В очікуванні неминучого. Де, як, коли і навіщо відбудеться український наступ
Українського наступу чекають уже кілька місяців як у самій Україні, так і на Заході, і в РосіїПро підготовку наступу української армії вже протягом кількох місяців тільки й мови на різних рівнях - причому не лише в Україні, а й на Заході та навіть у Росії. В уявленні політиків, військових експертів, журналістів він виглядає настільки неминучою подією, що всі вони обговорюють його деталі, цілі, можливий результат, але не саму вірогідність його початку.
Українська армія стала справжньою заручницею ситуації: від неї вимагає наступати, здається, навіть її супротивник.
- Володимир Зеленський: "До контрнаступу ми готові"
- Великі сподівання: як український контрнаступ вплине на західних союзників та їхню допомогу Києву
Востаннє про те, що цей наступ відбудеться, заявив президент України Володимир Зеленський 10 травня. В інтерв'ю ВВС він сказав, що "морально, з точки зору мотивації, з точки зору комплектації бригад" українська армія готова до наступу.
"З точки зору техніки, не все ще дійшло... Потрібно дочекатися. Треба ще деякий час", - сказав він.
Українські військові не проводили масштабних наступальних дій з осені минулого року, коли внаслідок стрімкого удару вони звільнили десятки тисяч квадратних кілометрів у Харківській та Донецькій областях, а потім і Херсон, який Володимир Путін саме встиг проголосити центром нового анексованого суб'єкта Росії.
Нинішній наступ відрізняється тим, що він не стане сюрпризом для окупаційних військ: київські чиновники анонсують його ще з січня цього року. З іншого боку, невідомими залишаються його цілі, масштаби і наслідки, а головне - час його початку та напрямок, на якому Україна збирається наступати.
Ознаки наступу
Головне питання: чи наступатимуть українці насправді, чи всі розмови про наступ це хитра інформаційна операція, завданням якої може бути будь-що - спантеличити російських військових, мобілізувати українське суспільство, активізувати західну допомогу Києву?
Зауважимо, що про справжні плани українського генштабу нам нічого не відомо, але всі ознаки вказують на те, що Україна справді готується до масштабної наступальної операції проти російських військ (або до серії таких операцій), і відбутися ці події можуть уже найближчим часом.
Перша ознака - концептуальна. Річ у тому, що Росія веде в Україні війну з цілями, яких не існує в реальності, - адже не можна ж серйозно сприймати заявлені Володимиром Путіним понад рік тому "денацифікацію та демілітаризацію України".
Цілі ж України у цих бойових діях визначені максимально конкретно, на рівні заяв усіх її політичних та воєнних керівників. Це - відновлення контролю над територією України у кордонах 1991 року. Тобто включно з окупованою частиною Донбасу та Кримом.
Далі - включається чиста логіка. Переговори між Україною та Росією не ведуться, причому обидві сторони констатують, що можливостей для будь-якої дипломатії наразі немає. А це означає, що Київ може добиватися своєї цілі у єдиний спосіб - силою звільняючи свою територію від окупаційних військ.
Номенклатура постачань західного озброєння протягом останніх місяців також вказує на те, що ЗСУ готуються наступати. Наприклад, в останніх пакетах допомоги США, яка виділяється в рамках особливих розпоряджень президента, переважно фігурують боєприпаси, але є й пункти, які стосуються лише ведення маневрової війни.
Наприклад, у пакеті допомоги від 19 квітня ми бачимо боєприпаси для розмінування, а в останньому, оголошеному 3 травня, - тягачі для транспортування важкої техніки. Такі машини потрібні для швидкого перекидання гусеничної бронетехніки, яка на далекі відстані своїм ходом зазвичай не пересувається.
Раніше в пакетах допомоги з різних країн фігурували інженерні, командні, ремонтно-евакуаційні машини, броньовані колісні автомобілі різних класів, паливозаправники, мостоукладальники і навіть броньовані підвізники боєприпасів.
Постачання такої спецтехніки свідчить про підготовку наступу навіть більше, ніж коли у пакетах допомоги фігурують бойові машини.
Про наближення українського наступу може свідчити й рішення окупаційної адміністрації Запорізької області "евакуювати" жителів 18 населених пунктів (зокрема, досить великих міст Токмака й Енергодара - саме тут розташована Запорізька АЕС). Українська влада називає хаотичне й неорганізоване переміщення людей депортацією та застерігає, що вивезені у такий спосіб мешканці прифронтових сіл і міст можуть надалі використовуватися росіянами як живий щит чи заручники.
