Подкасти. Як ми змінилися за рік повномасштабної війни. Масі Найєм х «Простими словами»
«Коли ми страждаємо – це те, чого хоче Росія»
За минулий рік ми зіткнулися з величезними змінами в нашому житті, які в нього принесла повномасштабна війна.
У новому форматі подкасту «Простими словами» ми зустрілися з адвокатом і військовим Масі Найємом, щоб обговорити ці зміни та способи, якими ми можемо допомогти собі, ветеранам та іншим людям, які постраждали від цієї війни, а також проговорили про важливість психотерапії та різні методи її проведення.
Повну розмову з Масі слухайте в подкасті «Простими словами» на будь-якій із платформ
Про щастя
Коли ми нещасливі? Коли ми чогось дуже сильно хочемо або чогось дуже сильно не хочемо. Деякі люди кажуть: я так сильно хочу «того-то» і «того-то», я зараз буду працювати з ранку до вечора. Ну, ти розумієш, що в дорозі до своєї мети людина нещаслива. А потім ти озираєшся назад, а тобі бац – 38 років.
І знаєте, що я зараз дуже гостро відчуваю? Думаю, блін, чувак, рік тому в цей час ще не було війни. Я міг прийти додому, лягти спати, у суботу не виходити нікуди. Якого хєра? У мене було два ока. Я міг ахуєнно подивитись на Київське море, поїхати в Ржищів, поїхати куди завгодно взагалі. Я цього не робив, коли була можливість, фізична можливість. І я розумію, що навіть тоді, коли я медитував, частіше навіть у мене були привʼязки до якоїсь штуки. Там, не знаю.
Хочу якусь іншу машину. Хочу, щоб наша компанія була найкращою. Так, ти можеш цього хотіти, це добре. Але помірно. Усьому є міра. Типу, окей. Хочеш – у дорозі ти маєш бути щасливим, до цієї мети. Бо інакше – нахєра? Типу, бути пʼять разів у житті щасливим, тому що в тебе пʼять цілей?
Про перемогу
Я впевнений, що цей День Перемоги буде дуже-дуже важким для нас, тому що дуже багато людей ми втратимо. Це не буде свято. Ми будемо святкувати це потім, пізніше, я впевнений у цьому. Коли настане мир, у нас не буде можливості згадати, як нам зараз важко та що насправді зараз є важливим.
Тому я собі насправді іноді записую якісь такі речі, які стосуються сьогодення. Тобто я розумію, що сьогодні, наприклад, мені, чесно кажучи, дуже важливо, що я, наприклад, зможу ввечері сьогодні побачити Мустафу. Попри те, що він в уряді, він дуже складний. Але я точно розумію. Я памʼятаю себе, історію, коли я когось втрачав. Я думаю: «Блін, чувак, ти б міг би… Ти не міг із ним поговорити? Чого? Того що якісь там, наче там якісь барʼєри між вами? От тепер, коли людини фізично немає, от тепер це барʼєр. Вагомий аргумент. А все інше не було вагомим».
Про те, що насправді зараз є важливим
Я вперше в житті захотів, чесно захотів, щоби зʼявилася моя дитина. Я думаю «Блін, нахєра мені цей біль?». Але розумію, що це прекрасна історія. Тому що це інфантилізм, хотіти робити щасливим собаку в час, коли купа дітей залишилась без батьків, без їжі, без дому. А ти такий ахуєнний зробив щасливим собаку. Ну клас, дуже розумно.
Можна зробити людей щасливими, і це насправді дуже прекрасний момент.
Про усвідомленість
Ну, мабуть, насамперед це те, чим я пишаюсь, принаймні намагаюся часто це робити, це вдаватися в питання, для чого я щось роблю? Яка істинна мета? Наприклад, от сьогодні я йшов до вас, знаючи, що я дуже сильно люблю свого собаку, я його місяць майже не бачив, у нього була операція, і я думаю, блін, я його люблю. Але я йду до вас. А чому я не пішов із ним гуляти зараз, якщо я його люблю насправді? І я собі відповідаю на запитання, а чому я пройшов, чому я захотів прийти, чому мені це важливо? Сюди прийти, а потім піти погуляти його.
Усвідомленість – це фактично, коли ти тримаєш у фокусі, що тобі важливо.
