"Як я втекла з монастиря, де провела 12 років"
Florencia LuceОдного ранку, не питаючи дозволу, Флоренсія Люсе зняла слухавку і зателефонувала родині. "Чекайте на мене вдома. Треба з вами поговорити".
Вона зібрала свої речі і вийшла на вулицю.
Це рішення зріло у її голові багато років. І одного грудневого ранку вона таки наважилась втекти з усамітненого монастиря, де провела 12 років.
- Католицький єпископ відмовився від сану - закохався в авторку еротичних романів
- Як світська левиця залишила все, щоб стати черницею
Цей досвід надихнув аргентинку написати роман "Пісня часу" (вільний переклад з іспанської), що вийшов на початку цього року.
У монастирі Флоренсію не утримували силою. Але контроль і психологічні маніпуляції, яких, за її словами, вона там зазнала, не давали їй піти.
Вона виросла в сім'ї середнього класу в Буенос-Айресі й сьогодні сприймає свій досвід як результат власної розгубленості й потреби знайти себе у великій родині.
Вона також вважає, що власний ідеалізм і погані поради духовного наставника повели її хибним шляхом.
Флоренсія визнає, що в чернецтві були й "прекрасні моменти", але їх затьмарили дріб'язкові проблеми, далекі від духовного життя, якого вона прагнула, коли йшла в монастир.
Однак, щоб порвати з цим життям, їй знадобилося понад десять років.
Зараз вона з чоловіком і дочкою мешкає у Нью-Джерсі.
Ось її історія.
Флоренсія Люсе з братами й сестрамиДитинство і юність
Я виросла у Буенос-Айресі в родині середнього класу з п'ятьма дітьми.
Ми відвідували церкву, але релігійною наша родина не була.
Я ходила до звичайної школи. У 19 років замислилась про релігійне покликання.
Вивчаючи сільське господарство в Католицькому університеті, я відчула поклик. Це було дуже раптово і швидко. Пам'ятаю момент, коли мала чітке відчуття, що Бог мене кличе — просто фізично відчула.
Мій духовний наставник розповів про монастир і запевнив, що я ідеально підходжу для споглядального чернечого життя.
Коли я зараз думаю про це, то розумію, що той "релігійний поклик" був почасти моїм юнацьким екстазом, пошуком себе. Я кинулась в релігію частково й тому, що відчула необхідність залишити рідну домівку.
Деякі з моїх друзів одружилися у 20 років, щоб вирватись з-під батьківського контролю, а я отримала можливість стати черницею.
Моя родина жила дружно, але в домі завжди було багато людей, і мені не вистачало особистого простору. Крім того, ідеалістка всередині мене хотіла зробити щось для цього світу.
То була помилка, порив.
Рішення
Батьки мого рішення не зрозуміли, а брати і сестри сказали, що я з'їхала з глузду. До чернечого життя я мала багато друзів. Була товариською людиною, любила спорт, зустрічалась із хлопцем.
Але коли поговорила з настоятелькою монастиря, то ні про що інше вже не думала. Мене прийняли одразу - не радили почекати, подумати чи спочатку закінчити університет. Моя слабка віра також не викликала сумнівів.
Флоренсія у родинному коліКоли я почула про чернече життя, воно здалося мені ідеальним.
Правила
У монастирі зв'язок із зовнішнім світом обривається. Я привезла з собою лише найпростіший одяг — ніяких книг, радіо і особистих речей.
Мене направили до молодої жінки, яка провела і пояснила порядок і правила, яких треба було дотримуватись - так влаштований чернечий світ. Наприклад, є правило тиші: поки готуєш, прибираєш чи йдеш на заняття, розмовляти не можна.
День черниці складається з літургії, медитації, навчання, роботи й молитов.
Ми молилися за сім'ю або владнання конфліктів. Сьогодні, наприклад, це була б війна в Україні. За що молитися вирішувала настоятелька. Щодня вона отримувала свіжу газету, вирізала статті, які, на її думку, становлять інтерес, і залишала їх у кімнаті, де ми могли їх прочитати.
Інформація фільтрувалася, до іншої доступу не було: джерелом була лише настоятелька або сім'я (але їхні візити ставали дедалі рідшими). Все це мало наблизити мене до Бога.
Дріб'язкові речі
Я дуже полюбила сестер. Це були духовні люди, які стали моєю родиною. Але з ними було чимало конфліктів. Монастир - надзвичайно закрите середовище з багатьма правилами, які насправді порушуються.
Від вас очікують духовної чистоти й відданості. Але це настільки амбітна мета, що мало хто може її досягти. Я також бачила багато людей, яких там не повинно бути. І зрозуміла, що це світ заздрощів і конкуренції, де є групи й люди, які хочуть "зробити кар'єру", як у бізнес-компанії.
Монастир - вертикальна організація, де настоятелька є духовною наставницею кожної черниці. Вона єдина, з ким дозволено обговорювати конфлікти, і вона сама часто опиняється в їх епіцентрі, адже черниці прагнуть її уваги й змагаються за її прихильність.
