"Під обстрілами і в жахливих умовах". Як люди живуть у прифронтовому Лисичанську

Російські війська повільно просуваються вздовж лінії фронту на півночі Донбасу, тому в Лисичанськ тепер можна дістатись лише однією дорогою.
"Щодня кров, кров, кров, кров", - каже майор Кравченко, що очолює армійські медичні бригади у цьому районі.
"Стежте за снайперами. Росіяни обстрілювали цей район 15 хвилин тому", - каже медсестра, коли ми йдемо за майором у занедбану будівлю, де бригади "швидкої" чекають на наступний виклик.
Кожні кілька секунд чути гуркіт артилерійських снарядів.
Підлога в будівлі всипана битим склом і сміттям. У кутку стоїть стіл для настільного тенісу, поряд у стіні - велика діра від снаряда. Медики за саморобним столом п'ють каву.

Лисичанськ - одне з багатьох стратегічних міст, розташованих серед лісів, пагорбів і гігантських вугільних шахт, яке наразі намагаються захопити росіяни. Їхня мета - взяти в кільце українські сили і захопити решту Донбасу.
"У нас близько 30 поранених щодня. Уламки, кулі, поранення. Все залежить від інтенсивності бою. Поранених підбираємо й відвозимо до шпиталю. Але наші солдати утримують позиції, дають гідну відсіч", - каже майор Кравченко.
Більшість поранень - це травми від уламків та струс мозку, що свідчать про російську стратегію обстрілів укріплених українських. Але кульові поранення, про які розповідав майор, схоже, підтверджують повідомлення про те, що російські війська перейшли у наступ.

Пропустити подкаст і продовжити подкаст

Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
Далі, за межами Лисичанська, у напівзруйнованій лікарні радянських часів на ношах лежить солдат з важким пораненням голови.
"Травма серйозна, перспективи дуже погані", - хрипло каже лікар за секунду до того, як "швидка" забирає пораненого бійця у безпечніше місце.
Темні лікарняні палати переповнені молодими солдатами, у багатьох з них - струс мозку.
"Обстріляли з мінометів на Великдень. Голова болить, важко зосередитись", - прошепотів 30-річний Олександр Грінчак. Він повільно вказує на ліжко, де лежить його друг з аналогічними травмами. В лікарні немає водопроводу, але медиків це не зупиняє, вони продовжують оперувати.
На вулицях багато будинків мають свіжі сліди від недавніх російських обстрілів. На дорозі величезна діра, АЗС зруйнована.
Російські війська просуваються до Лисичанська з півночі, сходу, а тепер ще й з південного сходу, що здається більш методичною і, можливо, ефективнішою стратегією. Вони хочуть перекрити основні українські шляхи постачання, зокрема життєво важливу залізничну колію.
Більшість цивільних вже залишили Лисичанськ і прилеглий прифронтовий Сєвєродонецьк.
Але під час особливо сильного обстрілу ми побачили родину з чотирьох людей. Вони йшли тротуаром у найближчий підвал.
"Нам нікуди їхати. Родичів в інших місцях немає. До того ж потрібні гроші, щоб жити десь, а наших запасів вистачить на місяць", - каже Анастасія Леонтьєва, тримаючи за руку свого чотирирічного сина.
"Я в нормі, - бадьоро каже дев'ятирічна Маша, але здригається, коли над містом прогримів гучний вибух. - Я не боюся. Я ж старша сестра, тому не боюся".

У підвалі великої адміністративної будівлі ховаються сімнадцять цивільних, серед них кілька дітей. У них щойно вимкнули воду, електрика поки що є.
69-річна Любов Губіна та її 73-річний чоловік Олексій сидять на ліжках у крихітній кімнаті, слухають новини по радіо і тихо сперечаються про те, що їм робити.
Прибиральниця у дитячому садочку на пенсії та водій вантажівки все життя прожили у Лисичанську.
"Я сказав дружині, що вона може їхати з дітьми", — каже Олексій.
"Мій чоловік хворий. У нього болять ноги. Він не може ходити, тому ми залишимося. Але мені страшно. Цієї війни не мало бути", - каже Любов і починає плакати.
"Це жахливо. Я так боюся. Я боюся щоночі. Я не знаю, чи переживемо ми це. Не знаю, чи вистоять Лисичанськ і Україна".
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!