Але головне, що такі дії - "евакуацію" цивільного населення в тил - росіяни проводили напередодні того, як оголосили про "непросте рішення" відвести свої війська з Херсона у листопаді минулого року.
Нарешті, про готовність до наступу вголос говорять представники найвищого військового та політичного керівництва України.
"Якщо у глобальному сенсі, то у високому процентному режимі ми готові. Далі справа за Генеральним штабом, за командуваннями… Як тільки буде Божа воля, погода і рішення командирів - ми це зробимо!" - заявив ще 28 квітня на пресконференції міністр оборони України Олексій Резніков.
Позиція Заходу
Є й ще один фактор, який нібито додатково спонукає українців готуватися до швидкого наступу. Про нього у Києві намагаються зайвий раз не згадувати вголос.
Західні ЗМІ та деякі військові експерти стверджують, що Київ відчуває суттєвий тиск щодо цього з боку своїх західних союзників. Логіка проста: обивателі західних країн продовжують підтримувати Україну у війні, яку вона веде проти Росії, але показники цієї підтримки у низці держав неухильно падають.
І зараз для того, щоб підтримка України залишалася на стабільному рівні, а тим більше якщо Київ просить розширити її, надавши йому сучасні винищувачі, західні суспільства повинні переконатися, що їхні гроші витрачаються зі зримим результатом: от, мовляв, це все було недаремно, завдяки західній допомозі Україна завдала Росії відчутної поразки.
"У Києва немає іншого реального вибору, окрім як розпочати великий весняний чи літній наступ, - писав наприкінці квітня в Times експерт з Росії, професор Марк Галеотті. - Аби зберегти підтримку Заходу, Зеленський має показати те, що вашингтонські інсайдери називають "поверненням інвестицій".
Йдеться тут і про певні політичні чинники. Мають на увазі під цим насамперед ситуацію в США. Президент Байден і демократична більшість у Конгресі від початку великої війни надавали Україні безпрецедентну допомогу. Певні побоювання щодо майбутніх обсягів та ритмічності цієї допомоги вже викликала перемога республіканців на проміжних виборах до Конгресу.
Але наступного року США обиратимуть президента, і якщо їх виграє республіканський кандидат - особливо якщо ним виявиться Дональд Трамп, - це може принести Києву величезні проблеми у військово-політичних відносинах із Вашингтоном. Тому, мовляв, Україні потрібно добиватися максимальних результатів на полі бою, поки не змінився господар Білого дому.
На словах у Києві демонструють впевненість у тому, що американські вибори не вплинуть на підтримку США.
"Вибори у Штатах за рік. Хтозна, де ми будемо. Я вірю, що ми вже переможемо", - заявив у свіжому інтерв'ю ВВС Володимир Зеленський.
Але про тиск на Київ відверто говорять і конкретні західні лідери. Невідомо, кого саме мав на увазі президент Чехії Петер Павел, але це він минулого тижня заявив в інтерв'ю Guardian, що "дехто може мати спокусу підштовхнути (українців до наступу), щоб продемонструвати якісь результати".
"Для України буде дуже погано, якщо цей контрнаступ провалиться, тому що іншого шансу вона не матиме, принаймні цього року", - сказав він.
Якщо на президентських виборах у США наступного року переможе не Джо Байден (ліворуч), Київ може отримати величезні проблеми у військово-політичних відносинах із ВашингтономВтім, це не означає, що Павел виступає проти того, щоб Київ йшов у наступ. На його думку, починати його українцям варто лише тоді, коли вони будуть максимально готовими до цієї операції, адже успішні торішні наступи значною мірою пояснювалися чинником несподіваності, а цього разу на нього особливо розраховувати не варто: росіяни міцно окопалися на окупованих ними територіях і зараз явно очікують ходу українців.
Тиск зсередини
Важливий чинник - досить сильний тиск у зв'язку з прийдешнім наступом українська влада відчуває зсередини своєї країни. І в цьому, як не парадоксально, вона має звинувачувати насамперед саму себе.
Ще з початку цього року керівники України цілеспрямовано "розігрівали" як західних партнерів, так і українське суспільство анонсами швидкого контрнаступу, який повинен був справити вирішальний вплив на хід війни.
У рамках цієї своєрідної кампанії у лютому цього року стартував масштабний рекрутинговий набір до "Гвардії наступу" - нових штурмових бригад під егідою МВС, які - і це заявлялося цілком прямо - були призначені для звільнення тимчасово окупованих Росією територій України.
У наративі влади про майбутній наступ знайшлося місце й опису кровопролитних боїв за Бахмут: нібито під цим містечком Донецької області величезною ціною перемелюються боєздатні частини російської армії, а це дає українцям час для того, аби краще підготувати той самий великий і вирішальний наступ.
