвер.
У посібнику ді Вальді МакАйверу найскладніше вхопити специфічний прийом: крок уперед і одночасно "різання" — це така атака, коли треба рубнути мечем супротивника. "У тексті він пише: "О, тут у мене такий новий прийом, кращий, ніж той давніший, від предків". Тобто він наголошує, який важливий цей рух. І описує його — абсолютно незрозуміло", — скаржиться МакАйвер.
Крім техніки володіння довгим мечем Тальгоффер вчить читачів користуватися більш специфічною зброєю — Stechschilde, тобто гострим щитомА ще малюнки. У ті часи ще не існувало звичаю малювати тривимірні зображення. І поки до нового способу зображувати простір іще тільки звикали, спроби передати на малюнках глибину часто збивають з пантелику, і в книгах про бойове мистецтво теж.
"Іноді просто неможливо зрозуміти, котрий боєць на малюнку перемагає, — каже МакАйвер. — Є одне дуже цікаве зображення... В обох лицарів до горла приставлено мечі".
Щоб зрозуміти, що ж насправді робили лицарі, треба розплутати всі ці клубки сенсів. Але навіть після цього залишиться незліченна кількість інших невідомих. Наприклад, як часто використовували найбільш специфічні техніки.
"Деякі [книги про бойове мистецтво] описують такі дивні штуки, що на них дивишся і думаєш: "Не може бути, щоб таке хоч іноді робили", — каже Грант. Він наводить приклад: у серії книг, що називається Gladiatoria, є поради, які не можуть не дивувати. "В одному прийомі треба відкрутити руківʼя [округлу "шишку" на кінчику держака меча] і кинути її на супротивника", — розповідає Грант.
Коли такий трюк згадано тільки в одній книжці, складно сказати, чи його так часто використовували, що інші автори просто вирішили про нього не згадувати, чи навпаки, майже не використовували.
Більше монахів... і жінок
Захований на останніх сторінках книги Тальгоффера, за нескінченним рядом зображень середньовічних чоловіків, що протикають один одного мечами, бʼють кийками і рубають бойовими сокирами, розмістився малюнок, що неминуче привертає до себе увагу: стривожений чоловік стоїть по пояс у ямі, а жінка в досить вільному костюмі спокійно розкручує над його головою імпровізовану пращу. Насправді вона орудує каменем вагою 1,8-2,3 кілограми — приблизно як сучасна цеглина, — загорнутим у хустку. Чоловік же озброєний кийком завдовжки десь як та праща.
Дивну сцену, яка десятиліттями бентежила дослідників, вважають зображенням "судового поєдинку", — пригадаймо, таким самим методом визначення правоти скористався колись Генріх Ессекський. У Середньовіччі вирішувати суперечки в такий спосіб було цілком законно: так противники покладалися на волю Божу. За тогочасною логікою, провидіння під час поєдинку мало стати на бік невинного і забезпечити йому перемогу.
Жанна дʼАрк мала кілька мечів, хоча так ніколи й не вбила ними жодної людиниДо таких поєдинків нормально було готуватися, як і до будь-яких інших, і зображення на цю тему цілком інформативні. Загалом є девʼять ілюстрацій, кожна з яких демонструє окремий прийом. Як завжди, виконати їх не дуже легко, але в деяких випадках чоловік успішно вбиває жінку — зокрема в один драматичний момент, коли він запихає її в яму вниз головою. Та в інших випадках перемагає пані.
Часто кажуть, що цей конкретний бій — це спроба розвʼязати шлюбний спір, і що це, можливо, навіть "розвідний поєдинок" — незвичайний винахід для (ймовірно) усунення деяких чоловічих переваг. А втім, це нерозгадана загадка — одна з багатьох на сторінках книг про бойове мистецтво.
"Це все дуже-дуже дивно. І навіть не просіть мене пояснити, що тут коїться!" — каже Грант.
