Місце. 8 років тому землю Росії на Подолі перетворили на «Самосад». Історія сквот-саду від засновниці
До створення й утримання «Самосаду» за вісім років долучилося понад 500 людей
«Я жартую, що «Самосад» – це обкладинка журналу «Сторожова вежа». Бо коли там улітку сидиш, водичка поливає, пташечки щебечуть, дітки бігають, такі красиві люди сидять, усміхаються одне одному. Не вистачає тільки якогось тигра в обіймах з овечкою», – жартує Ольга Закревська, засновниця і кураторка «Самосаду», публічного простору на Подолі.
«Самосад» – це передовсім спільнота. Небайдужі люди, які вже протягом восьми років займаються занедбаною ділянкою на перетині вулиць Волоської та Спаської й перетворюють її на парк. Територія «Самосаду» раніше була в оренді в посольства РФ.
З чого починався «Самосад», що зараз зі статусом землі, хто займається ділянкою й чому куратор – це та сама людина, яка виносить сміття – розпитали Ольгу Закревську.
Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів
З чого все почалося
«Самосад» починався з ящиків, як кластерний сад. Перші ящики засадили 1 квітня 2015 року. Але сам сад виїхав на своє місце десь у середині травня. День народження «Самосаду» можна відраховувати від дня створення «Подоляночки», локального фейсбук-ком’юніті, яке виникло після Євромайдану [Революції Гідності]. Була гостра потреба в місцевому об’єднанні. Відчувалася небезпека, не зрозуміло було, що з поліцією, і хотілося знати своїх, щонайменше для локальної оборони.
Але якщо зовсім спочатку, то була передісторія. У лютому 2014 року один із забудовників загородив сквер біля [вулиці] Сагайдачного. Нібито знайшли спонсора й хотіли оновити сквер, який насправді оновлювати було не треба. І спільнота це не сприйняла. Паркан поставили ввечері в п’ятницю, він був швидко нейтралізований, і вже в понеділок удень була повна зала подолян у райдержадміністрації. Люди прийшли й заявили, що нам цього не треба. На цьому засіданні в наш бік пролунала фраза: «Ці активісти, тільки паркани валити й уміють». І я подумала, що challenge accepted.
Земля, де зараз розташований «Самосад», на той час була в оренді в посольства Російської Федерації. Ще до Майдану місцеві жителі не давали там щось будувати, були протести, і ділянка перебувала в дуже занедбаному стані. На неї забили, і вона перетворилася на звалище. Щоб розуміти масштаби, звідти викопали основу від білборда. Тобто така кількість і такі обсяги будівельного сміття досі частково там, під землею.
Оскільки ця ділянка пролягає через маршрути багатьох сусідів-подолян, вона викликала праведний гнів своєю занедбаністю. Ну і зелених зон, тіні в цьому місці дуже бракувало. Улітку йдеш, розпечений асфальт, а дерево в [теперішньому] «Самосаді» могло дати хорошу тінь. Локація така, що там необхідна зелена зона. Щоб у спеку люди могли сісти передихнути, бо це важливо для здоров’я. На це був запит у людей літнього віку та батьків із маленькими дітьми, у собачників із невеликими цуциками, яких хотілося десь випустити безпечно побігати травою.
Думка спільноти
Спершу в команді нас було двоє: я і Дана Верещагіна. Ми вирішили почати з того, що приберемо сміття, і можемо трішки чогось посадити. Я описала свої думки в «Подоляночці», навела за референс комунальні сади в Нью-Йорку – 6BC Botanical Garden, East Village. Там у 50–60-ті роки минулого століття на місці згорілих будинків місцеві жителі будували сади. І ці сади з часом обростали історіями. Там читали вірші, відбулося перше служіння «кришнаїтів» на американському материку. Тобто, крім того, що жителі саджали там помідори, ці ком’юніті-гарденс мали ще велике соціальне значення. І ці сади, відповідно, захищаються історичним статусом. Але це шлях десятків років. Коли я показала цей референс, запрацювала колективна свідомість, почалося обговорення.
