Власний досвід. Каву в кавуні, із собою. Це пара, що виїхала з Херсона та відкрила кав’ярню в Івано-Франківську

Ми не брали нічого на довгий період. Думали, що скоро загинемо

07/07/2022, 13:24:03

Костя та Поліна разом із друзями кілька років розвивали бізнес у Херсоні – кав’ярню, що була популярним місцем і для місцевих, і для туристів. Туризм був для Кості питанням важливим, бо він вважає, що в міста великий потенціал для розвитку. Обидва не вірили, що війна почнеться та залишалися в місті. Поліна розповідає, що 22 лютого їй подзвонила подруга, яка раніше жила в Криму, і порадила підготуватися, купити запаси їжі та горілку, щоб віддавати російським військовим на блокпостах.

Улюблене місце довелося закривати та поспіхом евакуюватися. Обрали Івано-Франківськ, тому що бували в місті та розуміли його контекст. Перші тижні були шоковими, але коли це минуло, вони вирішили, що час щось робити. Ми говоримо з Поліною та Костею про переїзд, відкриття кав’ярні в Івано-Франківську й те, яке життя в Херсоні зараз.

Текст: Марк Лівін, Дарія Чиж

Фото: Дмитро Кочнєв

Про кав’ярню в Херсоні

Костя вже 9 років працює з кавою. Разом із дружиною і друзями, Іваном та Анею, а за сумісництвом партнерами, вони відкрили перший заклад у 2019 році. Це була кав’ярня to go в колаборації із сервісом із ремонту техніки. Задум такий: клеїш скло, ремонтуєш девайс і паралельно п’єш каву. Через рік кав’ярня переросла в щось набагато цінніше, а сам сервісний центр згодом з’їхав.

Костя:

Ми орендували сусіднє приміщення та переобладнали його під склад і кухню. У нас було вже багато позицій, тож з’явилася необхідність робити заготівлі. Усі сиропи, чаї, лимонади, круасани, тістечка, салати, сендвічі готували наші кухарі. У нас не було купованої продукції. Тому ми переросли з маленької точки, де видають напої в паперових стаканах, на повноцінний заклад із кухнею в 100 м² і кав’ярнею на 30 посадкових місць разом із літнім майданчиком. Потім почали готувати сніданки, боули, салати – як у закладі, так і навинос.

Наша аудиторія дуже різностороння. Окрім великої посадкової зони, ми також робили сезонні фотозони. Наприклад, узимку прикрашали терасу ялинками, дерев’яними оленями, ліхтарями. І люди до нас ходили не тільки, щоб випити каву, а й влаштувати професійну фотосесію. Ми приємно раділи, що взимку люди спочатку йшли до нас, а вже потім на головну ялинку.

Зробити Херсон місцем, де молодь хоче залишатися

Костя:

Наша філософія складається з трьох частин. Перша – це особливе ставлення до кави. Ми продавали тільки спешелті-каву, допомагали людям з її вибором, постачали в інші заклади, додому, в офіс. Друга наша ціль – зробити наш простір місцем для обміну думок, зустрічей і спілкування. У саме місто Херсон не дуже інвестували гроші, воно потроху деградувало. Молоді люди з нього виїжджали. Ми хотіли зробити заклад, куди херсонці могли прийти та відчути себе, як удома, поспілкуватися, відпочити, насолодитися атмосферою. Ми разом заморочувалися над усіма елементами декору й одразу лагодили те, що виходило з ладу. Не було такого, що якесь ламання лишалося довше, ніж на тиждень.

Поліна:

Костя переймався за туризм Херсонщини, бо в міста дуже крутий потенціал. Мій чоловік створив бренд «Херсонська кава», який люди купували як сувенір.

Легенда про херсонську каву

Костя:

Чи бачили ви, як у нас вирощують каву в кавунах? Усі дивуються, коли дізнаються про це, навіть херсонці. Є легенда, за якою перші херсонські мореплавці їхали на закупівлю зерна до Ефіопії, щоб привезти його в Україну. Того року був маленький урожай кави. Вони навантажили пів трюму. Перевальний пункт був у Туреччині. Вони вирішили довантажити собі чогось нового, щоб не їхати порожніми та заробити ще грошей. Тоді в Україні не було кавунів. Це була нова ягода, яку вони побачили в Туреччині, зрозуміли, що це ексклюзив, і вони зможуть її добре продати. Довантажили решту трюмів кавунами, а коли їхали назад, почався шторм. Кава потрапила в кавуни, які висадив один фермер. З того часу на його плантації ростуть кавові кавуни.

