джерело: "броно"Ні Янукович, ні китайці, ні російські окупанти Миколайчука не зламали. Історія швейного підприємства "Броно"
Попри всі випробування, які ставали на заваді його улюбленій справі, невеликий підприємець із Славутича ніколи не опускав рук, продовжує працювати, допомагати армії і виробляти необхідний товар.
"Якщо в місто привозити постійно безкоштовний хліб, то рано чи пізно булочні закриються". Так недавно один з українських топ-менджерів в інтерв'ю ЕП пояснював, як міжнародна благодійна допомога може зіграти злий жарт з українським бізнесом.
Як приклад він наводив післявоєнний досвід Боснії, де великий обсяг благодійної допомоги значною мірою вбив локальну економіку. Тут йдеться не про військову чи фінансову допомогу, а саме про гуманітарну.
Можна привозити із США ковдри і роздавати переселенцям, але так само їх можна купити в Україні, і так підтримати український бізнес. Тож важливо, щоб українські урядовці доносили це і до основних міжнародних донорів, наголошував керівник.
В буремні часи першим лягає малий бізнес, у якого нема достатнього запасу міцності. Проте бувають і успішні приклади, коли підприємства, отямившись від удару, встають на ноги і, наприклад, переходять на "воєнні рейки".
Власнику невеликого швейного підприємства "Броно" Михайлу Миколайчуку, про якого далі піде мова, часто доводилось змінювати фокус, щоб вижити і продовжити справу свого життя.
Наприкінці квітня підприємець із Славутича відшив першу партію вологостійких сидінь. Їх для чернігівських прикордонників замовили волонтери, з якими підприємець постійно співпрацює. Свого часу Миколайчук навіть розробив літній польовий костюм для українських військових, а потім конструював важливі дрібниці: жилети, чохли на шоломи, шапки-мазепинки.
Зараз підприємець збирає кошти, щоб пошити однакову форму для територіальної оборони свого містечка.
Нижче ЕП переповідає історію невеликого підприємця із Славутича, на заваді бізнесу якого ставали Янукович, китайські компанії та російські окупанти, але це його все одно не зламало. Він продовжує працювати, допомагати армії і виробляти необхідний товар під час війни.
"Китайські товари" вдарили по бізнесу
У квітні 1986 року, коли сталася аварія на ЧАЕС, Михайло Миколайчук якраз закінчував інститут легкої промисловості у Києві (нині Київський національний університет технологій та дизайну). А по завершенні навчання пішов працювати на "Чернівці легмаш" – підприємство конструювало обладнання для виготовлення трикотажу.
Через десять років Миколайчук викупив у роботодавця 15 станків і заснував у місті Славутич Київської області власне виробництво трикотажу. Підприємство отримало назву "Рукавична фабрика "Славутич" і займалось пошиттям робочих рукавичок, шкарпеток та спецодягу.
Конкурентів у підприємця на той час практично не було. На фабриці в маленькому містечку працювало 30 людей. Щомісяця виготовляли 65 тисяч пар рукавичок та тисячу робочих костюмів.
За роки роботи фабрика "Славутич" сформувала широку клієнтську базу, яка доросла до 150 українських компаній: усі атомні станції, пивзаводи, підприємства машинобудування, харчової промисловості та інші.
Велике переселення матраців: як найбільший виробник України переніс виробництво з Дніпра у Львів
Але потім президентом обрали Віктора Януковича. Відтоді ринок почав поступово наповнюватися дешевими неякісними китайськими товарами і бізнес підприємця почав занепадати.
"При Януковичі депутати та бізнесмени, дотичні до влади, почали завозити з Китаю величезні партії дешевих неякісних товарів. Через "відкати" начальникам виробництв їх постачали на підприємства. Ця корупційна схема вбила багато дрібних бізнесів в Україні і завдала збитків самим покупцям такого мотлоху", – наголошує підприємець.
За його словами, китайський спецодяг в ті часи не витримував навіть одного терміну експлуатації, а українські костюми, які вироблялись в Славутичі, люди носили по два роки. Утім державні підприємства тоді були вплетені в жорстку корупційну вертикаль, а супутні втрати місцевого бізнесу чи державних компаній тодішню владу не цікавили.
Підприємець наголошує, що він принципово не погоджувався платити за замовлення його товарів державними компаніями. У 2012-му фабрику довелося закрити.
Пізніше Миколайчук відкрив невелике приватне підприємство "Броно", штат працівників якого складався з трьох осіб. У найкращі місяці вони виготовляли 3-5 тис пар рукавичок та шили іншу захисну продукцію.
Так, працюючи на мінімумі, підприємство дожило до Революції гідності, а з початком війни на сході України "Броно" долучилося до волонтерського руху.
Польовий костюм українським військовим
На Київщині Михайла Миколайчука знають як фахового конструктора, модельєра та виробника якісного захисного одягу. Тому у 2014-му, коли військовим знадобилася форма, за її розробкою волонтери звернулися саме до нього.