По-перше, виявилося, що дуже багато людей відчувають ті самі емоції, що відчували ми з Даною. Так ми зрозуміли, що команда більшає. А по-друге, сусідка Наталя Склярська навела приклад «Садів принцес» у Берліні. Якраз вони виявилися нашим рішенням, тому що в нас не було особливого ресурсу, а знайти ящики та засипати туди землі – це не проблема. На той момент самооборона Подолу знайшла нам ящики, які можна було апсайклити. Привезли кілька мішків землі, почали збиратися вихідними в мене у дворі та засаджувати ці ящики. Залишалося все це вивезти й розставити. Тоді було дуже страшно, бо, по-перше, це велика робота, я розуміла, що треба буде кілька вихідних присвятити цьому і, можливо, згасне інтерес. А, по-друге, залишався певний рівень небезпеки через орендарів ділянки. Я була готова до якогось умовного підпалу.
Але сталося справжнє диво, яке ми будемо згадувати все життя. І я не поетизую, не перебільшую, і прийшли настільки багато людей, ми не очікували. Настільки багато людей долучилося, що за перший день ми зробили все, що я планувала робити кілька вихідних. Я, хоч і фотографка, але розумію, що не змогла все зафільмувати, бо був постійний потік людей, і всі були при ділі. Та найдивовижніше, що як тільки почало темніти, останні люди виходили з ділянки після виконаної роботи, а туди відразу почали заходити мешканці з дитячими візками. Це свідчило про очевидну готовність і великий запит на публічні простори в людей.
На наступний день ми вже збирали сцену з піддонів, якийсь паркан, навіть те, що не планувалося, дівчата-ландшафтні дизайнерки та архітекторки прямо там на місці намалювали проєкт. Так усе й почалося.
2017 року робили репортаж про те, як відбувалися толоки в «Самосаді».
Кому зараз належить земля
Усі ці роки правове поле цієї ділянки – це, з одного боку, великий мінус, з іншого – великий плюс. У правовому полі це земля держави Україна, яка перебуває в оренді в посольства РФ на якісь умовні 49 років.
Тобто держава Україна в якийсь момент підписала угоду з РФ про обмін ділянками – ми виділили щось їм, вони нам – аналогічні ділянки на їхній території. Це насправді звичайна практика з іншими державами. Але зараз, як я розумію, це вже не так. Тому що останні роки Київрада ухвалила рішення, що це – зелені зони. Я ще не зовсім розібралася в тому, хто важливіший: Київрада чи МЗС, тому що угоду було укладено між двома міністерствами. Але зараз дипломатичних стосунків із Росією немає, і земля все-таки належить Києву, тому в принципі Київрада є основним органом для нас. Наступний крок зараз за депутатами, які мають ініціювати розробку проєкту для цих ділянок, тобто ухвалити рішення перетворити зелену зону на парк. Але прекрасність цієї колізії в тому, що, оскільки ніхто не зрозумів перший, що ділянка занедбана, ніхто не зміг приїхати та швидко збудувати на цьому місці якийсь ресторан чи висотку.
Ми на статусі цієї ділянки не дуже наголошували, бо «Самосад» – він про українців і про наше ком'юніті. І те, що це сквот, було ніби додатковою цікавинкою. Але проте це викликало настороженість і, звісно, з нами в один момент вийшов на зв'язок інженер, який мав опікуватися цією ділянкою: прибиранням, покосом трави. Ми з ним спілкувалися, він нічого не зрозумів, його дуже здивувала система горизонтальних зв’язків, коли люди роблять для людей, громада для себе ж. Він намагався зрозуміти, хто головний і де ми беремо гроші. Якраз під час нашої розмови повз проходив хтось із місцевих і дав мені 100 гривень, інженер на цьому підвис. Ще його дуже цікавили підземні смітники. Ми сказали, що це міський проєкт – підземні контейнери для сміття і планується зробити там Wi-Fi та сонячні батареї. Для нього це звучало, як «українці вирили на нашій ділянці бункер».