А коли це стосується інших людей, ти так само сидиш і спостерігаєш, намагаєшся зрозуміти істину, суть, чому людина так робить, що саме він хоче насправді. І це допомагає насправді порушити другу велику проблему, яка в нас у суспільстві є. Це комунікація. Сказати якійсь людині, що мені цього не хочеться або я хочу так-то. Це так важко. Ви знаєте, на роботі я іноді стикаюсь із якимись такими речами. Людина три місяці може страждати, потім прийти та сказати, знаєте що, я більше так не можу, мені це не подобається. Я кажу, так, але це можна було зробити місяць назад, два-три місяці назад. Скажіть просто про це. І коли ти усвідомлюєш, тобі щось болить, муляє, ти думаєш, так, болить, муляє, нащо я буду це терпіти?
Буддисти ж кажуть про любов, але не любов як таку любов ми маємо на увазі.
Мені, наприклад, усвідомленість і любов – це про те, що ми маємо розслабитись, видихнути та зрозуміти, що справжніх ворогів, крім русні, у нас немає.
Русню просто треба вбити, вони теж не вороги. Їх треба просто вбити, і це єдине, що їх навчить, як тварин, не робити якоїсь дічі.
І останній момент щодо усвідомленості, це ж дуже старий закон про те, що те, на що ви звертаєте увагу, саме тим ви живете. Якщо ви звертаєте увагу на погане, ви цим живете, тому що ви про це думаєте. У якийсь момент ти озираєшся й розумієш, що тобі нема до кого доїбатись. Ти сам винен у тому, що ти зробив.
Про емоції на фронті й емоції в цивільному житті
Якщо мене спитати, наприклад, за останній рік, коли я був дуже щасливим, я чесно скажу, що був дуже щасливим, коли воював. Я був у своєму місці, я відчував свою надзвичайну місію того, що ми робимо. Я пишався й пишаюся досі місцем, де я служив і служу досі. Емоційності не було. І знаєте, що я себе зловив на думці, що я в соцмережах не хочу писати нічого, бо мені нема що кому доводити. Або отримувати сторонню мотивацію щось робити. Я був настільки ахуєнним, настільки класним на місці, я був настільки спокійним, збалансованим і беземоційним стосовно будь-чого. Тобто ми їздили на якийсь виїзд, щось траплялось, повертаюся назад. Ну, коротше, я був збалансований, мені було заєбісь. А зараз зловити це почуття дуже складно. Набагато складніше, ніж на війні. Бо ти не належиш до цього великого й прекрасного, а саме боротьбі з Росією.
На війні майже немає емоцій. Ну, в мене особисто. Це небезпечно. Та й не потрібно, це зайве. А в цивільному житті дуже важко знайти баланс, і тут емоцій насправді більше. Знаєте чому? Тому що в нас дохуя багато сил.
На війні ти працюєш. А тут іноді буває таке, що в нас дохуя сил, і ми такі, «Ммм, обстріл, там померли люди. Давайте, блять, зайдемо, сука, у всі новини, подивимося всі фотографії, напишемо всі пости, що яка Росія підараси, що нам з цим робити, я вигораю й усе піздець». Нахріна ти стільки часу витратив на це?
«Коли ми страждаємо – це те, чого хоче Росія»
От сьогодні, наприклад, я дуже смачно поснідав. І, чесно кажучи, кожен раз, коли мені від чогось добре, я чітко бачу оце: руки брудні хлопців з окопу або чувака, який зараз може там із простреленою ногою лежати та чекати на допомогу, мені перед ними дуже соромно. Бо, знову ж таки, мені добре. Але якщо відійти від цієї панорами ти розумієш, що загалом ми воювали й воюємо за цивільне населення. Щоб цивільне населення жило. Якщо ми будемо змушувати його страждати, то який сенс узагалі в цій війні? Давайте віддамось усі Росії, будемо страждати всі разом. Нація 140 мільйонів або 170 мільйонів, яка вже різниця? То в цій частині, да, я впевнений, що Росія хоче, щоб ми страждали.
Якщо ми посеред Києва з вами зараз спокійно сидимо говоримо, попри їхній обстріл, усе інше, це найкрутіший показ ефективності ЗСУ.
Ми настільки болт клали на Росію, що ми навіть зараз із вами щасливі, а ввечері, упевнений, що хтось із нас точно вип'є бокальчик вина й буде теж щасливим. Ну, тому це наш природний стан, право.