AFPСвоєрідним апогеєм інформаційної підготовки до наступу можна вважати заяву керівника військової розвідки України Кирила Буданова в інтерв'ю USA Today, опублікованому на початку березня: він спрогнозував, що "навесні відбудеться вирішальна битва (між Україною та Росією), і вона буде останньою перед тим, як ця війна закінчиться".
У іншому інтерв'ю журналісти українського Forbes попросили Кирила Буданова накласти футбольну аналогію на 12 місяців великої війни. "Рахунок 1:1, хвилина 70-та", - відповів головний військовий розвідник України.
Важко сказати, чи такого результату хотіла досягти своєю інформаційною політикою українська влада, але в результаті всередині України чимала частина її суспільства, насамперед у тилових регіонах країни, виявилася "перегрітою" очікуванням тріумфального "контрнаступу" українських військ, який повинен бути нарешті закінчити цю добряче обридлу війну.
Продовжуючи футбольну аналогію Буданова, тисячі українців чекають на початок наступу ЗСУ приблизно так, як вони чекали б на старт чемпіонату світу, на якому їхня збірна мала б статус фаворита.
І тепер довгоочікуваний "контрнаступ" став предметом мемів у соцмережах та поза ними. Поп-рок-гурт "Антитіла", відомий, зокрема, своєю піснею "Фортеця Бахмут", навіть оголосив про передпродаж квитків на свій концерт у Ялті на 23 серпня 2024 року - це місто, як і весь Крим, на думку музикантів, на той час має повернутися під контроль Києва.
Такі настрої подекуди, м'яко кажучи, дивують і дратують українців, які воюють на фронті, та їхніх близьких. Про неадекватність таких очікувань починають говорити й військові експерти.
"У будь-якому разі цей наступ обійдеться нам дорого. Ми знову будемо отримувати похоронки, знову будемо ховати багатьох хороших людей. Але це потрібно зробити... Це зовсім не буде свято, це не буде (легка) прогулянка. Що пізніше ми його почнемо, то краще до нього встигнемо підготуватися. Тому дуже небажано підганяти у спину наші Збройні сили цими бажаннями суспільства, що "ми тут втомилися в тилу без хороших новин, дайте нам переможеньку", - сказав виданню NV військовий експерт Євген Дикий.
Схоже, починають усвідомлювати проблеми з надмірно оптимістичними й явно завищеними очікуваннями українського суспільства та західних партнерів від майбутнього наступу й у київських владних кабінетах.
"Очікування щодо нашого контрнаступу переоцінюють у світі", - констатував в опублікованому цього тижня матеріалі Washington Post міністр оборони Олексій Резніков.
"Більшість людей... чекають чогось грандіозного", - сказав Резніков і попередив, що цих людей може спіткати розчарування.
"Я не можу сказати вам, яким буде масштаб цього успіху: 10 кілометрів, 30 кілометрів, 100 кілометрів, 200 кілометрів?" - каже міністр. Його слова добре ілюструють те, що в Міноборони України швидше за все тверезо оцінюють складність завдань та важливість успіху.
"Не думайте про цей контрнаступ як про останній, тому що ми не знаємо, що з нього вийде. Якщо цей контрнаступ буде успішним у звільненні наших територій, то зрештою ви скажете: так, він був останнім. А якщо ні, то це означає, що нам потрібно готуватися до наступного контрнаступу", - заявив в опублікованому 10 травня інтерв'ю Bild міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.
Нарешті, у свіжому інтерв'ю ВВС про очікування від цього наступу висловився і сам Володимир Зеленський: "У мене підхід дуже простий. Ми робитимемо все, щоб ворог побіг. А куди він добіжить, чесно кажучи, я думаю, залежить від нашого духу. Чим потужнішими ми будемо в контрнаступі, тим далі вони будуть бігти… Але сказати, що одразу після цього контрнаступу буде повністю відновлено суверенітет України, я поки що не можу, тому що це війна".
Коли?
Як виглядатиме наступ українських військ і коли він почнеться, зі зрозумілих причин залишається таємницею за сімома печатками.
На початку квітня секретар РНБО Олексій Данілов заявив в інтерв'ю "Радіо Свобода", що інформацією про те, де і коли розпочнеться ця операція, знає не більше "трьох - п'яти людей на планеті".
Ба більше - той же Данілов 9 травня в ефірі телемарафону сказав, що остаточний план наступу взагалі ще не затвердили у кабінеті президента Зеленського: "У нас є кілька варіантів. Вони всі перебувають у роботі. І залежно від обставин, які будуть на той чи інший час, прийматимуть ті чи інші рішення".