Зараз я якраз займаюся тим, щоб зрозуміти, у якому статусі ділянка. Тому що процеси поступово йдуть до того, що це буде парком. Ми роки два тому офіційно збирали підписи та запускали цю процедуру. Просто все відбувається дуже повільно.
Я на зв’язку з представником департаменту Київзеленбуду, бо вони цього року вже долучилися до підрізання дерев і кущів. Нам треба з ними налагодити контакт, синхронізувати роботи, розподілити обов'язки.
«Самосад» останні кілька років можна вважати успішним кейсом у плані міського проєкту, бо він фінансується, підтримується й утримується громадою вже стільки років. Але поступово він стає успішним кейсом і в легальній площині.
Як це – утримувати «Самосад»
Завдяки донейтам і патронам ми вийшли на рівень планування витрат. Тобто це вже не: «А-а-а, треба терміново прокласти ще одну лінію поливу, бо воно все згорить», і люди починають кидати кошти. Останні роки ми наперед плануємо роботи, можемо робити це в спокійному режимі, з виваженим підбором підрядників. Минулі роки ми розумно витрачали кошти та заощадили грошей, тож цього року змогли провести реставрацію всього газону, який і так дивом протягнув стільки років за такого навантаження, як він має.
Київзеленбуд самостійно підрізав дерева. Звісно, не всі з нашої громади задоволені тим, як це відбулося, але ми про це дізналися вже постфактум. Вони гарно прибрали та підрізали зайве. Зараз я хочу побудувати комунікацію між усіма, щоб і місто, і громада спілкувалися, синхронізувалися та доглядали за садом злагоджено. Цьогоріч уже вдалося непогано, але можна ще краще.
Ми б хотіли передати місту управління лише частково. Бо, наприклад, поставити на міський баланс витрати на воду й електрику хочеться, а от доглядати за газоном ми б могли самі, тому що ми знаємо, як за ним доглядати. Там специфічна система поливу, на якій усе тримається. Щодо підстригання дерев є суперечки між Київзеленбудом та арбористами, тож хочеться дійти згоди. Мені здається, що ми зараз у прекрасному вікні можливостей, щоби вічне протистояння громади та міських департаментів перетворити на співпрацю.
Звісно, це вікно може через рік закритися, і ми повернемося до срачів, та поки ніби вдається синхронізуватися. Але оскільки ця територія ще не на балансі, то виходить, що допомогти по периметру – це власна ініціатива зеленбуду. Тому що, наприклад, я не вивожу підстригати кущі, це фізично важко. Тому, на мою думку, хай ростуть, буде більша звукоізоляція. Але все ж їх треба якось підрізати, треба якось усе гармонізувати.
Рік функціонування «Самосаду» обходиться щоразу в різні суми. 2021 року було більше механічної роботи, наприклад, і ми фокусувалися на утриманні. А вже цього року потрібні були реставраційні роботи. Торік ми витратили 11 тисяч гривень. Вийшло так економно, бо ми підходимо з розумом, газони сам стриг Руслан Хаврюта механічною газонокосаркою.
Цього року Руслан у ЗСУ, тому треба буде винаймати людей. Насправді він і торік був у війську, але примудрявся періодично приїжджати та встигати косити. Цього року так не вийде, але завдяки патронам ми маємо на це кошти. Вода обходиться приблизно в 10–11 тисяч гривень за сезон.
Підтримка громади
Я намагаюся вести облік усіх донейтів, які ми отримуємо, але не всі бувають ідентифіковані, і це мій особистий біль. Але з моїх підрахунків до створення й утримання «Самосаду» за ці вісім років долучилося понад 500 людей. Хоча це без урахування Patreon. Насправді їх набагато більше. І ще включалися бренди: MacPaw подарували газон, Husquarna дуже нам допомогла.
