Реджеп Эрдоган (Фото:FEDERICO GAMBARINI/DPA/AFP VIA GETTY IMAGES)Османская дипломатия. Как война в Украине сделала Эрдогана сильнее, и почему ему это не поможет
Президент Турции Реджеп Тайип Эрдоган умеет извлекать выгоду из любой тяжелой ситуации. Авторитарный лидер сохраняет хорошие отношения и с Москвой, и с Киевом. Одной рукой Турция отказывается вводить санкции против России и не отменяет рейсы между странами. Другой — снабжает Украину беспилотниками и обыгрывает Владимира Путина в зерновом соглашении. В развязанной Россией войне Эрдоган видит шанс поднять свой авторитет в мире. Его влияние растет, но как долго он сможет сидеть на двух стульях и не похоронят ли его амбиции внутриполитические проблемы в самой Турции — анализирует BBC.
З таргана у партнери
Травень 2018 року. До заяви Володимира Зеленського про намір балотуватися в президенти України лишалося пів року. А поки художній керівник студії Квартал 95 Зеленський ставить гумористичні сценки про Туреччину.
- Партнер, посередник, але не союзник. Чому в Туреччини така політика щодо України та як її змінити
- Як турецькі дрони впливають на військові конфлікти в Україні та за її межами?
Зеленський виходить на сцену в червоній фесці — головному уборі, популярному в Османській імперії, але забороненому при Ататюрку. Імітуючи турецький акцент, Володимир Зеленський іронізує над незмінюваністю влади в Туреччині й називає Реджепа Ердогана «вусатим тарганом».
Володимир Зеленський, тоді ще не президент, іронізує над Ердоганом / Фото: КВАРТАЛ 95Минуло чотири роки — і картина змінилася. Чорний мерседес під'їжджає до палацу Потоцьких у Львові. Володимир Зеленський — у вже традиційних футболці, штанах і кросівках кольору хакі — стоїть на ґанку, чекаючи, поки відчиняться двері автівки. Ердоган — у костюмі й краватці — довго тисне руку президента України. Вони обмінюються репліками, переважно говорить Зеленський, який у жесті подяки прикладає руку до грудей.
Ці чотири роки змінили і Україну, і Туреччину. Гумористичні сценки забуті, а в роки, що передували війні, Україна й Туреччина отримували взаємний зиск від співпраці.
Туреччина виявилась однією з нечисленних країн, яка після анексії Криму й окупації частини Донбасу погодилась продавати Україні свої безпілотники, що тепер стали символом українського опору.
Ердоган завжди чекав на можливість перетворити свою країну на впливового політичного гравця. Крім того, турецький лідер зі співчуттям ставився до Києва через Крим — батьківщину кримських татар, з якими Туреччина завжди зберігала тісні зв’язки.
Реджеп Ердоган переважно обмежувався заявами про необхідність повернути Крим Україні, іноді надаючи майданчики для форумів та круглих столів. Але все ж таки завдяки його заявам проблема Криму не тонула серед інших тем в обговореннях світових лідерів.
Зеленський вітає Ердогана у Львові Фото:Коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України, Ердоган не зміг залишитись осторонь, побачивши можливості для розширення свого впливу.
Туреччина продовжила постачати Україні Байрактари, а компанія Baykar, що виробляє безпілотники, попри війну, вже почала будувати в Києві завод.
У жовтні Туреччина спустила на воду перший корвет Milgem для військово-морських сил України — корабель стане найбільшим в українському флоті. І це не кажучи про те, що сам Зеленський носить бронежилет, виготовлений у Туреччині.
Якщо колись Туреччина асоціювалася з курортами Анталії, то тепер Ердоган демонструє, що розраховує стати найвпливовішим політиком у регіоні й всіляко намагається виступити медіатором. Ані Україна, ані Росія не висловлювали заперечень. А пресслужба Володимира Зеленського в офіційних повідомленнях називала Ердогана «партнером і союзником». Але позиції турецького лідера не такі міцні, як йому хотілося б.
Між Заходом і Не-Заходом
Від початку війни Анкара всіляко пропонує свої послуги посередника у вирішенні воєнного конфлікту. Туреччина організовувала переговори між Росією й Україною, брала участь в обміні полоненими і допомогла укласти угоду про експорт українського зерна.