Власне, час початку наступу українських сил - це один із ключових чинників його успіху чи невдачі. Оскільки російська армія має кратну перевагу над українською у кількості та якості бойових літаків, вже зараз зрозуміло, що наступ проходитиме головним чином по землі. А тут вирішального значення набуває стан ґрунту: він має бути достатньо твердим для того, щоб по ньому могла без проблем рухатися важка військова техніка.
Пошкоджений російський автомобіль, позначений V-символом і потім перемаркований українськими військовими, у селі Мощун навесні минулого рокуЦього ж року весна на півдні та сході України видалася досить холодною й дощовою: на півночі Донецької області на початку квітня і взагалі випав сніг. Тому нинішнє потепління активізувало розмови про скорий старт української наступальної операції.
Поза тим, чимало військових експертів зазначають, що такі чинники як постачання певних типів озброєння, погода чи стан ґрунту самі по собі не можуть бути підставою для визначення дати початку наступу. Така складна операція залежить від дуже великої кількості факторів, зокрема й готовності власних сил та оцінки стану сил противника, яка ґрунтується на даних розвідки, наявності запасів боєприпасів та безлічі інших, менш очевидних для стороннього спостерігача.
Наступу передують серйозні приготування служб тилу, які тісно взаємодіють з ударними групами.
Нарешті існує задум операції, відображений у чітких планах генерального штабу. Загалом кажучи, початок українського наступу визначає не так "генерал багнюка", як генерал Залужний.
Саме цю обставину не беруть до уваги ті чисельні коментатори, які вважають, що ЗСУ завдадуть удару одразу ж, щойно отримають певну зброю або висохнуть ґрунтові дороги.
Хто наступатиме?
Дані про те, які сили Україна накопичила для наймасштабнішої наступальної кампанії в історії своєї армії, звичайно, також засекречено. Про них ми можемо міркувати лише за уривчастими даними у відкритих джерелах.
Наприклад, відомо, що саме під цю операцію створили (коректніше сказати, сформували на базі наявних підрозділів Національної гвардії, поліції та прикордонної служби) дев'ять штурмових бригад "Гвардії наступу".
Наприкінці квітня генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що західні партнери Києва "навчили та спорядили понад дев'ять нових українських бронетанкових бригад".
Під час останньої зустрічі у форматі "Рамштайн"генсек НАТО Єнс Столтенберг наголосив на важливості посилення військової допомоги УкраїніЗ відкритих джерел відомо, що в місцях розташування в тилових регіонах України стоять кілька новостворених бригад ЗСУ, однак чи це їх мав на увазі Столтенберг, точно невідомо.
Однак цілком вірогідно, що він говорив про інші з'єднання: президент Чехії Петер Павел в інтерв'ю Guardian сказав, що коли 28 квітня він і прем'єр-міністр Словаччини Зузана Чапутова зустрічалися з Володимиром Зеленським у Києві, український президент запропонував кожному з них взяти на себе озброєння однієї механізованої бригади поза загальною програмою "Рамштайну", яка координується США.
У будь-якому разі, протягом останніх кількох місяців в Україні неозброєним оком можна було помітити активізацію мобілізаційної роботи Збройних сил. І йдеться тут не лише про яскраві реклами "Гвардії наступу". Ситуація початку великої війни, коли перед військкоматами шикувалися черги охочих отримати зброю та стати на захист своєї країни, залишилася в минулому, і зараз звичайним явищем для багатьох міст і сіл України стали "мобілізаційні рейди" працівників ТЦК.
Так чи інакше, обережно припускають експерти, на сьогодні можна говорити про те, що під наступ українських сил додатково підготували не менше 12 бригад загальною чисельністю не менше 30 тисяч людей.
До речі, у своїй програмній статті для "Укрінформу", опублікованій ще у вересні минулого року, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний писав, що якщо українське військове та політичне керівництво ухвалить рішення про відновлення контролю Києва над Кримським півостровом у 2023 році, то така операція чи серія операцій "вимагала б створення одного чи декількох угруповань у складі від десяти до двадцяти загальновійськових бригад".
Чим воювати?
Скільки техніки Україна залучить для наступу, сказати важко, бо вона, знову ж таки, з цілком зрозумілих причин, приховує інформацію про постачання озброєнь та їхню наявність у військах. Ще восени минулого року в інтерв'ю журналу Economist той самий Валерій Залужний заявив, що "може перемогти ворога", але для цього йому потрібно "300 танків, 600-700 БМП, 500 гаубиць".