Газон насправді все вирішив. Бо до того, як MacPaw нам його подарували, ми робили величезну кількість роботи, але цього не було видно, бо не було достатньо зелено. І це декого відлякувало. Це дуже засушлива ділянка, без газону там багато пилу. Ну і сміття під землею. Коли поклали газон, мали певні ділянки, де постійно жовкла трава, хоч як не поливай, Потім ми з тих місць викопували шматки бетону, які під землею нагрівалися та випалювали траву. Ще MacPaw подарували нам гірлянду, і це була прямо «вишенька на торті».
Також нам було дуже важливо зробити дитячий майданчик для найменших. Я за своїм сином розуміла, що на Подолі немає майданчиків, де може гратися дитина, яка вже починає ходити, але для неї небезпечно тусити на високих майданчиках для старших дітей. А для маленького, який щодня гуляє по два рази, десь треба було безпечно рухатись. Так ми вирішили зробити цю дитячу зону з гумовим захистом. Це майданчик ніби як для зовсім малючків, але старші діти його теж по-своєму осмислюють. Його нам подарувала корпорація Roshen. Вони чомусь просили не називатися, ми стільки років про це мовчали, тепер думаю, що пора зізнатися. [сміється]
Коли з’явився майданчик, у мене в голові все склалося. Тому що моєю основною метою було створити місце, де мама може випустити маленьку дитину спокійно гуляти цією ділянкою, а сама зможе перепочити, тому що ділянка безпечна. Тобто ти не займаєшся «виживальництвом» серед міста, тому що, наприклад, ділянка дуже близько до дороги. Тут кущі обмежують вихід, простір чистий, майданчик такий, що навіть якщо дитина впаде, то сильне не заб’ється. І м’якенька травичка. Я коли вперше побачила, що дитину вчать ходити в «Cамосаді», подумала: «От воно». Тому що якщо добре маленькій дитині, то всім прекрасно. Тобто там не палить сонце, там чисто, там гарно, зручно, безпечно, комфортно. Отже, всім іншим жителям міста 100% так само. Для мене діти – це лакмусовий папірець, що проєкт завершено, все вдалося. Тепер ми його просто підтримуємо.
«Самосад» для пияк і безхатьків
Було неоднозначне ставлення до «Самосаду», тому що там пили. Тобто збирався різний контингент. І ми чули претензію від сусідів, що ми «облаштували зручну зону, щоб люди там бухали». Але коли в «Самосаді» з'явилися мами з дітьми, то автоматом ці проблеми стали не такими гострими. Я нікого не хочу дискримінувати, але той сумнівний контингент, який приходив у «Самосад» просто випити, коли бачить, що там граються діти, іде звідти.
Звісно, щоліта це починається знову, але в мене під домом немає саду, але так само вночі хтось шумно випиває. Бо це Поділ. [посміхається] Тут діло не в зручній лавці. Ці люди там були й будуть завжди. Але так, лавиця навколо дерева реально зручна, і на ній подобається спати, і безхатькам також, ну, ти нічого з цим не зробиш. Але безхатьки дуже добре розуміють, що це місце зроблене людьми для людей, і вони навіть його захищають, я була свідком цього. У цього місця є невидима охорона.
Колись хтось захожий хотів навандалити, і прийшли місцеві «тіпочки», і йому пояснили, що так робити не можна – це місце для людей.
Звісно, що вони теж користуються цим простором, але розуміють, що це для багатьох людей, тому треба мати певні межі. Звісно, це неідеально, але динаміка з кожним роком дедалі краща.
До речі, цю лавку-сцену колись вигадав архітектор і художник Сергій Ковальов, який мав проєкт «Пилорама». Її сторони замірялися так, щоби люди, які сидять поряд, не чули розмову сусідньої компанії. Якось дуже мудро придумали цей функціонал.
Про сміття
Узагалі, мені здається, «Cамосад» диктує тобі якісь культурні норми, мовчки. Улітку, коли там постійно гуляють люди, у когось там дівич-вечір, у когось дитинка робить перші кроки, хтось дрімає під деревом, саме місце диктує тобі, що ну тут не вигулюють собак із метою сходити в туалет і не лишають пляшки.
Насправді культура наших людей не смітити – дуже висока. У порівнянні з моїми спостереженнями в інших країнах, ми себе дуже недооцінюємо. Узяти хоча б наше метро, яке чисте, хоч там і нема смітників.