Але чим довше триває війна, тим більше питань виникає в України та країн Заходу до Туреччини. З одного боку, Ердоган відкрито засуджує дії Росії в Україні й наполягає, що окуповані території, зокрема Крим, мають перейти під контроль України. З іншого боку, Туреччина стала єдиною країною НАТО, яка не наклала на Москву санкції.
Ердоган на зустрічі з російською та українською делегаціями перед раундом переговорів у березні цього року / Фото: ARDA KUCUKKAYA/ANADOLU AGENCY VIA GETTY IMAGESАнкара не приєдналась до Європи, яка закрила свій повітряний простір, і російські літаки продовжують літати до аеропортів Туреччини. В країні приймали російські банківські карти, а росіянам дозволяли відкривати рахунки у місцевих банках. Поки Європа відмовлялась від російського газу, він продовжував текти до Туреччини.
Водночас, коли російське вторгнення в Україну змусило Швецію і Фінляндію подати заявки на вступ до НАТО, Туреччина — єдина з країн-членів Альянсу — спочатку затягувала процес, а потім виставила ультиматум, вимагаючи видати їй кілька десятків людей, яких Анкара вважає терористами.
Багато разів європейські й американські політики давали зрозуміти, як їх обурює поведінка Ердогана, який, по суті, допомагає Росії знаходити лазівки у глухій стіні санкцій. Ці побоювання поділяють і в Україні, де з початку літа лунає критика на адресу Ердогана. Українське МЗС вже двічі за останні місяці викликало до себе посла Туреччини «висловити занепокоєння» з низки питань, а посол України в Туреччині відкрито звинуватив Ердогана у купівлі зерна, яке Росія вкрала в України.
Довгий час Україна розглядала свої відносини з Туреччиною як частину партнерства із Заходом, але під час війни Києву довелося подивитися на ситуацію під іншим кутом.
«У певному сенсі саме цього Ердоган давно прагнув — більшої самодостатності на світовій арені та стати між Заходом і незахідним світом. Україна довго або не помічала, або воліла ігнорувати ці тонкощі: Туреччина ж член НАТО. Тепер російське вторгнення змусило Київ більш реалістично оцінити турецьку зовнішню політику», — вважає експерт фонду Карнегі Ілія Куса.
На думку експерта, це не означає, що найближчим часом відбудеться розрив у відносинах Туреччини й України. Просто партнерство стане більш ситуативним і прагматичним, з огляду на інтереси Туреччини у відносинах з Росією.
В Анкарі тісну взаємодію з Росією пояснюють захистом своїх інтересів: Москва залишається ключовим постачальником газу й нафти. Крім того, була загроза катастрофи на Запорізькій АЕС: якби вона реалізувалась, це б напряму позначилось на Туреччині.
Будь-яка катастрофа на Запорізькій АЕС напряму зачепила б Туреччину / Фото: AFP VIA GETTY IMAGESАле навряд чи Захід розраховує на якісь пояснення — можливостей реагувати і якось тиснути на Туреччину в нього небагато, вважає Дімітар Бечов, експерт з питань Туреччини з Оксфордського університету.
Здавалося б, козирі є: для Туреччини відносини з Євросоюзом відіграють найважливішу роль, оскільки ЄС — найбільший партнер Анкари як в імпорті, так і в експорті, а також основне джерело інвестицій. Цими відносинами Ердоган не може не дорожити. Але в Євросоюзі немає єдиної думки щодо Туреччини.
«Одна група на чолі з Францією вважає, що потрібен жорсткий підхід, а інша, де є, наприклад, Німеччина, думає, що з Туреччиною потрібно розвивати співпрацю. Тому Ердоган має можливість лавірувати, і найголовніше — він це знає», — пояснює експерт.
Крім того, у ситуації, коли Ердоган залишається чи не єдиним світовим лідером, який продовжує регулярно спілкуватися з Володимиром Путіним, Захід розуміє, що це нехай і невелике, але вікно можливостей для врегулювання ситуації в Україні.
Політик і апаратник
Відносини Реджепа Ердогана і Володимира Путіна в останні роки складалися непросто. До 2015 року їх можна було б назвати дружніми, але війна в Сирії перетворила президентів на супротивників, коли російська армія підтримала Башара Асада, а Туреччина — опозицію.
