Місто, що стримує війська Путіна. Як живе понівечений війною Бахмут
Його тіло лежало там, де він упав - самотнє, на спині, під тьмяним вересневим сонцем.
Він загинув близько полудня 24 вересня під час інтенсивного обстрілу міста Бахмут на сході України. Ми натрапили на нього випадково, а пізніше дізналися, що його звуть Андрій Яблонський, йому було 52 роки.
Неподалік жінка в червоному пальті закричала від болю, ховаючись у дверях. Це була сестра Андрія. "Що мені робити з братом?" - голосила вона. Понад годину його не могли зрушити з місця, тому що обстріли не вщухали.
- Сєвєродонецьк і Бахмут: сотні поранених цивільних вивозять поїздами
- "Чим більше поїде, тим менше загине". Як іде обов'язкова евакуація з Донеччини
- "Мамо, нашого тата більше немає?" Історії військових, які загинули на війні
Андрій присвятив своє життя порятунку інших. Він працював водієм швидкої допомоги і загинув неподалік від свого депо - його тіло пробите осколками.
Зараз його ім'я додалося до списку вбитих Росією в Бахмуті. За останні місяці від ворожих обстрілів загинуло понад 70 мирних жителів, повідомив керівник Донеччини Павло Кириленко.
Напевно, ми чули снаряд, який убив Андрія.
Кілька годин того ранку центр міста охоплював свист і оглушливий свист снарядів, що долітали з боку російських військ, і звуки падіння снарядів, що летіли у відповідь з боку українських. Навколо нас точилася артилерійська дуель - відповідь прилітала так швидко, що важко було встежити.
"Це як бадмінтон", - сказав український колега.
Десяток мирних жителів скупчилися біля стіни, пригинаючись і здригаючись, коли один вибух слідував за іншим. Їхнє найцінніше майно було спаковане в дорожні сумки біля їхніх ніг. Вони чекали на людину, яка мала вивезти їх з міста.
Люди ховаються за стіною від обстрілівДо початку російського вторгнення в лютому в Бахмуті проживало близько 70 000 людей, і він був відомий своїми соляними шахтами та виробництвом ігристих вин. Зараз він понівечений війною і майже неживий.
48-річна Ірина в яскраво-жовтій куртці нервово спостерігала за своєю 14-річною дочкою Єлизаветою, яка, здавалося, потонула в своєму худі. Мати й донька іноді дружно здригалися від звуків бою. Потім дівчина схилялася над переноскою для тварин.
Ірина неохоче поїхала з рідного міста заради дитини.
"Дуже важко, - сказала вона мені, - дуже важко. Я б ніколи звідси не поїхала, якби не війна. Головне - врятувати життя моїй донечці. Ми також беремо з собою свою кішку, як народила кошенят, щоб ми всі вижили".
Чи зможе вона колись повернутися?
"Я хочу повернутися в Бахмут, - відповіла вона. - Наші ЗСУ повернуть собі території, і все буде добре". Це твердження є і молитвою, і символом віри для багатьох в Україні.
Ірина вирішила евакуюватися з Бахмута з донькою-підліткомЧерез понад шість місяців після початку війни президент Путін нещодавно знову повторив її мету - встановлення контролю над усім Донбасом. Бахмут - камінь спотикання.
Російським військам зараз дуже потрібна перемога, особливо після останніх принизливих поразок на північному сході України. Поки що українські війська стримують їх на східній околиці цього стратегічного міста.
Як би не закінчилася битва за Бахмут, у Ірини та Єлизавети є більш нагальна турбота - вижити до кінця дня. Вони поспіхом збирають свої речі та залазять у фургон, за кермом якого сидить волонтер Сергій Іванов.
39-річний чоловік, який носить шолом і сонцезахисні окуляри, колись був барабанщиком у рок-групі. Зараз він - частина мережі під назвою Rescue Now і, здається, живе на адреналіні. На його правій руці є татуювання латиною - carpe diem, або "ловіть день". Ось уже кілька місяців він саме цим і займається, рятуючи цивільних у прифронтових районах.
Він применшує ризик для свого життя під час цих щоденних місій. "Думаю, це звично для мене, - каже він, - і для будь-якого українця. Я щасливий, коли бачу посмішки на цих обличчях. Я люблю життя, я люблю Україну і я люблю людей".
З цим він рушає на швидкості по вибоїстих дорогах. Для Ірини та її доньки це перший етап подорожі до відносно безпечної столиці Києва.
До війни Сергій Іванов був барабанщиком у рок-гуртіІнші вирішують залишитися в місті - в'язні віку та пам'яті, як 80-річна Лідія, яку ми зустріли на іншому кінці міста.
Жорстокість війни дивиться їй прямо в очі. Її скромний будинок стоїть навпроти почорнілого п'ятиповерхового житлового будинку, розірваного на частини російською авіацією 15 вересня.
За даними екстрених служб, під час нападу загинули п'ятеро мирних жителів. Коли наступного дня людей шукали під завалами, один із членів пошукової групи загинув під час обстрілу.
Лідія сидить на лавці перед домом, схилившись над палицею. Вона закутана у кофту й носить чорний вовняний капелюх. Коли ми починаємо говорити, їй на очі швидко набігають сльози.
Вона оплакує Володимира, свого чоловіка, з яким вони прожили 60 років і який нещодавно помер через хворобу, і мир, який вони раніше мали.
Лідія розмовляла з ВВС, коли на місто падали снаряди"70 років війни не було. Навіщо вони її почали? За що вони воюють? Мені хочеться плакати дні і ночі, - каже вона мені. - Я прошу чоловіка мене забрати. Моїх дітей евакуювали. Їм теж життя зруйнували. І маленьких дітей евакуювали. Вони нас мучать, 100%".
Лідія хитається з боку в бік, її слова перериваються обстрілами.
"Яка це буде зима, - зітхає вона. - Без газу, в холодній хаті. Я б із задоволенням голодувала, аби тільки припинили обстріли".
- Два наступи. Українська та російська армії ведуть бій за ініціативу
- "Порізав обличчя і ґвалтував": як російські військові знущаються з жінок і дівчат
Коли ми виїжджали з Бахмута, над містом все ще підіймався дим після чергового російського авіаудару. Серед завалів тлів попіл. У своєму намаганні взяти місто, Росія, здається, готова його знищити.
Це те, що ми вже бачили в руїнах інших українських міст: обстрілювати, вбивати і повторити знову - ось шлях російської армії.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!