"Звернулися люди з "Волонтерського воєнпрому" і попросили відшити пробну партію літнього польового костюма. Дали мені технічні вимоги, і я пошив п’ять комплектів. Волонтери відвезли їх на експертизу до Міністерства оборони, де їх випробовували.
Потім їх прийняли як зразок для матеріального забезпечення війська. Згодом у модель внесли зміни, з урахуванням вимог НАТО, і запустили у масове виробництво як літній польовий костюм українських військових", – розповідає Миколайчук.
Так у "Броно" з’явилися нові замовлення і друге життя. Проте підприємство не могло відшивати великі партії через занадто малі виробничі потужності. Тож тривалий час Миколайчук лише співпрацював з переможцями тендерів Міністерства оборони за договорами підряду. Підприємець отримував безкоштовно тканину, шив з неї костюми і одержував гроші за роботу.
Дрібні партії – по 120-130 костюмів – окремо замовляли волонтери, щоб напряму передавати військовим, які того потребували.
Секонд-хенд від 500 євро. Як українська стилістка переробляє старий одяг і продає його по всьому світу
Втім у 2018 році замовлення від підприємств-переможців тендерів також припинилися. Вони почали переносити виробництво в Китай, звідки завозили тканини. Це зробили для економії часу та грошей.
"Раніше як було? В Китаї замовляли тканину. Потім її треба розмитнити, роздати на підприємства, відшити костюми. Це все забирало час та гроші. Тому українські бізнесмени, які мали доступ до замовлень, почали шукати виробників одягу в Китаї.
Ті шили форму, і вже бізнесмени під своїм брендом завозили її в Україну. Інвестувати у розвиток легкої в промисловості вдома, вочевидь, ніхто не збирався. Так ми знову опинилися відрізаними від промислового виробництва", – каже Миколайчук.
Тож "Броно" знову перекваліфікувалося і почало шити постільну білизну та уніформу для працівників санаторіїв та психоневрологічних лікарень. А паралельно допомагало військовим на сході: шило шапки-мазепинки, маски, балаклави, теплі куртки, підстібки до них тощо.
Проте це відбувалось уже без участі Міністерства оборони. Про більшість потреб української армії дбали волонтери. Ця тенденція збереглася і після повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022-го.
План – одягнути тероборону в однострій
З початком повномасштабної війни у Миколайчука стало більше волонтерської роботи. Швачки та закрійниці виїхали зі Славутича. Тож чоловік із сином працюють самі, а за потреби віддають замовлення "надомницям".
"Нещодавно ми безкоштовно відшили балаклави та пов’язки на рукава. Періодично ремонтуємо одяг військовим. Коли росіяни захопили ЧАЕС і тримали в полоні кілька сотень людей – працівників та нацгвардійців, ми за добу пошили для них змінну спідню білизну. Її централізовано передавали на атомку", – згадує чоловік.
На момент розмови в планах Миколайчука було створити однаковий одяг для територіальної оборони Славутича, бо всі ходили у різних костюмах – хто що знайшов. Тому велися перемовини з місцевим командуванням, щоб визначилися з моделлю і дали замовлення.
Миколайчук конструює важливі дрібниці – жилети, чохли на шоломи та шапки-мазепинки."Нам потрібен офіційний запит військових. Бо зараз на військову тканину накладено бронь – її не можна придбати в магазині чи десь ще. Коли матиму замовлення від військової частини, то отримаю в Міноборони дозвіл на купівлю матеріалу", – пояснює підприємець.
За його словами, відпускна ціна костюму становитиме орієнтовно 1200–1400 грн. Кожен військовий купуватиме одяг самостійно. Наразі Михайло збирає кошти, щоб компенсувати частину витрат, і знизити ціну для оборонців.
Зброя в приватних руках: як держава поступається бізнесу на ринку озброєнь
За такою ж схемою шили вологостійкі сидіння для прикордонників. Військові звернулися з проханням до волонтерів, а ті замовили "аксесуари" у Михайла.
На такі дрібні, але потрібні речі, наразі немає державного замовлення чи відпрацьованого механізму забезпечення. Все працює за ланцюжком: військові мають потребу, повідомляють про неї волонтерам, ті збирають кошти чи домовляються про виготовлення, а потім видають хлопцям та дівчатам.
Наприкінці квітня підприємець із Славутича відшив першу партію вологостійких сидінь"Держава звикла, що все привезуть волонтери: випросять, вишкребуть, знайдуть і по максимуму допоможуть. Ось тому все так і працює. Усі наші перемоги – то заслуга військових, волонтерів та людей, які їх підтримують", – резюмує підприємець.
Волонтери допомагають не лише військовим. Вони ще й підтримують бізнес, коли дають замовлення таким компаніям, як "Броно". Чи може держава залучити такі підприємства до виробництва необхідного одягу? На це питання наразі поки що немає відповіді.