Це не єдиний незрозумілий випадок появи жінок у книгах про бойове мистецтво. Найдавніший у Європі посібник — книга, якій близько 750 років. Її називають MS I.33, бо титульну сторінку з іменем автора втрачено. У цьому цікавому виданні вміщено опис послідовності дій із мечем і невеликим круглим щитом, і є в ній персонажі, які досі бентежать істориків.
Не відомо, чи жінка, яка бʼється на сторінках MS I.33, — це відома аббатка свята Вальпургія, чи інша жінка з таким самим іменемПочнемо з того, що десь у половині сцен зображено священика з характерною лисиною на голові — стрижкою "під тонзуру" — і в ризах. Він бʼється з науковцем. Якось воно не по-християнськи. Невже це означає, що в монастирях регулярно билися на мечах? Чи може таке бути, що колишні аристократи, такі як Генріх Ессекський, подавшись у монастир, і далі відточували свої вміння, тільки тепер на монахах? А може, це зображення повʼязаних із релігією осіб має якесь символічне значення? Найпершим місцем перебування книги, судячи з записів, був якраз монастир. Але відповідей на поставлені тут питання досі не знає ніхто.
Інші зображення не менш дивні. Наприклад, жінка Вальпургія бʼється зі священником. Волосся вона заплела в тугі коси до пояса — а ще її намалювали в тогочасному традиційному жіночому головному уборі.
У Середньовіччі жінки теж часом ставали до бою, це не була аж така дивина. Серед європейок знаменитими воїтельками були Жанна дʼАрк, селянка з північно-східної Франції, яка одягла обладунки, щоб узяти участь у Столітній війні, а ще Маргарита Анжуйська, англійська королева XV століття, яка самостійно повела своє військо в бій.
Втім, зазвичай жінкам битися не дозволяли, тому буденна поява Вальпургії на сторінках книги про мистецтво бою дивує. "Теорій, чому це сталося, понапридумували багато, але насправді ми нічого не знаємо напевне", — каже Грант.
Грубі камзоли й затуплені мечі
На диво, віднайти відповіді на такі запитання часто намагаються не історики, а сучасні майстри бойових мистецтв.
За минулі 20 років інтерес до історичних європейських бойових мистецтв значно зріс. Нині існує активне товариство аматорів-любителів, які вільний час присвячують вивченню книг про мистецтво бою й часом самі перекладають їх зі старовинних європейських мов, наприклад, середньоверхньонімецької.
Але навіть такі нехитрі спроби потребують розуміння тексту, тому майстри бойових мистецтв обговорюють написи й намагаються зрозуміти, які прийоми, ймовірно, описано в книгах. І от тоді все стає складно. "Насправді єдиний спосіб знайти хоч якусь подобу відповіді — спробувати самому і з друзями втілити поради з книг на практиці", — каже МакАйвер.
Цілі сучасних ентузіастів і середньовічних майстрів бою не збігаються: перші за всяку ціну намагаються уникнути травм, а другі прагнули якомога швидше вбити супротивника. Тому нині не обійтися без вигадливого захисного обладнання — камзолів із грубого полотна з додаванням спеціальної піни навпроти життєво важливих органів, захисних рукавичок і штанів, важливої фехтувальної маски.
Рухаються всі вкрай повільно, щоб відпрацювати механіку. Замість справжніх мечів бʼються тупими, які, втім, важать стільки само, як справжні. "А ще вони гнуться, тож якщо приставити такий меч до людини, він її не проткне", — пояснює МакАйвер.
Перепробувавши кілька різних методів, майстри бойових мистецтв зупиняються на одному, який максимально відповідає зображенням і підписам під ними. І зрештою виконують прийом зі звичайною швидкістю, поєднуючи з іншими старовинними техніками.
Коли все виходить, майстри радіють: вони ніби переміщаються в часі, ведуть діалог із давно померлими майстрами бойових мистецтв, відроджують забуті фізичні вправи. Хто знає, можливо, саме таким ударом меча колись було збито з ніг Генріха Ессекського?
"Це круто, коли ти на [сучасному реконструкторському] турнірі робиш саме те, що зображено у книжці, яка побачила світ 500 років тому", — каже МакАйвер.