У «Самосаді» смітник – проблемна зона. Ми ще не на балансі в міста, відповідно, сміття прибираємо ми самі. Поки Руслан не був у ЗСУ, це робив він, зараз – я. Звісно, що просто треба винести кілька мішків. Узимку це не є проблемою, коли холодно, але влітку сміття – трохи важче. Тому що, хоча поряд і є контейнери, не всі несуть сміття туди. Але це не тому, що люди такі погані, а тому, що через це місце проходить дуже великий потік. Якщо пройтися в кількох кварталах від «Самосаду», узагалі не знайдете смітників.
У нас велика проблема в Києві з браком смітників, тому що вони нібито обслуговуються приватним бізнесом, а зрештою цих урн просто майже немає. От і люди несуть по кілька кварталів сміття та доносять до нашої бочки в «Самосаду». Тобто вони викидають у смітник, усе правильно, вони ж не знають історію, що цей смітник виношу я. Але я, звісно, іноді приходжу й думаю: «Ну могли ж кілька метрів донести до міського смітника». Але я не скаржуся, я розумію, що люди не знають передісторії.
Часом буває навпаки – ми підходимо й бачимо, що хтось прибирає навколо бочки сміття, бо його, наприклад, ворони порозносили чи вітром роздуло. І я неймовірно вдячна цим людям. Просто коли хтось один «нафакапив» – це завжди видно. А коли тисячу людей зробили, як треба – то це залишається непоміченим. Я розумію, що дуже багато людей своїми силами та повагою долучаються до місця. Це неймовірно круто.
Локдаун і повномасштабна війна
Коли я виїхала з Києва на початку повномасштабної війни (мене не було до квітня), Руслан лишився на хазяйстві. Потім, коли я повернулася, перебрала ці задачки. Для нас дуже принципово було підтримувати все, як завжди. Тобто весна 2022 року в Києві, тут нещодавно був наступ, деокупація, людей майже нема, холодно, але в «Самосаді» тривають усі весняні роботи. Людям важливо було це бачити. Квітень був дуже холодним, а в травні ми навели порядок, зібрали нові кадки. Жодна русня не завадить нам навесні прибирати ділянку, а влітку тусити в «Самосаді».
Ми витримали свій щорічний ритуал, і люди підходили, казали, що щасливі нас бачити. Щасливі, що ми цим займаємося. Мені здається, що кожен власник бізнесу цього року виконував свою місію – показував іншим, що треба придумати, як протриматися на плаву. Для цього працюють ЗСУ, щоб зберегти те, що в нас є. Так само і з міським простором. Знайомі, які повертаються у відпустку із зони бойових дій, кажуть, що раді бачити, що все підтримується, не закривається, не закидається, попри всю складність. Життя триває, це дуже важливо всім.
Я неймовірно вдячна тим, хто підтримує, хто продовжує, хто ще примудряється навіть нам донейтити, хоча ми ж розуміємо, що й так є куди донейтити. Ми ці роки дуже обережно витрачали гроші, тому мали трохи закумульованих і змогли оновити газон зі збережених. Але люди продовжують підтримувати, це дуже цінно. Усе, що ми маємо зараз – завдяки загальному результату. Для підтримки саду головне – полив, стрижка і винесене сміття. Це не дуже складна, але регулярна робота.
Мені здається, що велику роль «Самосад» зіграв у ковідний час. Бо це була можливість соціалізуватися та повноцінно проводити час із дитиною та друзями. Тоді в «Самосаду» постійно були якісь свята, відзначали дні народження. Для багатьох це місце було чи не єдиним, де життя виглядало, як колись. Відкрита зона, люди, можна було замовити доставку та влаштувати пікнік. «Самосад» був для подолян шансом нормально провести літо.