Тоді його слова багато хто сприйняв, як бажання ЗСУ отримати західні танки та бронемашини - на той момент політичне рішення про їх постачання Україні ще не ухвалили.
Зараз західна бронетехніка в Україну вже надходить, але, за підрахунками дослідницької групи Oryx, Київ отримав 36 танків Leopard 2A4, 24 Leopard 2A6, 14 Challenger 2, що не те щоб відповідало цифрі, яку озвучив генерал Залужний. Однак це якщо рахувати тільки західні машини - основні постачання були зовсім іншими.
Західні країни намагаються озброювати Україну у міру можливостей технікою радянських зразків. І, судячи з підрахунків Oryx, лише танків Т-72 різних модифікацій, включаючи випущені за ліцензією, в Україну з початку війни надійшли понад 480 одиниць.
Якісь з цих танків вже задіяли в боях і навіть знищили, але більша частина машин, ймовірно, залишається в резерві. Усього ж ЗСУ отримали від західних партнерів 575 танків, і ще 182 мають бути поставлені.
За даними того ж джерела, Україна з початку російського вторгнення отримала 325 БМП і має отримати ще 340. Причому, як і у випадку з танками, це дуже різні машини. Серед них є і застарілі БМП-1, і найсучасніші важкі M2A2 Bradley.
Західні країни намагаються озброїти Україну, наскільки можливо, технікою радянських зразків - наприклад, БМП-1Oryx також підрахувала, що Україна отримала 1180 бронетранспортерів і чекає ще на 380. Серед них також є застарілі гусеничні М113, а є важкі сучасні Stryker.
Загальну оцінку цим цифрам дати складно. З одного боку, в інтерв'ю ВВС цього тижня Володимир Зеленський сказав, що початок наступу відкладається, тому що Україна чекає на доставку на її територію всієї необхідної для цього військової техніки. З іншого боку, наприкінці квітня генсек НАТО Єнс Столтенберг заявив, що західні партнери Києва доправили в Україну 98% обіцяних їй бойових машин.
Кількість запасів снарядів, ракет та інших боєприпасів ЗСУ оцінити неможливо, оскільки єдиною непрямою ознакою, за якою можна зрозуміти рівень "снарядного голоду" у військах, є їхня витрата в боях. Однак цей показник зовсім не відображає причин, з яких армія економить снаряди, - вони можуть просто закінчуватися, або ж їх можуть берегти саме для наступу.
Так само складно оцінити, навіть з урахуванням приблизних оцінок дослідницьких груп, необхідну для наступу кількість запасів озброєнь, військової техніки та боєприпасів - оскільки не відомим є задум українського генштабу.
Певні сумніви щодо технічної готовності українських військ до масштабного наступу містилися у витоку секретних документів Пентагону. На початку квітня Washington Post цитувала один з таких документів: у ньому йшлося про "значні недоліки у формуванні та підтримці (українських) сил" та про ймовірність того, що результатом наступальної операції будуть лише "скромні територіальні придбання".
У Києві на цей витік відреагували нервово. З одного боку, тут звернули увагу на те, що ця оцінка датована початком лютого, а з того часу багато чого у формуванні сил для наступу змінилося. З іншого, саркастично зазначив співрозмовник ВВС в українській владі, подібні оцінки походять від тих самих аналітиків, які прогнозували, що Київ впаде максимум через 72 години після початку повномасштабного вторгнення Росії.
Напрямок наступу
Напевно, найзасекреченіше, що стосується майбутнього наступу, - це те, де саме він почнеться. Якщо відкинути зовсім навіжені версії російських "воєнкорів" - на кшталт того, що ЗСУ захоплять частину Бєлгородської та/або Брянської області Росії, а тоді Київ спробує "обміняти" ці території на частину Донбасу чи Крим - військові експерти та ЗМІ виділяють п'ять можливих напрямів наступу.
- Запорізький напрямок. Вважається найімовірнішим напрямом атаки через його переваги для української армії. Адже успіх під час цього наступу дозволить українцям не лише повернути контроль над Запорізькою АЕС, а й - у разі їхнього виходу до Азовського моря - перерізати російський "сухопутний міст" до Криму, по суті, ізолювавши розташоване там угруповання. Крім того, у такому разі у радіусі дії української артилерії опиниться практично вся територія Кримського півострова, що, стверджують деякі аналітики, у перспективі створює передумови для "жесту доброї волі" російських військ з Криму. Недолік цього напряму наступу: потужні лінії оборони, що їх спорудили росіяни, і відкрита місцевість, несприятлива для наземного наступу проти сильнішого у повітрі противника.