У посібниках часто розміщували поради, як вести бій в обладунках і безАле шлях до цього часто буває дуже непростим, усипаним помилками і численними здогадами. "Весь час є вагання, розумієте, постійно доводиться продиратися наосліп, — зізнається МакАйвер. — Буває, здається, що все зрозумів, а пробуєш — нічого не виходить".
У спробах зрозуміти знаменитий атакувальний прийом ді Вальді МакАйвер випробував чотири ймовірні рухи, які загалом відповідають незрозумілому поетичному описові з книги. "Усі вони, в принципі, підходять, тому практично неможливо зрозуміти, який із них автор мав на увазі... один мій друг припускає, що ді Вальді описував усі чотири варіанти, але я не був би про нього аж такої високої думки".
Буває, про те, що здогад правильний, сигналізує біль і крик-прохання зупинитися. Якось МакАйвер із приятелем намагалися симулювати прийом ламання руки, і зрештою додали його до свого списку заборонених прийомів. "Ми пробували і так, і сяк, і все щось не клеїлося. Щось не підходило, щось не працювало, щось було не те... Аж раптом здалося, що правильний спосіб знайдено — і тут прозвучав несподіваний крик болю. Я трохи натис, і мій приятель заволав: "Ні-ні-ні, стоп, зупинися", — розповідає МакАйвер.
Тальгоффер був не лише знавцем бойового мистецтва — він мав широкі інтереси, зокрема, цікавився астрономією й математикоюЗвичайно, не завжди буває легко визначити, чи техніка працює так, як було задумано, і майстри бойових мистецтв весь час оновлюють свої інтерпретації, коли зʼявляються нові дані. Візьмімо для прикладу "оборони" ді Вальді — захисні пози, в які треба стати перед початком двобою на мечах. МакАйвер пояснює, що правильно зайняти цю стартову позицію вкрай важливо, бо далі прийоми йдуть один за одним.
Два роки він вважав, що автор книги вчить тримати меч справа. А тоді одного дня щось у голові перемкнуло, і МакАйвер усвідомив, що треба робити все навпаки. "Із малюнка це зрозуміти дуже важко, бо перспектива спотворена. Усе пласке. Є певні візуальні підказки, але не очевидні: наприклад, як зігнуто лікоть, як розташовано інші елементи".
Та навіть коли йдеться про простіші прийоми, на думку деяких істориків, сучасні майстри бойових мистецтв беруться за нереальне завдання. Пробувати відродити старовинні техніки бою — це як намагатися грати давно забуту музику: мусиш спиратися на непевні припущення, на знання, свого часу доступні й очевидні всім, але нині давно втрачені.
Описи середньовічної музики, як і тодішніх боїв, до болю невиразні. Поки музику не почали записувати нотами, її зображували "мелодичними нарисами". Усе інше, необхідне для інтерпретації конкретної пісні, містилося просто в головах музикантів і надійно передавалося усною традицією. А коли така музика вийшла з моди, її просто перестали передавати, і коли старі музиканти повмирали, вона зникла разом із ними.
Нині історики все охочіше визнають важливість так званого "тілесного знання" (коли тіло вчиться через практику і спостереження) для розуміння минулого. Такий тип сенсорної памʼяті вмикається, наприклад, під час їзди на велосипеді. Цей досвід можна описати словами, але поки людина фізично не спробує прокататися, майстерності їй не досягти.
На жаль, у спробах відновити середньовічну практику битви на мечах дослідники натикаються на постійну небезпеку зрозуміти щось неправильно. Невідомо, з якою силою завдавали ударів, з якою швидкістю рухалися в той чи той момент (зокрема, скільки часу перебували в якійсь позиції), під яким кутом меч розтинав повітря. Це ніби вчити майбутню балерину через електронні листи: яка ймовірність, що вона всі рухи виконуватиме правильно?