Я розумію, що життя тоді однаково не було нормальним, але все-таки для психіки дуже важливі такі «якірки», щоб витримати цей марафон. Ковід – це ж теж був марафон, звісно, що в жодних порівняннях із війною він не йде, ми всі ностальгуємо за цим марафоном, але тоді теж було важко. Мені «Самосад» точно допоміг втримати кукуху.
Узагалі, коли мені важко, я просто йду в «Самосад». І це є свідченням того, що це і є публічний простір, і він виконує публічну функцію. Нещодавно я подивилася лекцію, де прозвучала думка, що простір – це нова мистецька форма, новий твір мистецтва. Тобто мистецькі простори майбутнього – це публічні простори, сади.
З точки зору цього лектора, саме сад є свого роду витвором мистецтва, тому що тут багато нашарувань. Я, наприклад, можу сказати, що тут є великий соціальний пласт: спільна робота, гуртування, виховання. Мій малий, коли стелили доріжку, допомагав носити гравій для публічного простору. У два з половиною роки.
Іноді люди приходять і дивуються, що «Самосад» такий маленький, а навколо нього стільки розмов. Для мене це тому, що садівництво – це лише один із шарів цього простору. Об'єктивно він набагато більший і з кожним роком насичується ще більшою кількістю історій. Є багато людей, для яких він свого часу зіграв якусь роль. Тобто так, це маленький парк, але з великою історією.
Публічні простори поруч
Нам уже кілька років кажуть про те, щоб ми зробили ще щось. Пропонували зайнятися «Песо-парком», майданчиком для вигулу собак навпроти «Cамосаду» чи баскетбольним майданчиком, за нашою ділянкою. Але тут треба чесно зізнатися собі, чи можемо ми вивезти ще й це.
«Песо-парком» зайнявся наш сусід Міша Сердюк, там ком’юніті собачників і вони краще знають свої потреби. З приводу спортмайданчика, теж хотілося б мати там таке саме ком'юніті, бо воно там точно є. Просто ми, звісно, можемо, щось зробити, але буде набагато краще, якщо ця ділянка стане зоною відповідальності для людини, якій це дійсно важливо. Бо я, наприклад, не спортсменка.
Той, хто зініціює процес відновлення спортмайданчика, отримає прикольну історію в житті. До того ж це чудово, коли окремі групки людей займаються окремими ділянками та просто комунікують між собою – як клітини в організмі. По суті, це ж і є горизонтальні зв'язки. І так кожен із нас може оцінити свої сили та робити свій внесок у життя міста. Краще дбати про невеличку ділянку, але робити це добре.
Ярослав Друзюк,
головний редактор The Village Україна
Один із перших репортажів для The Village Україна я написав із Дня дій у «Самосаді», улітку 2017 року. Я тоді тільки починав писати про міські теми, важко було придумати краще знайомство зі спільнотою Подолу, ніж двіжуха в «Самосаді». Містяни у вихідний день приходять навести лад у саду, носяться з ящиками та землею, хтось видряпується на дерево, щоб підрівняти його, ще хтось встановлює сонячні батареї на даху сусідньої будівлі. Хлопчик-дошкільня дивиться на це все й каже мамі, що це і є справжній День Києва.
Тому для мене «Самосад» – насамперед про спільноту. Містяни просто зібралися та вирішили зробити це місце трохи кращим, а врешті вийшов крутий кейс самоорганізації в межах усього міста. А тепер це ще й класний прецедент того, як на землі, яка чомусь належала країні-агресору, можна робити класні ініціативи.
Юлія Сосновська,
комунікаційниця don’t Take Fake
Я жила на вулиці Спаській, у сусідньому кварталі від «Самосаду» протягом трьох років, і ніколи не проводила час там. У ті роки сад саме висаджувався, наповнювався вуличними меблями тощо. А я хіба що робила там заминку після пробіжок. Але коли переїхала в інший район, «Самосад» став для мене місцем відволікання: я поруч займаюсь балетом і, коли є вільний час після занять, особливо влітку, завжди йду там посидіти, почитати книжку, покришити круасаном. [посміхається] Бо це ж дивовижно, що за два квартали від галасу Контрактової площі є такий осередок спокою та можливість побути наодинці із собою. Хоча інколи цей спокій порушується компаніями з пивком і дітьми з м‘ячами. Але так і має бути, на те він і public space.