Листопад 2015 року залишається найболючішим місяцем у відносинах двох країн: тоді в районі сирійсько-турецького кордону Туреччина збила російський бомбардувальник. Москва вимагала офіційних вибачень, Анкара наполягала, що мала право відкрити вогонь. Так і не дочекавшись публічного каяття, Володимир Путін відповів товарним ембарго й заборонив росіянам їздити до країни, економіка якої дуже залежить від туризму. Фактично відносини з Туреччиною тоді перервалися.
Ердоган пізніше висловив співчуття сім'ї загиблого пілота винищувача / Фото: TURKISH ARMED FORCES HEADQUARTERS/ANADOLU AGENCY/GETTY IMAGESУ період цього загострення, яке змушувало Ердогана нервувати, Росія навіть заявляла, що президент Туреччини причетний до таємних закупівель нафти в ісламських екстремістів. Ердоган пообіцяв піти у відставку, якщо хтось зможе це довести. Але Москва вирішила не підтверджувати своїх слів.
За сім місяців Ердоган здався, не здавшись. Він надіслав Путіну лист, в якому висловив співчуття сім'ї загиблого пілота і вибачився за його смерть. Але — у властивій йому манері — за знищення бомбардувальника він не вибачився. Однак його план спрацював, і діалог між двома країнами почав відновлюватися.
Але вже за кілька тижнів Ердогана відвернув внутрішній хаос — спроба військового перевороту. Захопити самого президента, який на той час відпочивав на середземноморському курорті, не вдалося, заколот придушили.
Путін перший з іноземних лідерів зателефонував Ердогану. Вже незабаром Ердоган полетів до Петербурга на особисту зустріч з російським президентом. Риторика того часу відрізнялася від нинішньої: Ердоган називав Путіна своїм другом і дякував за нагоду зустрітися.
Але на цьому проблеми не скінчилися. У 2019 році Росія і Туреччина знову опинилися по різні боки барикад у північно-східній Сирії. А за рік опинилися буквально на межі війни: Ердоган погрожував військовою операцією проти урядових сил Сирії, а Росія обіцяла Асаду підтримку.
Ареною для протистояння була не лише Сирія, а й Лівія, де Путін і Ердоган підтримували різні сторони у місцевій громадянській війні.
Фото: CHRIS MCGRATH/GETTY IMAGESАле, попри все це, обом вдавалося домовитися. І всі розбіжності (як і протести країн Заходу) не завадили Туреччині закупити російські С-400, відкрити Турецький потік в обхід України та дозволити Росатому будувати атомну електростанцію на середземноморському узбережжі Туреччини.
Ердогана й Путіна часто порівнюють. Обидва прийшли до влади після непростого періоду у своїх країнах, запропонували людям стабільність, виступали за традиційні цінності, стали авторитарними лідерами, розпочавши репресії проти своїх опонентів, а також журналістів та громадянських активістів.
Директор російського Центру вивчення нової Туреччини Юрій Мавашев додає: «Стиль Ердогана, на перший погляд, схожий зі стилем Путіна, але є одна важлива відмінність. Путін — апаратник, який не має жодного досвіду політичної боротьби. А Ердоган — людина, яка пройшла шлях у політиці. Він очолював Стамбул і навіть якийсь час сидів у в’язниці за свої політичні погляди (1997 року Ердоган провів 120 днів у в’язниці за поему, яка не сподобалася владі, через що змушений був піти з посади мера — ред.)».
Попри цю різницю, Ердоган і Путін часто могли порозумітися і з повагою ставилися до амбіцій та інтересів один одного. Але війна в Україні показала Ердогану те, чого він не міг знати до її початку.
«Світ більший, ніж п’ять країн»
Володимир Путін відомий тим, що любить змушувати інших себе чекати. У світовій політиці такі запізнення вважаються грубістю, але зустрічі за участю Путіна дуже рідко розпочинаються вчасно.
Однак у липні цього року чекати змусили Путіна. Недовго — лише близько хвилини — російський президент на самоті підтискав губи й переминався з ноги на ногу перед телекамерами. Після чого до зали увійшов Ердоган, і Путін розкрив руки, наче дочекався дорогого друга, який спізнився на зустріч.
Експерти довго аналізували, чи було це випадковістю, чи умисним сигналом з боку Ердогана. Будь-який варіант можливий, оскільки Ердоган ніколи не приховував своїх зовнішньополітичних амбіцій. Минулого року він заговорив про «несправедливість» політичної системи світу, яка утворилася після Другої світової війни. Президент Туреччини запропонував розширити права країн-учасниць ООН, які не входять до п’ятірки постійних членів Ради Безпеки. Тоді він сказав: «Світ більший, ніж п’ять країн».