Про виїзд із Херсона та перші тижні війни

Поліна:

За кілька днів до війни я запитувала чоловіка, чи щось буде. Він заспокоював мене і казав, що ні. 22 лютого мені зателефонувала подруга, яка раніше жила в Криму, і порадила підготуватися, купити запаси їжі та горілку, щоб віддавати російським військовим на блокпостах. На той момент, коли ми виїжджали, їх узагалі не було, а зараз їх понад 30.

Про початок війни я дізналася, коли мені зранку 24 лютого зателефонувала Костіна мама. Разом із чоловіком ми почали кудись збиратися. Сидіти вдома було страшно, тим паче треба було щось зробити з кав’ярнею. Ми склали якісь речі, узяли кішку, трохи продуктів і пішли на роботу. Побачили, як великий потік машин їде на виїзд, а потім зустріли нашу працівницю Машу.

Як виявилося, вона не прочитала наше повідомлення в чаті, що сьогодні ніхто не виходить, і збиралася працювати. У неї не було інтернету, вона не дізналася про початок війни, тож ми відправили її додому. Зараз Маша працює разом із нами в Івано-Франківську. Ми запропонували нашим працівникам із Херсона вступити в цей проєкт, якщо вони виїдуть, хоч на той момент упевненості було мало.

Пам’ятаю, як Костя приготував фільтр, до нас зайшов наш постійний клієнт випити кави. Ми забрали касу, планшет, продукти, а коли почалася сирена, пішли в театр поруч. Лишилися там на ніч і чули бої на Антонівському мосту. Наступного дня батьки Кості вмовляли нас виїхати з міста. Ми не хотіли, але було відчуття, що ось-ось почнуть обстрілювати місто з градів. Я була в паніці, сказала Кості виїжджати. І ми поїхали до Кривого Рогу.

Костя:

Усе було незрозуміло. Я плюс-мінус завжди знаю, що мені робити, а цього разу в мене в голові не було жодної думки.

Про зв’язок із Херсоном і ситуацію в місті

Поліна:

У Херсоні лишилися на той момент мої батьки, зараз вони вже виїхали, але лишився тато та друзі. Новини з міста дізнаємося через них. Нам розповідали, що окупанти перевіряють телефони по всьому місту. Наші знайомі кажуть, що тебе можуть зустріти та забрати телефон, навіть коли ти виносиш сміття. Тому потрібно чистити кеш кожного разу. Багато інформації ми не знаємо: скількох людей утримують, катують у підвалах. Тих, хто виїхав, зупиняли на блокпостах і перевіряли соцмережі, татуювання, історію дзвінків і повідомлень, починаючи з 24 лютого, навіть до. Я просто не уявляю, скільки в них часу, щоб зупиняти кожну машину та дивитися кожен мобільний. Також вони могли розстріляти автівку з людьми, коли їм щось не подобалося.

Костя:

У місті вже створили Херсонську народну військову адміністрацію, вони призначили свого «мера», кажуть, що скоро будуть вводити рублі. З’явилися російські продуктові магазини. А ще є наші люди, які заробляють на спекуляції та возять продукти з Криму.

Адаптація та рішення про відкриття кав’ярні у Франківську

Костя:

Шок від перших днів війни минув десь на другий тиждень. Ми не брали нічого на довгий період. Думали, що скоро загинемо. Коли ми виїхали з Херсона, з’явилася новина, що нашу трасу почнуть обстрілювати градами, але дорога була порожня. Поблизу Миколаєва наші військові рили окопи, а в Кривому Розі люди спокійно тоді ходили та пили пиво за 300 км від фронту. Я не бачив війну, але чув її, і розумів, що починається новий відрізок життя. Два тижні пролетіли, як день. Шок минув, але з’явилася тривога, що на Кривий Ріг також буде наступ, і ми вирішили їхати до Івано-Франківська.

Поліна:

На другий день у місті ми вийшли на Сотку, а там – «двіж», усі гуляють. Нещодавно були в закладі на вулиці Леся Курбаса, звідки вийшли вночі. Я уявила себе в романі Ремарка. Війна, а тут усі курять, п’ють – і я серед них.