- Вугледарський напрямок. Успіх на цьому напрямі дозволив би українцям здобути контроль над важливим логістичним вузлом у Волновасі, а вийшовши до Азовського моря в районі Маріуполя, - так само розірвати "сухопутний міст" до Криму.
- Херсонський напрямок. Наступ тут пов'язаний із переправою через Дніпро - це, а також коротке плече підльоту для російської авіації з Криму є найбільшими його недоліками. У разі успіху українські війська підходять впритул до окупованого півострова і можуть піддавати розташовані на ньому російські військові об'єкти артобстрілам. Крім того, у такому разі з'являється перспектива відновлення контролю над Новою Каховкою, а відтак і каналом, яким минулого року росіяни пустили дніпровську воду до Криму.
- Бахмутський напрямок. Удар у фланги російського угрупування, що штурмує Бахмут, яким лякає голова ПВК "Вагнер" Євген Пригожин, і подальше повне відновлення контролю України над цим зруйнованим містом має радше політичне, ніж військове значення.
- Сватівський напрямок. Успіх на цьому напрямі може призвести до переходу під контроль українців важливого логістичного вузла росіян у Сватовому, а в перспективі - до продовження наступу на Лисичансько-Сєвєродонецьку агломерацію та, виходячи з особливостей рельєфу цієї місцевості, до просування ЗСУ на півночі Луганської області аж до кордону з Росією та лінії зіткнення станом на 24 лютого минулого року. Інша справа, що в такому разі ЗСУ своїми руками сильно подовжує для себе лінію фронту, наражаючись на небезпеку атак як з півдня, з боку Луганська, так і з півночі, з боку Росії.
AFPВодночас низка експертів стверджує, що український наступ насправді може виглядати як серія малих наступів, - і лише в останній момент стане зрозуміло, на який із них припадає основний удар.
Як дізнатися, перемога чи поразка?
Воєнна наука стверджує, що кожна війна має політичні та воєнні цілі, які відрізняються між собою. Політична ціль війни - це зазвичай той стан миру, якого хоче досягти країна, що воює. Такої цілі можна досягати різними способами - наприклад, дипломатичними чи економічними. А от воєнна ціль ставиться перед збройними силами і досягається виключно застосуванням сили.
На думку британського військового мислителя Ліддела Гарта, воєнна ціль є лише засобом досягнення політичної цілі, політична ціль визначає воєнну.
Отож, якщо виходити з того, що заявлена політична ціль України - це відновлення її суверенітету над усіма окупованими територіями, то воєнна ціль окремої операції - у цьому випадку наступу - може відповідати загальному політичному устремлінню, але не обов'язково має бути настільки ж амбітною. Такою ціллю цілком може бути і звичайне покращення позицій на фронті, яке створить передумови майбутніх кампаній.
При цьому треба розуміти, що в будь-якій операції, у того ж наступу, має бути початок і кінець. На це виділяються відповідні кошти та ресурси, під цю мету організується логістика та постачання. Це важливо, оскільки безконтрольний рух вперед може закінчитися поразкою.
Авторитетний військовий експерт, австралійський генерал у відставці Мік Раян написав статтю, в якій перелічив ознаки, за якими можна буде судити про успіх чи невдачу українського наступу.
Він виділив сім критеріїв того, що український наступ розвивається успішно:
1. ЗСУ змогли забезпечити раптовість. Досягти цього повною мірою, можливо, не вдасться, але достатньо буде того, що російська армія не встигне підтягнути резерви та зупинити наступ на самому його початку.
2. Україна зможе перешкодити висуванню російських резервів ударами по штабах, вузлах зв'язку, логістичних центрах та інших "больових точках" російської армії.
3. Українські сили зможуть звільнити значну частину окупованої території.
4. ЗСУ зможуть покращити свої позиції стосовно подальшого просування у бік Криму.
5. Українські війська зможуть завдати чутливих поразок російським частинам.
6. Українське командування зможе зберегти можливість для подальшої оборони.
7. Партнери України зможуть визнати результати наступу успішними.
Однією з ознак успіху українського наступу військові експерти називають можливість ЗСУ покращити свої позиції щодо подальшого просування у бік КримуОзнаками невдачі, на думку Раяна, будуть:
1. Якщо Україна не зможе звільнити значні території.
2. Якщо їй не вдасться завдати поразки російським частинам.
3. Якщо українська армія не продемонструє, що вона здатна проводити складні загальновійськові операції, тобто не покаже, здатності навчатися і розвиватися.
4. Якщо ЗСУ не зможуть гнучко і оперативно реагувати на зміну обстановки, адаптуватися до нових і раптових викликів, а також якщо з'ясується, що в процесі підготовки наступу командування припустилося серйозних помилок у плануванні та оцінці сил противника.