Керуючись своїми амбіціями, Ердоган завжди вважав себе (як і Путіна) одним з лідерів Чорноморського регіону. Але за місяці війни, коли російська армія продемонструвала, на що здатна, не здобувши швидкої й легкої перемоги, баланс сил у регіоні змінився. Зараз Росія значно сильніше потребує Туреччини, ніж Туреччина — Росії, каже експерт Дімітар Бечов.
Путін і Ердоган у 2020 році на відкритті Турецького потоку / Фото: BURAK KARA/GETTY IMAGESТак, Росія залишається головним партнером Туреччини у газовій сфері, але Ердоган чудово розуміє, що з кожним днем ринків збуту цього газу у Москви дедалі менше. А це означає, що ризикувати важливим ринком збуту Росія не буде. Розуміє це і Володимир Путін, який запропонував Ердогану створити в Туреччині «газовий хаб» — центр розподілу газу, через який йтимуть всі основні постачання.
Ердоган, звісно, погодився. Якщо такий проєкт реалізують, Туреччина стане головним посередником у продажу газу плюс отримає необхідну інфраструктуру. А Путін розраховує, що така схема дозволить продавати газ до Європи, якій не потрібно буде розраховуватись в рублях з підсанкційними російськими банками.
На словах усе добре. Насправді ж складніше. Газогін Турецький потік складається з двох ниток, одна з яких постачає газ для турецького споживача, а друга — для країн Південно-Східної Європи. Але південь Європи технічно не може приймати більших обсягів газу.
«Тобто треба ще трубу прокласти. А хто прокладатиме? За які гроші? Адже Росія перебуває під санкціями», — резюмує головні питання до проєкту тюрколог Юрій Мавашев.
Але головна проблема навіть не технічна. Питання в тому, чи Європа готова купувати в хабі якийсь «турецький» газ, розуміючи, що купує російський? Європейські покупці цього не прагнуть. Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що Європа змогла замінити дві третини російських поставок лише за вісім місяців.
«Розумна демонстрація сили»
Поки що Ердогану вдається отримувати преференції з війни в Україні, але чим довше вона триває, тим це важче зробити, вважає Дімітар Бечов.
Великою перемогою Ердогана міг би стати мир в Україні, але війна триває, і особистих досягнень у турецького лідера поки що не так багато. Найголовніше з них — це його участь у зерновій угоді.
Цей балкер спочатку затримали біля входу до Босфору, коли Росія вийшла з зернової угоди. Але незабаром Путін передумав, і судно пропустили / Фото: CHRIS MCGRATH/GETTY IMAGESВосени Росія вийшла з зернової угоди. Щоправда, досить несподівано, лише за 72 години й після однієї розмови з Ердоганом, Володимир Путін передумав.
Туреччина не повідомляла, як змогла переконати Москву. Росія заявила, що отримала певні гарантії. Але анонімні джерела західних агентств вказували, що повернення країни до зернової угоди є результатом тиску Туреччини. Будь-яка навіть випадкова атака на кораблі Туреччини — це атака на кораблі НАТО.
Радник глави Офісу президента України Михайло Подоляк переконаний, що Путін передумав через «розумну демонстрацію сили», яку український представник назвав «османською дипломатією».
«Османську дипломатію» Ердоган використовує не лише у діалогах з Москвою і Києвом. Великий потенціал поширення свого впливу він бачить і в країнах Африки, де постійно відкривають нові турецькі представництва. Туреччина має 43 посольства на континенті. Турецька авіакомпанія пов’язує ці країни у небі. Ердоган регулярно буває в Африці, вже відвідав понад 30 країн. На початку цього року Туреччина направила своїх військових аташе до 19 африканських країн, зокрема, в Південну Африку, Марокко, Нігерію, Гану, Алжир та Ефіопію. За останні роки Туреччина підписала військові угоди з більшістю країн Західної та Східної Африки.
Ердоган намагається поширити свій вплив на країни Африки. На фото він в Уганді / Фото: KAYHAN OZER/ANADOLU AGENCY/GETTY IMAGESЕрдоган вже провів кілька самітів партнерства Туреччина — Африка й продовжує співпрацю з країнами континенту, продаючи їм транспортні засоби, боєприпаси та зброю, зокрема, свої знамениті безпілотники.
