"Мій брат врятував мені життя, а сам загинув". Історія бійців з Бахмута
Брати Максим (ліворуч) та Іван (праворуч) разом воювали на передовійМаксим був під "бахмутським вогнем" 200 годин, коли його наздогнала куля російського снайпера.
"Вісім днів він не їв і не спав, - розповідає мати бійця Лілія. - Він навіть на п'ять хвилин не заплющував очі, бо в цю мить міг вистрелити снайпер".
- "Лягаєш спати, бачиш, як на руках помирали". Скільки українців матимуть психічні розлади чи ПТСР через війну
- "На військовому жетоні запеклася його кров". Історії жінок, які втратили на війні чоловіків
Лілія називає Бахмут пеклом. Це місто забрало життя одного її сина, а іншому завдало серйозних поранень.
Її втішає лише те, що один син загинув, рятуючи життя іншого.
Коли минулого року Росія вторглась в Україну, Максим та Іван відразу пішли воювати. На той момент Максиму було 22 роки, а Івану - лише 18.
Іван каже, що вони з братом були нерозлучні. "Він завжди був зі мною, а я з ним. Для мене він був найдорожчою людиною".
Хлопець показує фото й відео, де брати разом: в окопі, у військовій машині, під час перепочинку.
Видно, який слід на їхніх обличчях залишили війна: усміхнені молоді люди змінюються, стаючи все більш стомленими.
Брати були нерозлучні - разом і воювали, і відпочивали"Їхні останні хвилини разом пройшли у жорстоких боях за Бахмут. "Спати було неможливо. Нас атакували цілодобово", - каже Іван.
Їхній підрозділ застряг у будівлі без вікон. Довелося пробивати стіни, щоб зайняти вогневі позиції. Саме тоді бійцям наказали відступити.
Іван згадує мить перед пораненням. "Пам'ятаю, я перезаряджався, вийшов з-за стіни. Потім спалах. Мене паралізувало, і я впав".
Він відчув, як тепла кров потекла з рани на обличчя. Іван не очікував, що виживе. "Думав, спливу кров'ю, і все", - згадує він.
Але на допомогу прибіг Максим і затягнув в укриття.
"Він привів мене до тями, вийняв зламані зуби й почав надавати першу допомогу", - розповідає Іван.
Хлопець показує відео, на якому його брат ніжно витирає в нього кров. На іншому відео видно, як Іван щосили намагається йти із раною на обличчі, стискаючи український прапор: символ хоробрості та стійкості у битві за Бахмут.
Іван не сумнівається, що загинув би, якби не Максим. "Мій брат не дав мені вмерти. Він мене врятував".
Іван одужує в лікарніМаксим миттєво викликав по рації допомогу. Але перша бригада медиків не доїхала, в їхню автівку влучила російська ракета - усі загинули на місці. Наступну бригаду довелося чекати дев'ять годин.
І тут Максим вчинив акт самопожертви. Замість того, щоб вирушити з братом у безпечне місце, він зголосився залишитись у Бахмуті й очолити їхній підрозділ.
За тиждень життя Максима забрав російський снайпер.
В Україні майже щодня ховають загиблих бійців. Але похорон Максима - особливий. Разом з його родиною вшанувати його пам'ять вийшло все селище Томаківка, де до війни він мешкав.
Коли несли труну, присутні на знак поваги стали на коліна. Лунали молитви, плач і похоронна музика.
Сергія і Лілію на похороні старшого сина підтримувало все селищеВесь минулий рік батьки Максима й Івана теж практично не спали, подумки вони переживали усі їхні битви. Лілія і Сергій з нетерпінням чекали звісток від своїх хлопців.
Часто з фронту надходили короткі повідомлення: "У нас все добре, мамо".
Але потім прийшла звістка, якої вони боялися найбільше.
Лілія плаче над труною Максима.
"Ми досі не можемо повірити. Моя душа розривається, - ділиться вона своїм горем і додає, - Єдине, що тримає мене на цьому світі, - це молодший син".
Максим міг поїхати з Іваном, каже Лілія, але він не покинув молодших, менш досвідчених товаришів.
"Він - герой. Він - янгол. Він - сонячне світло. Він ніколи не залишив би свого брата, навіть якщо знав, що загине сам".
Україна не називає, скільки життів втрачено у цій війні. Але варто подивитись на кладовище, і стає зрозуміло, що країна платить за це надзвичайно високу ціну.
На цьому маленькому цвинтарі ряди й ряди свіжовиритих могил. Похорон Максима - третій за тиждень для місцевого священника.
Отець Роман, який сам колись був солдатом, каже, що відспівувати Максима було дуже важко. Він дружив з ним і разом з його батьками молився про щасливе повернення братів.
"Ховати солдатів доводиться часто, - зауважує Роман. - А от друзів - ні".
BBC/Lee DurantНа похороні Іван стискає український прапор, який ніс, коли був поранений. На ньому - підписи його побратимів. Жовто-синю тканину окропила й кров його рани.
Я запитую, чи шкодує він зараз про своє рішення піти на фронт.
"Ми розуміли, що можемо не повернутись, але воювати за Україну - це честь, - відповідає хлопець. - Тому я анітрохи про це не шкодую".
"Мій брат віддав своє життя за нашу свободу. На жаль, свобода приходить із кров'ю".