Артилерія грає в бадмінтон. Один день з життя Харкова, який не змогли взяти росіяни
Те, що я не покину Харків, я знала ще до війни. Коли з колегами, розуміючи ступінь небезпеки, обговорювали варіанти дій, я намагалася лише убезпечити рідних. Та так вийшло, що найбезпечнішим для нас усіх виявилося моє місто. Від початку війни - я у Харкові, живу і працюю. Це мій власний вибір. А це - мій звичайний день у місті, яке російські війська обстрілюють ось уже два місяці, але яке вони так і не змогли захопити.
Понад два місяці я засинаю та просинаюся на підлозі. Спочатку це була підлога моєї власної кімнати на 7-му поверсі мого будинку, згодом - кімнати в сусідів, нині - це підлога в апартаментах мого друга. Однокімнатна квартира, у якій я мешкаю разом із сестрою та мамою.
Останнім часом перше пробудження відбувається о 5:30. О цій годині або спрацьовує повітряна тривога, або чути залпи артилерії - гучно чи не дуже. Тоді крізь сон про мирне життя я знову повертаюся до війни. Я пригадую, чому у моєму місті чути постріли.
Постріли, на них у Харкові знається чи не кожен. Артилерія, реактивні системи залпового вогню, міни, робота ППО. "Виходи" та "входи". Дехто може навіть визначити відстань, на якій стріляють. Часто чути, як над головою ширяють снаряди. Туди сюди, наче артилерія грається у бадмінтон. А твоя голова - замість сітки. Від цього шелесту одразу стає моторошно.
Мій день починається зі зведення. Які саме райони потрапили під вогонь та кількість обстрілів. Якщо їх менше двох десятків за добу, то це, вважай, було тихо.
Від початку війни Харків пережив ракетні удари "Калібрами", авіаудари з використанням некерованих фугасних бомб ФАБ-500, "Гради", "Урагани", артилерію. Міни відкладеної дії, призначені для ураження живої сили супротивника, знаходили харків'яни вранці в себе на порозі.
Сидячи на кухні, вранці, поки всі сплять, я прислухаюся до далеких вибухів. Навіть від них іноді здригаються вікна.
Продуктовий шопінг під час війни
Перший тиждень після нашого переїзду сусіди не давали спокою. Літня пара взяла за правило будити нас десь о 8-й ранку. Кілька днів на тиждень у двір привозять гуманітарну допомогу. Заморожені на камінь бройлери, хлібина, найчастіше черства, та кілька яблук. Чергу біля під'їзду люди займають хто з 6-ї ранку, хто з 7-ї.
Тож сусіди, стурбовані заповненням нашого холодильника, чергу займали і для нас. О 8-й настирливо починав теленькати домофон. Допоки хтось не відповість.
Довелося пояснити, що ми самостійно робитимемо продуктовий шопінг. Поряд із будинком працюють кілька продуктових крамниць. На початку війни ціни у місті підскочили. Звичайний батон, який у мирний час коштував ледь 16 гривень, продавали за 30 гривень. А перші продуктові набори середнього покупця сягали тисячі - півтори за один візит до крамниці.
Нині покупців не так багато. Беруть найнеобхідніше. Добре, якщо є пенсія. Ті, хто втратив роботу та витратив заощадження, можуть розраховувати лише на волонтерів.
Вартість продуктів вирівнялась, а наш середній чек складає гривень 150 - 200. У крамницях працюють термінали. Якщо встати раненько, то є шанси навіть перевести в готівку частину коштів на картці. В асортименті всі основні продукти, крупи, овочі, є м'ясо та ковбаси.
На рядах з алкоголем - червоні стрічки, продаж заборонено. Та любителів хильнути це не зупиняє. Біля мене стоїть пара, років за п'ятдесят. "Де ти знайшов? Коли ти встиг? Ми ж щойно вийшли?", - відчитує дружина свого чоловіка. Той мовчить, похнюплено тримаючи в обох руках крамничного кошика. Поряд ледь відчутний запах спирту.
Окрім алкоголю найбільш бажаним лишається свіжоспечений хліб. Ним можна розжитися у великих супермаркетах, де є власні пекарні. Щоправда, туди ще треба добратися.
Громадський транспорт та велосипеди
Громадський транспорт курсував лише перші дні війни. Нині зупинки порожні, деякі - з розбитим склом, а лави у них припали товстим шаром пилу.
Дехто обирає пішу прогулянку. Це економить кошти, але за умови хаотичних обстрілів становить небезпеку. Більш щасливі власники автівок. Нині мобільність надає переваги.
Ще по місту працює таксі. Ціна відносно доступна. Є ті, хто виїздить у небезпечні райони - Північну Салтівку, селище Жуковського, П'ятихатки - райони, де нині найбільше стріляють.
Денис (ім'я змінене) - саме такий. Колишній спортсмен. Вивіз сім'ю у безпечне місце ще на початку. Сам повернувся до Харкова. Прохає в мене кілька хвилин аби поспілкуватися із жінкою біля мого під'їзду. Вже дорогою дізнаюся - він волонтер. Допомагає виключно жінкам з малими дітьми. Каже - вони нині найбільше потребують підтримки.