Поки Росія зайнята війною в Україні, Реджеп Ердоган посилює свій вплив у Євразії й взагалі на всьому просторі, на який претендувала Росія, зауважує Юрій Мавашев.
У листопаді Туреччина була головою саміту Організації тюркських держав, де брали участь лідери Узбекистану, Азербайджану, Казахстану та Киргизстану. У кулуарах обговорювали, що незабаром до організації може приєднатись Туркменістан.
Час для Ердогана наразі вкрай вдалий, тоді як Казахстан — найбільша країна в регіоні — вже висловлювала невдоволення. Лідер держави Касим-Жомарт Токаєв відмовився визнавати незалежність самопроголошених «ЛДНР», назвавши їх «квазідержавними територіями».
Ердоган тим часом продовжує нарощувати торговельний потенціал з тюркомовними країнами та використовує «м'яку силу», фінансуючи, наприклад, будівництво або реконструкцію мечетей.
Але Ердоган має одну проблему. Наступного літа у Туреччині відбудуться вибори президента. І хоча його перемоги на світовій арені можуть видатись значними, для виборців важливіше те, що відбувається всередині країни.
Імунітет до заголовків
Якщо у зовнішній політиці Ердогану вдалося досягти деяких успіхів, то у внутрішній він стикається з серйозними проблемами.
В Туреччині — важка економічна криза. Інфляція лише за офіційними оцінками — понад 85%. Це рекорд за останні 24 роки. Ціни ростуть практично на все, але найпомітніший стрибок — на продукти і транспорт.
Причина такої інфляції — падіння ліри, яке почалося восени 2021 року, коли Центральний банк Туреччини знизив ключову ставку, тобто відсоток, під який видає кредити комерційним банкам.
Традиційно центральні банки у всьому світі намагаються підвищити ставку, аби стримати інфляцію. Але Реджеп Ердоган має свій погляд на кредитно-грошову політику ЦБ. Нинішня криза є серйозною проблемою для Ердогана, режим якого багато в чому спирався на обіцянки стабілізувати економіку — нинішній президент прийшов до влади після економічної кризи 1998 року.
Через економічну кризу в Туреччині ростуть ціни, а купівельна спроможність падає / Фото: BILAL SECKIN/SOPA IMAGES/LIGHTROCKET VIA GETTY IMAGESДиректор російського Центру вивчення нової Туреччини Юрій Мавашев зауважує: «Опозиція не сидить склавши руки. Вони досі не оголосили, хто ж буде коаліційним кандидатом. Вони не хочуть давати Ердогану такої фори: якщо вони назвуть ім'я, проти цієї людини можна застосувати адмінресурс, шукати якийсь компромат, підігрівати у ЗМІ. А поки що опозиція дивиться на Ердогана, Ердоган — на опозицію. І так вони рухаються до 2023 року».
Адміністративний ресурс вже почав працювати в окремих випадках — проти потенційних кандидатів, які мають непогані шанси на майбутніх виборах. Меру Стамбула Екрему Імамоглу загрожує звинувачення в образі членів Центрвиборчкому. Йому загрожує до чотирьох років позбавлення волі та заборона обіймати керівні посади.
Соратники Імамоглу у Республіканській народній партії пов’язують цю справу з виборами, припускаючи, що Ердоган намагається прибрати потенційного єдиного кандидата від опозиції.
Фото: YASIN AKGUL/AFP VIA GETTY IMAGESЕрдоган намагається конвертувати зовнішньополітичні перемоги на внутрішній ринок, але громадяни країни вже звикли до того, що з Туреччиною рахуються, а ім'я президента не сходить із заголовків світових ЗМІ.
«У людей вже виробився імунітет. Ердоган переборщив із цією конвертацією. Але найголовніше — дуже важко замінити те, чого немає в холодильнику, тим, що є в телевізорі. Це зовсім не російська історія у цьому сенсі», — каже Мавашев.
Попри це, шанси Ердогана все ще високі. Як зазначає Дімітар Бечов, уряд країни розпочав програму надання субсидій — це короткострокова міра, але нинішній президент покладається не лише на неї. «У нього залишаються всі важелі впливу, зокрема, на виборчу комісію, він контролює ЗМІ. Отже, умови не будуть однакові для всіх учасників президентських перегонів», — зауважує експерт.
Незалежно від шансів Ердогана на виборах, найближчими місяцями він залишатиметься посередником між Україною, Росією і Заходом.
Бо інших посередників просто немає.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!