Про гіпервдячність
У нас сталася одна халепа. Ми з вами стали дуже сильно вдячні військовим. Чому халепа? Тому що, знову ж таки, коли чоловік не б’є жінку, ми ж не вважаємо це героїзмом. Це нормально. Ми коли платимо з вами податки, це ж нор-маль-но. Ми ж не робимо нікого героєм. Піти на війну, захищати це суспільство, у якому ти живеш, це нормально. Коли ми з цього зробили героїзм, що сталося далі?
Це теж із психології, ви ж про це знаєте.
Батьки, які мають гіперконтроль, вони породжують пасивних дітей. Батьки, які мають гіпертурботу, вони породжують дітей-бунтарів. Гіпервдячність військовим породить бунтарів військових.
І ми повернемось до історії, коли вони будуть дозволити собі все, що вони захочуть. Але неправильно це робити. Бо є баланс. От вони подарували нам своє життя та здоров'я, ми маємо їм віддати з повагою ці послуги.
Ми маємо зрозуміти, що ми маємо військових, знову ж таки, – виховати. Це не моя ціль. За статистикою, це 1 700 000 людей приблизно стануть ветеранами. Як їх втримати? Тільки тим, що соціум має сказати, чуваки, дякую, ви прийшли, ви подарували нам своє життя. Ми маємо вам дати гідні умови існування далі. Але нічого більше. Якщо ви хочете йти в політику, у вас є компетенція, ідіть. Немає? Ні. І гідні умови, у нас не було їх раніше.
Про важливість психотерапії
Коли себе аналізую, я розумію, що щось не так. От, наприклад, я почав ламати стосунки з близькими людьми. Прямо дуже категорично й дуже різко реагую на речі. І я, коли це спіймав себе на цій думці, я думаю, так, це щось не то. І поговорив зі своєю психологинею й кажу, слухайте, чи це може бути те, що я рву стосунки з суспільством? Нафіга мені це? Що це таке? І я розумію, що я коли за собою бачу якісь зміни, чого в мене не було до поранення, я з нею проговорюю це. Чому? Тому що я хочу вловити ментальні зміни після поранення. Я їх ще не зловив. Я розумію, що, от, я з вами коли зараз говорю, я розумію, що вчора перший раз їхав у машині й аналізував, думаю, блін, я тільки зараз починаю розуміти, що зі мною сталося.
От буквально вчора я в черговий раз усвідомив, що в мене не буде ока. Його немає. Я дивлюся, на речі інакше. Я не зможу, мабуть, ніколи подивитись на жінку й очікувати, що вона буде дивитися на мене нормально. Вона однаково буде дивитися з розгляданням якимось. І я себе ставлю на її місце, я розумію, що я все життя, сука, буду дивитися на чувака з одним оком, якщо я буду з ним жити. На все життя.
І кожен раз, коли я буду дивитись на іншого чувака, і в нього буде два ока, я буду ловити себе на думці, що це інший чувак. У нього два ока. Коли я переживаю ці речі, з психологом мені важливо проговорювати. І я, коли говорю, я вже там по дорозі іноді деякі речі розумію. І її інструментарію професійного достатньо, щоб зловити мене на певних нюансах, де я щось неправильно роблю, якісь висновки.
І це не значить, що психолог розумніший за мене – гірший або кращий, красивіший або ні. Це значить просто, що в неї є ахуєнні інструменти, вона може пройти, допомогти цей шлях із меншими втратами себе, свого часу, ментального здоров’я.
Якби я був мільйонером, я започаткував би зараз фонд, у якому зібрав би найкращих психологів і просто розмножував би їх якомога більше, тому що пораненим всім, на передку, які не поранені, живі, здорові, які посміхаються і не бухають, їм всім потрібна психологічна допомога. Навіть коли вони вважають, що їм не потрібно, просто треба спробувати один-два-три рази. Не вийшов нічого страшного, а шукати іншого. Але без нього набагато важче. Це така річ, про яку ти кажеш, що можливість сама поговорити після поранення настільки швидко. Ми знаємо з усіх досліджень, що це забезпечує наше психічне здоров’я, і фактично це протидія ПТСР. Тому що якщо я маю з ким проговорити всі ці важкі почуття, усі ці сумніви, усе, що зі мною стається, а я не можу дати цьому сенс, а є людина, яка мене вислухає, яка щось запитає, щось уточнить, і тоді ми не одні. Тобто це людський контакт, який лікує.
Слухайте розмову на YouTube
Повну розмову з Масі слухайте в подкасті «Простими словами» на будь-якій із платформ
Брендинг: Vertigo Agency