Досвід чернечого життя надихнув Флоренсію Люсе написати книжкуТе саме було із симпатіями й антипатіями інших черниць - так виникали нездорові стосунки. Ми жили цими зв'язками, прагнули привернути до себе увагу. Життя в ім'я Бога поступово перетворювалося на життя в ім'я настоятельки.
Усе це призводило до психічних проблем, які проявлялися у різних захворюваннях. Багато сестер страждали від проблем зі шлунком та головного болю, але, коли їх оглядав лікар, то нічого не знаходив.
Ми жили у замкненому просторі. Сприймали невелику проблему як катастрофу, постійно роблячи з мухи слона. А оскільки говорити нам забороняли, ми застрягали в постійних роздумах про незначні речі.
Крім того, нам не вистачало фізичних навантажень, як-то занять спортом.
У монастирі було повно розгублених молодих жінок. Це середовище розумово й емоційно дуже виснажувало, тож одного дня я запитала себе: що я там взагалі роблю?
Сумніви
Вже у перший рік я почала сумніватись, чи дійсно маю релігійне покликання. Але спочатку мені подобалось життя в монастирі - я любила вчитися й співати.
Були певні труднощі, але настоятелька пояснювала, що це трапляється з усіма черницями. Вона також казала, що я дуже добре адаптувалася і маю справжнє покликання.
Коли я заводила розмову про те, що хочу піти, вона плакала, і це завжди змушувало мене лишитись. Не думаю, що вона мала погані наміри, радше хотіла, щоб у монастирі було більше освічених дівчат. Настоятелька взяла нас під свою опіку, бо сподівалась, що зможе сформувати нас для чернечого майбутнього.
Getty ImagesОскільки я вміла водити машину, вона брала мене до своєї матері, в кафе чи в магазин за покупками.
Це офіційно заборонялося, і я не могла нікому нічого розповісти.
Спочатку все це мені подобалося, але потім стало причиною внутрішньої кризи.
Криза
Настав момент, коли я зрозуміла, що, обираючи життя в монастирі, хотіла змінити себе і допомогти змінити світ, а натомість маю дбати про дрібниці.
Я молилася, але найважливішим виявилось налагодити добрі стосунки з іншими черницями, щоб вони давали роботу кращу, ніж прибирання туалетів.
Однак спусковим гачком стала поїздка до монастиря у Франції, куди мене відправили допомагати. Коли я повернулась, то відчула, що ставлення до мене змінилося.
Потім померла моя бабуся, з якою ми були дуже близькі. Мене не пустили на похорон, але при цьому дозволяли пити чай з матір'ю настоятельки.
Це допомогло побачити все ясніше. Я ще більше засумнівалась у своєму покликанні й найголовніше - я зрозуміла, що стаю психічно хворою.
Тож за 12 років я нарешті наважилась порвати з тим життям.
Кінець
Я багато разів намагалась піти, але настоятелька завжди переконувала мене залишитись. Тому я припинила з нею розмовляти, сама все вирішила і одного дня просто лишила листа на її столі. Я пояснила, що йду так, бо інакше не зможу.
Взяла свої речі і, вдавши, що їду у справах, попросила відчинити мені двері.
Getty ImagesЯ не вважаю це втечею. Це був єдиний спосіб вибратись з психологічного й емоційного рабства. Але у монастирі мене дуже розкритикували за такий вчинок.
Плану дій я не мала, але знала, що повинна піти звідти і що отримаю підтримку сім'ї.
Це була дуже зворушлива зустріч. Минуло багато років, а вони й гадки не мали про мої внутрішні конфлікти. Ми говорили, плакали і були дуже щасливі.
Нове життя
Коли я вийшла, була бліда, худа і майже нічого не їла. Знадобились тижні, щоб фізично відновитись. Потроху я почала вчитися, влаштувалася на роботу. Зустріла чоловіка, за якого потім вийшла заміж.
Терапія й підтримка сім'ї і друзів допомогли подолати тугу. Мені дуже пощастило.
Повернувшись у реальний світ, я легко адаптувалася - це нагадувало повернення риби у воду.
Флоренсія з чоловіком і дочкоюЯ багато думала, чому провела в монастирі так багато років. Повністю я ще не відповіла собі на це запитання.
Мені подобалось тамтешнє життя, час, який давали на навчання чи читання, але гадаю, головним чинником був вплив настоятельки, дуже харизматичної жінки, що мала велику владу над усіма.
Те саме запитання виникає в людей, що лишаються в секті чи у шлюбі, який їх руйнує. Я ні про що не шкодую, це був важливий досвід. Шкода лише, що я присвятила цьому забагато часу.
Роздуми й поради
Мій досвід не зламав мою віру в Бога чи в духовне життя, але тепер я знаходжу це в літературних текстах чи під час прослуховування концерту, а не в інституті церкви, чиї накази, розбіжності й лицемірство я не сприймаю.
Я б порадила всім, хто думає про чернече життя, не поспішати, отримати інший досвід, перш ніж обрати цей шлях.
А священників я б просила не залучати молодь. Дати їм час на роздуми, адже коли вони вразливі, то на 100% вірять у те, що слово священника - це слово боже.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!