5. Якщо Україна не зможе в результаті операції представити це як успіх для своїх громадян та міжнародної спільноти - і це буде серйозним завданням для пропаганди, особливо важливим, якщо насправді успіхи будуть скромними.
Деякі з ознак, визначених військовим аналітиком, можуть здатися спірними, наприклад, теза про необхідність розгрому великих російських частин, адже це суперечить концепції того ж Ліддела Гарта про те, що військових цілей не обов'язково досягати шляхом завдання поразки армії противника.
Однак ці критерії цікаві тим, що в них враховується можлива політична мета - демонстрація Заходу того, що Україна не просто так вимагає від нього військово-технічної підтримки, але й здатна успішно реалізовувати її на практиці.
Як зрозуміти, що наступ почався?
Досягти раптовості за сучасного розвитку засобів розвідки досить важко. Зосередження ударного угруповання, найімовірніше, виявлять практично відразу, попри всі заходи секретності та дезінформації.
Перед початком наступу на Харківському напрямі у вересні минулого року російські "воєнкори", які перебували на фронті або отримували інформацію з передової, писали про те, що українські війська концентруються саме у цьому районі. Тоді Росії просто не було чим зарадити цій загрозі, але про неї писали у відкритих джерелах.
Відступаючи під Харковом, російські війська залишили багато технікиЙмовірно, майбутній наступ може відбуватися не на одному напрямку, а на двох і навіть більше, причому місце основного удару не обов'язково буде очевидним одразу. Початкові наступу на Харківщині минулого вересня передувала активізація українських сил під Херсоном.
Перед початком наступу активні бої можуть початися на різних ділянках фронту - сторона, що наступає, може випробовувати оборону противника, виявляючи її найслабші місця.
Ще однією ознакою підготовки до початку наступу можуть стати удари по цілях в глибокому тилу сторони, що оборонятиметься. Приміром, у серпні 2022 року в окупованому Криму пройшла ціла серія ударів по аеродромах та інших об'єктах. Такі удари змусять противника вжити організаційних заходів, розосередити авіацію, змінити систему постачання, перемістити командні пункти тощо. Це ускладнить управління військами командуванням сторони, що обороняється.
Ударів також можуть зазнати комунікації, якими противник може перекинути резерви до місця прориву.
Нарешті сам початок наступу може бути не якимось одним потужним ударом. Інтенсивність боїв може наростати поступово.
Деякі з цих ознак уже можна помітні - так, у четвер голова ПВК "Вагнер" Євген Пригожин оголосив, що український контрнаступ "іде повним ходом".
"Підрозділи ЗСУ заходять у фланги і, на жаль, у частині місць це в них успішно виходить", - заявив Пригожин.
Серія ударів по різних об'єктах у російському тилу, насамперед по нафтобазах, відбулася минулого тижня.
Ціна невдачі
Ціна невдачі в наступі може бути дуже високою. Історія знає чимало прикладів, коли погано підготовлений наступ у результаті закінчувався поразкою військ, що атакували.
Свіжий приклад - невдала спроба російської армії захопити Київ у лютому 2023 року "за три дні". Цей наступ провалився через помилки у розвідці та плануванні.
Інший приклад - Друга битва за Харків у Другій світовій війні в травні 1942 року. Тоді наступ радянських військ завершився оточенням і практично повним знищенням сил, що атакували.
Українці - той же голова військової розвідки Кирило Буданов, чиї слова підтверджує і керівниця Національної розвідки США Евріл Гейнс - стверджують, що можливостей для масштабної наступальної операції у російських військ зараз немає і в найближчому майбутньому вони не з'являться. З цього можна зробити висновок, що навіть невдача українського наступу не призведе до стрімких проривів росіян углиб території України і до захоплення ними нових земель.
Однак, говорив у березневому інтерв'ю Financial Times міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, якщо український наступ піде не за планом, на Заході посиляться позиції тих, хто підштовхує Київ до компромісів з Москвою. У будь-якому разі, розраховувати на отримання західної допомоги у попередніх масштабах, а тим більше на постачання літаків Київ тоді навряд чи зможе.
Проте в ситуації, коли Росія почала загарбницьку війну й оголосила про входження частини території України до свого складу, будь-який компроміс із нею означатиме мир на умовах Москви, сказав ВВС радник керівника офісу президента України Михайло Подоляк.