Яна Жадан,
співзасновниця Foodies Agency і магазину Bookpie store
Важливо розуміти контекст, у якому створювався «Самосад». Це відбувалося після Революції гідності, коли багато людей змінили свої професії та поле діяльності. Ті, хто до того працював у рекламних агенціях, раптом почали готувати десерти, пекти кекси, робити одяг, блокноти. Була хвиля запиту на українські продукти, яких на ринку бракувало, тож багато хто почав створювати своє. Це перша обставина. А друга – бажання обмежити прояви всього російського в середовищі. Громада не могла змиритися з тим, що ділянка землі в нашому районі належить посольству РФ.
Коли з'явилася ініціативна група щодо «Cамосаду», який вигадала Оля Закревська (я впевнена, що там ще були люди, але Оля для мене – символ «Самосаду»), ця локація була висушеними шматками землі, засипаної сміттям, без жодного функціонального призначення.
Район формує нас, а ми формуємо район. Поділ для мене – це мій дім у Києві. Я люблю Поділ усім серцем. Я там вчилася, я там жила всі роки проживання в Києві, це для мене насамперед люди. Тобто Поділ – це коли ти знаєш сусідів, знаєш, як їх звуть, як звуть їхніх собак, коли ви позичаєте одне в одного щось, якщо потрібно, коли все обговорюєте разом. Тому «Cамосад» виглядав дуже природним продовженням Подолу. Це не було надзусиллям, хоча, звісно, потребувало величезної роботи людей.
До організації «Самосаду» кожен долучався, як міг. Хтось брав участь на етапі прибирання, хтось залучався, коли потрібно було будувати певні конструкції, меблі, хтось зранку приходив і відкривав піаніно, а потім закривав його на ніч, щоби не було шуму. Хтось домовлявся про полив рослини з пабом «Портер», який був поруч і підтримував все, що там відбувалося. Це була перша хвиля «Cамосаду», вона була абсолютно романтична та чудова.
Тоді ми ще проводили регулярні збори й вирішили зробити день відкриття «Самосаду» для сусідів. Це був фестиваль у стилі pop-up day. Референсом був певний фестиваль, який проходив по всьому світу в один день, і він заохочував людей щось готувати, щось майструвати, виходити на вулиці та продавати. Тобто це в той день не було заборонено. І ми вирішили зробити подібну історію – ком'юніті-пікнік.
Усі сусіди щось приносили, хтось смажив балик екмек на домашньому маленькому грилі, якісь діти наробили желе в стаканчиках і продавали його, хтось готував сендвічі, була музика, кінопоказ. Я допомагала з організацією гастрономічних учасників до події. Усі зібрані гроші відправили на розвиток «Самосаду».
Зараз, коли дивишся на «Самосад», бачиш, яка величезна робота виконана: скільки землі туди завезено, рівень піднято, полив налаштовано. Це ж був пустир, де, що б ми не намагалися посадити, нічого не росло і не приймалося.
Я як мешканка Подолу неймовірно пишаюся тим, що в нас є «Cамосад». Це підтвердження того, що, якщо захотіти щось покращити, потрібно докласти зусиль, але це можна зробити. Тепер там йога, чаювання – місце справді живе. У ньому була потреба, бо на Подолі є великий сквер біля кінотеатру «Жовтень», але чогось камерного завжди бракувало.
Коли створювався «Самосад», у Києві починали відкриватися «треті місця». Цей термін колись вигадав Starbucks – про те, що це якесь місце, яке не дім і не робота. На Подолі це були «Можжевельник», Vagabond, «Часопис». Це третє місце є невипадковим. Це місце, де ти відчуваєш свою залученість, де ти відчуваєш себе частиною чогось. Зараз це само собою зрозуміло, але тоді ця концепція тільки зароджувалася. І «Самосад», як на мене, це «третє місце» для мешканців Подолу. І він був і залишається дуже органічним.