Про кав’ярню в Івано-Франківську: з чого все почалося

Костя:

Ми у Франківську вже вчетверте чи вп’яте, коли ми сюди приїздили в гості до наших партнерів, то завжди думали, яке круте місто. Хочеться тут пожити та відкрити кав’ярню. Ці мрії постійно відкладалися. Так вийшло, що війна прискорила наші плани. Усе створювалося за фактом, уже коли ми приїхали до Франківська.

Поліна:

Костя запропонував відкрити кав’ярню на ті гроші, які лишалися на весільну подорож. Ми зрозуміли, що або проїмо ці заощадження, або інвестуємо та спробуємо щось зробити. Було страшно, але ми ризикнули. Ми прогулювалися містом не для того, щоб відпочити, а щоб знайти місце для закладу. Побачили напис «оренда», роздивилися та вирішили, що це гарний куточок. Ми вже уявили, який вигляд буде мати наш заклад. Зараз до нас заходять із собаками, дітьми, велосипедами. У центрі було б не так.

Костя:

У нас є чуйка на місця. Хоча місцеві говорили, що тут узагалі ніхто не ходить і відкривати не варто, ми все ж відчули, що обрали локацію правильно. Подібне нам казали в Херсоні про вулицю, де зараз наш простір. Дійсно, там спочатку було нелюдно, але з появою кав’ярні машинам ніде було припаркуватися.

Труднощі були незначні, в основному через війну. Чогось не доставляють, чогось не виготовляють. Те, що робилося за один день, тепер робиться за три, тому ми відкрилися пізніше, ніж мали би. Але відкрилися за 23 дні. Вирішили, що більшість роботи зробимо самостійно, бо так швидше. Тут ми починали все спочатку й самі. Але ми вже через це проходили не раз в Херсоні. Як тільки з’явиться можливість, будемо наймати працівників. Три людини вже працевлаштовані в нас офіційно, ми платимо зарплати та податки.

Про цінність простору

Костя:

Найважче – це змиритися з війною. Новини не дуже тішать. Те, що знову у справі та можемо допомогти людям, – це супер. Але загальний стан досі важкий. Ми бачимо, що це місце необхідне людям. Спочатку нашими відвідувачами були переселенці з Києва та Харкова. Вони розказували нам свою історію, ми підтримували їх. Бізнес, який відкривається в цей час, має мотивувати людей. Війна в Україні незрозуміло, коли закінчиться, і яким буде результат, але життя продовжується. Малий і макробізнес – це те, що рухає нашу економіку. Своїм підприємством я даю роботу іншим. Так би це приміщення стояло порожнім, а з нами в ньому з’явилося нове життя.

У Франківськ ми привезли свою культуру, хоча це і ризикований крок. Є франківські діячі, які розвивають ринок, і коли приїжджає хтось новий, то він має або адаптовуватися в цей бізнес, або йти на ризик і намагатися просунути щось своє. Але щось нове – це завжди добре, бо коли немає притоки, вода застоюється.

Відкриття кав’ярні в Херсоні під час війни

Поліна:

У Херсоні є заклади, які не закривалися. Наш не працював три місяці. Ми не хотіли відчиняти двері, бо не згодні з окупацією. Не впевнені, що це було б доречно. Також ми не розуміли, як провести інструктаж працівникам, якщо до них зайде російський військовий. Ситуація в місті неоднозначна. Коли мої подруги виставляють сторіз із прогулянок із морозивом, де поруч граються діти, катаються на велосипедах, відчуття, що все спокійно. Там є місця, «не забруднені росіянами». Я була на 90% проти, щоб ми відкрилися в Херсоні, але зараз розумію, що людям, які там лишися, це потрібно. Наші гості надсилають фото, де вони п’ють нашу каву, беруть її додому, купують джем. Пишуть подяки, що ми відкрилися.

Костя:

Ми не хотіли покидати простір, бо віримо, що Херсон звільнять. Нас попросили заплатити оренду: або працюєте, або з’їжджайте. Наші працівники захотіли вийти на роботу. Я набрав свого друга, він сказав, що готовий зайнятися закупівлями та стояти в чергах за українськими продуктами. Зараз ми працюємо на наших залишках, які були на складі, що буде далі – не знаємо. Знову сплачуємо податки, платимо оренду, даємо роботу працівникам, а клієнтам – можливість відвідувати простір.

Матеріал створено в партнерстві з програмою СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них