За його словами, такий результат конфлікту може призвести практично до колапсу української державності. До держави, частину території якої контролюватиме Росія (а вона напевно не відмовиться від амбіцій визволительниці України від вигаданих нацистів і відразу розпочне планування наступної "спеціальної воєнної операції"), не піде жоден притомний інвестор, з цієї держави масово виїжджатимуть її мешканці. Україна в такому разі буде приречена на перетворення на безперспективну стагнуючу "сіру зону" в центрі європейського континенту, прогнозує Подоляк.
Що далі?
Не все зрозуміло і з тим, як розвиватимуться події у разі, якщо український наступ повністю чи частково досягне своєї мети. Навіть найзатятіші оптимісти в Києві визнають, що одним наступом, яким би масштабним і успішним він не був, війну з Росією не виграти. Умовно кажучи, цього року Не все зрозуміло і з тим, як розвиватимуться події у разі, якщо український наступ повністю чи частково досягне своєї мети. Навіть найзатятіші оптимісти в Києві визнають, що одним наступом, яким би масштабним і успішним він не був, війну з Росією не виграти. Умовно кажучи, цього року квитки на оксамитовий сезон до Криму українцям брати ще зарано.
Розрахунок Києва, судячи з усього, полягає в тому, що, показавши успіх на полі бою проти Росії, він стимулює Захід продовжувати військову та фінансову підтримку України до нових наступів - і навіть розширення цієї підтримки за рахунок тих же сучасних західних винищувачів - аж до реалізації задекларованої Володимиром Зеленським мети. Тобто повернення під контроль України всіх територій у кордонах станом на 1991 рік. Лише після цього, кажуть українські топполітики, Київ погодиться розпочати з Росією переговори про післявоєнне співіснування.
На словах з цією позицією погоджуються всі без винятку топполітики України, а соціологія свідчить, що саме таким бачать бажаний результат війни проти Росії переважна більшість українців.
Проте на ділі є ознаки того, що навіть у Києві вважають цю позицію свідомо завищеною. У всякому разі, саме так можна витлумачити заяву Андрія Сибіги, заступника глави офісу президента України, відповідального за зовнішньополітичні питання, у квітневому інтерв'ю Financial Times.
"Якщо нам вдасться досягти наших стратегічних цілей на полі бою і коли ми будемо на адміністративній межі з Кримом, ми готові будемо відкрити дипломатичну сторінку, щоб обговорити це питання (майбутнє Криму)", - заявив він.
Сибіга одразу додав, що не виключає і варіанта зі звільненням Криму військовим шляхом, але в будь-якому разі це можна вважати першим, хоч і не дуже виразним сигналом того, що Київ готовий сісти за стіл переговорів у разі успіху його наступу.
Чи все ж переговори?
Навіть ще неоднозначнішою у цьому питанні можна назвати позицію західних партнерів України. Спільна позиція західних лідерів, яку вони декларують вголос, полягає в тому, що лише Володимир Зеленський повинен визначити той момент, коли він почне переговори з Росією, - без будь-якого тиску з боку партнерів. А до того моменту Захід допомагатиме Україні "настільки довго, скільки буде потрібно".
Насправді - вже сьогодні, точніше, на лютневій Мюнхенській безпековій конференції, той же чеський президент Петер Павел застерігав Україну та її партнерів від постановки надміру завищених цілей. За його словами, на певному етапі війни звільнення українською армією своєї території - від себе додамо, у цьому разі може йтися насамперед про військові дії у щільній забудові агломерацій Донбасу - може мати наслідком настільки високу кількість жертв серед бійців, що від максималістських цілей відмовиться саме українське суспільство.
У своїх розрахунках Захід може брати до уваги і суто практичні міркування. Затягування війни на місяці й роки, швидше за все, вигідніше Росії з її практично необмеженим людським ресурсом, готовим терпіти практично будь-які страждання в ім'я реалізації не до кінця зрозумілих цілей "спеціальної воєнної операції". Україна ж залежить не лише від постачання військової техніки з Заходу, а й від західної економічної допомоги, на якій тримається практично вся її фінансова система.
На тій же Мюнхенській конференції президент Франції Еммануель Макрон утримувався від прямої підтримки заявлених Києвом цілей у ході нинішньої війни, заявляючи, що мета Заходу на даному етапі - нарощувати підтримку України, щоб вона могла розпочати контрнаступ, перемогти та розпочати процес переговорів на своїх, максимально сильних умовах.
Утім, наразі реальні переговори між Україною та Росією називають неможливими і в Києві, і в Москві. З цією тезою в опублікованому цього тижня інтерв'ю El Pais погодився і генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш: на його думку, такі переговори на сьогодні неможливі, оскільки обидві сторони переконані, що можуть перемогти на полі бою.
І, схоже, що зрушити цю ситуацію з мертвої точки може лише український наступ.