У книгах Тальгоффера не тільки показано техніки бою, а й наведено схеми кількох бойових машинІ це ми ще не згадали про те, що поведінка людини під час двобою не на життя, а на смерть, відрізнятиметься від майже хореографічних вправ із несправжніми мечами, до яких беруться на відпочинку після роботи. МакАйвер звертає увагу на жахливий факт — ді Вальді наголошував своїм учням: "Хто стає до бою гострими мечами і бодай один раз схибить у спробі прикрити себе [блокувати удар] — для того цей удар стане смертельним". Битися без броні було так небезпечно, що сам автор лише пʼять разів за життя ставав до такого бою — і щоразу з необхідності.
Насправді багато які припущення про те, як билися середньовічні лицарі, далекі від істини. Зокрема, помилкові наші уявлення про елегантність двобоїв на мечах — їх ми такими уявляємо після перегляду фільмів, та й після прочитання середньовічної літератури. В теорії лицарі підкорялися особливому коду поведінки — набору стандартів, як благородно поводитися на полі бою. Але, як стверджує Грант, ці високі ідеали не завжди шанували навіть у теорії, що вже казати про практику.
"Вочевидь, Фіоре [дель Лібері] добре знає, що таке справедливий бій, і його він не цікавить, — каже Грант. — Найважливіше — вижити. Якщо для цього треба застосувати кілька брудних прийомчиків — уперед".
Є натяки, що в реальності боротьба була по-варварському жорстокою. Грант каже, що середньовічні скелети можуть багато нам розповісти. Зокрема, про те, що бої не базувалися на принципі "удар за ударом", принаймні під час війни. Вони були безладні, швидкі, часто кілька чоловіків одночасно нападали на одного супротивника.
"Що станеться, якщо когось добряче вгатити по голові, і він упаде під градом ударів? — запитує Грант. — Зазвичай після такого [на черепі] буде видно сліди від шести ран, із яких дві-три були смертельними. Щойно ви втратите рівновагу, ваш супротивник стрибне на вас зверху і намагатиметься добити".
Та хай би якою була прірва між сучасними реконструкціями й історичною реальністю, МакАйвер залишається непохитним у своїх переконаннях. Він оптимістично вважає, що попри неминучі помилки стародавні майстри схвалили б те, чим займаються нинішні любителі історії. Зрештою, дехто записував свої секрети у книгах для того, щоб їх не було втрачено.
540 років тому ді Вальді пояснив, що написав книгу про бойове мистецтво, щоб стародавні техніки, що їх він сам вивчив, "не пропали через моє недбальство". І хоча робота над цим завданням іще триває, можна сказати, що ми на шляху до цієї мети.
Чому занепало мистецтво бою на мечах?
Найбільший розквіт лицарства відбувся в епоху Середньовіччя, але бої на мечах іще кілька століть залишалися важливою частиною європейської культури. У часи Тюдорів вони були популярними як ніколи.
До того шкіл бойових мистецтв було багато в німецьких містах, але в Англії їх забороняли, бо вбачали в них загрозу законові й порядку. Втім, пізніше правила помʼякшили. "Крім іншого, збільшилася частота дуелей між цивільними. У Середньовіччі люди здебільшого не ходили по вулицях із мечами — так як сьогодні майже ніхто не розгулює з гвинтівками на плечі", — каже Грант. Але пізніше, у XVI столітті, це стало прийнятною практикою, ба навіть модою. "На дуелі почали викликати навіть через якісь дрібні образи честі", — пояснює Грант.
На той момент багато які старовинні техніки бою на мечах уже було втрачено, рухи суперників більше нагадували випади сучасних фехтувальників. Один тогочасний історик особливо вʼїдливо критикував занепад старих звичаїв, а також появу любові до рапіри і зраду традиційних коротких мечів, хоча "сам він, якби був нині живий, залюбки просторікував би на ютубі про всяке-різне", — припускає Грант.
Добила мечі поява пістолетів. У XVIII столітті ця нова зброя остаточно витіснила мечі на дуелях: битися на мечах іще треба було вчитися, а курок міг натиснути будь-хто.