У телефоні в нього цілий список контактів. Мами, які сидять по бомбосховищах чи підвалах, мами з дітками у метро. Дістає все, від рідкісних дитячих сумішей, яких не знайти у крамницях, до памперсів. Денний маршрут із замовленнями намагається будувати так, аби завезти потрібну допомогу.
Квіти у середмісті
Сьогодні я прямую до центру. Не була тут від початку війни. Розстріл з "Калібрів" обласної адміністрації бачила лише у соцмережах. Будівля проглядається наскрізь, у правому крилі немає перекриттів. Завали тут розбирали близько двадцяти днів. Нині перед центральним входом все чисто.
Площа Свободи, за мирних часів найбільш людне місце, нині пуста. Центральними вулицями носяться автівки. А у саду Шевченка квітнуть магнолії. Великі, рожеві, дивовижні.
Пропустити подкаст і продовжити подкаст
Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
Ми зустрілися біля клумби. Обоє фотографуємо. Комунальниці висаджують різнокольорові кущики, кажуть - це віола, квітка з роду фіалкових. Попри війну харківські клумби виглядають звично квітуче. У міській раді кожного дня повідомляють про роботу комунальних служб та висаджені дерева і квіти.
"Друзів же багато в Росії, я фізмат закінчувала, Каразінський (Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна - Ред.). Я їм вишлю ці квіти і скажу - у вас мир, так, і у вас немає квітів. А в нас, подивіться, яка краса. І думаєш, чи можна посилати, чи ні. Як думаєте? А то ж я все їм розбиті будинки відправляю".
Цю жінку звати Таїсія. Я бачу її вперше в житті, та вона з щирістю, яка можлива лише у такі темні часи, обіймає мене. Ми з одного району.
У короткому діалозі з новою знайомою встигли з'ясувати хто з якого будинку. Таїсія нещодавно переїхала до центру. До того жили у підвалі. Спочатку це був підвал власної багатоповерхівки, згодом - синової. Таїсія каже - там зручніше, краще все облаштоване.
Наш район - на околиці міста. Це наукове містечко, відділене від Харкова лісопарком.
Вперше його обстріляли 6 березня. Під час обстрілу одна з ракет поцілила у крамницю, повну людей. Тоді загинуло четверо, ще 15 постраждали. Наступний був ввечері 10 березня. Я добре пам'ятаю цей гуркіт "прильоту", наче на тебе падає небо. Майже одразу згасло світло. Росіяни поцілили у трансформаторну підстанцію.
Згодом ми втратили лік кількості потраплянь. Мікрорайон лишився без світла та води. Майже не працювали крамниці. Їжу та ліки почали привозити волонтери. Воду - пожежники. Таїсія виїхала після другої хвилі евакуації з селища.
Та у перші дні кинулася фотографувати квіти у центральних парках. Нині, каже, завітали на ринок, попили кави. Розходимося під звуки повітряної тривоги, що лунає.
Повітряна тривога та вулична кава
Виття сирени лунає над центром, та в мене з телефона. Встановлена з початку війни програма "Тривога" з черговим оновленням голосом радника президента Олексія Арестовича рекомендує пройти до укриття.
Бути уважними, та без потреби не виходити з дому чи укриття, не ігнорувати сирени. Такі рекомендації від обласної військової адміністрації лунають щодня. Вирахувати, куди саме вдарять росіяни, неможливо. А отже безпечних районів, як таких не існує. Хоча найбільше все ще дістається саме околицям. Район Північна Салтівка нині найбільш зруйнований.
Перечікую небезпеку в одному з під'їздів. Головне - пам'ятати правило двох стін та не ставати навпроти металевих дверей. Їх осколки прошивають на раз.
Після укриття наступний пункт маршруту - вулична кав'ярня.
Кава на вулиці, під час прогулянки або й на лаві у парку - смак мирного життя. Містяни розповідають про відчайдуха, який привозить таке мирне життя на Салтівку, під обстріли.
Та у Харкові є місце, яке вже встигло стати культовим за час війни. Саме тут з'явилася перша вулична кав'ярня на початку війни. Нині вони тут - одна за одною. Мають холодильнички з газованої водою та десертиками. Американо, еспресо чи капучино роблять за кілька хвилин. Розплатитися можна не лише готівкою. Термінали тут є в кожного.
Дмитро тут працює близько місяця. Готує каву від 7-ї ранку до 7 вечора. Каже - його бережуть збройні сили України, а клієнти найбільше хочуть миру та спокою.
"Коли я зможу повернутися?"
Майже кожен мій день завершується розмовами з друзями, які поїхали з Харкова. Вони телефонують, стурбовані знайденим у телеграм-каналах. Хочуть знати, чи дійсно Харків зруйновано, чи все ще стріляють. Та найчастіше питають - коли зможуть повернутися.
За даними міської влади Харкова на кінець березня з міста виїхала третина населення. А після двох місяців війни близько 20% будинків не підлягають відновленню. Тож влада почала створювати новий генеральний план міста. Аби тим, хто виїхав, було куди повертатися.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!