Самопроголошений президент Александр Лукашенко під час військових навчань під Брестом, 12 вересня 2021 рокуПокарати Лукашенка: чи достатньо доказів участі Білорусі в агресії проти України
Чи можна назвати Білорусь співучасником російської агресії проти України? А відповідно, чи мусить Мінськ відповідати за неї?
Це питання стало особливо актуальним після висновків ОБСЄ, де вказується, що Білорусь не є стороною "міжнародного збройного конфлікту" Росії та України.
Цей висновок вже активно використовується білоруською пропагандою як доказ непричетності Мінська до скоєних в Україні злочинів.
Тим важливіше розглянути, чому ОБСЄ дійшла таких висновків. А головне – чи перешкоджають вони притягненню до відповідальності Александра Лукашенка та його посіпак?
"Московський механізм" без Москви
З березня 46 держав-учасниць ОБСЄ, включаючи Україну, активували Московський механізм ОБСЄ щодо вторгнення РФ в Україну.
Йдеться про формальну процедуру, встановлену в рамках ОБСЄ, що дозволяє розгортання короткострокової міжнародної місії зі встановлення фактів для вирішення конкретної проблеми з правами людини в регіоні ОБСЄ.
"Московським" цей механізм названий тому, що він був прийнятий під час зустрічі Наради з безпеки і співробітництва в Європі, що відбулася в 1991 році в Москві.
Згідно з рішенням держав-учасниць ОБСЄ Московський механізм задіяний з метою "дослідження впливу на права людини і гуманітарних наслідків вторгнення Російської Федерації і війни, підтримуваних Білоруссю, на народ України, в межах міжнародного визнаних кордонів і територіальних вод України".
Показово, що РФ відмовилася співпрацювати з Місією експертів ОБСЄ, вона повідомила місію, що вважає Московський механізм значною мірою застарілим і зайвим, і відмовилася призначити особу для зв’язку.
Відповідна місія розпочала роботу 15 березня, а вже 13 квітня були оприлюднені її висновки.
Цей документ, що складається майже зі 100 сторінок, фіксує вагомі докази величезної кількості злочинів, скоєних Росією в Україні.
Варто уточнити: звіт складався без забезпечення безпосереднього доступу експертів до зони ведення бойових дій та тимчасово окупованої території України. Також події, про які йдеться у звіті, відбулися з 24 лютого по 1 квітня, а відповідно, він не охоплює факти воєнних злочинів, що відкрилися, коли російські війська вийшли з півночі України.
Попри це, місія визначила, що оскільки і Росія, і Україна є державами, бойові дії між ними регулюються міжнародним гуманітарним правом, та віднесла їх до категорії "міжнародних збройних конфліктів".
При цьому, що важливо для нашої позиції в міжнародних судах, у звіті визнається факт окупації РФ ОРДЛО, починаючи з 2014 року. "Луганська та Донецька республіки перебувають під повним контролем Росії, таким чином, остання несе відповідальність за їхню поведінку".
Також наголошується, що Місія виявила чіткі закономірності порушень міжнародного гуманітарного права російськими збройними силами з багатьох досліджуваних питань. Місія визначила, що навіть якщо певними цілями гіпотетично були військові об’єкти та комбатанти, дуже малоймовірно, щоб безперечне використання касетних боєприпасів, боєприпасів з великим радіусом вибуху, таких як авіаційні бомби або ракети, некеровані ракети, артилерія та міномети, реактивні системи залпового вогню і прості бомби, випущені з літаків, ймовірне використання запальної зброї, білого фосфору, термобаричних або вакуумних бомб у густонаселених районах - у кожному випадку було єдиним можливим вибором для військового командування, особливо враховуючи широкий спектр озброєння, яким володіє Росія.
Таким чином, Місія дійшла загального висновку, що РФ не вжила всіх можливих запобіжних заходів, як це повинна була робити згідно з міжнародним гуманітарним правом.
Місія ОБСЄ знайшла достовірні докази, які свідчать про те, що порушення прав людини, в тому числі деяких з найбільш фундаментальних прав (право на життя, заборона катувань та інших нелюдських і принижуючих гідність видів поводження та покарання), мали місце протягом перших п’яти тижнів конфлікту.
Більшість із цих порушень відбулися на територіях, які фактично підконтрольні Росії, і особливо на територіях, які потрапили під її контроль на короткий чи тривалий період у нинішньому конфлікті (Херсонська область, Київщина тощо).
Серйозність цих порушень додатково посилюється їх запереченням та відсутністю будь-яких спроб їх розслідувати та притягнути винних до відповідальності з боку РФ.
Казус Білорусі
Цим важливі ці висновки?
Україні на цьому етапі війни важливо не лише закласти основи для індивідуальної відповідальності політичного керівництва Росії та Білорусі, а, крім іншого, застосувати інструменти міжнародно-правової відповідальності цих держав за скоєні воєнні злочини з перспективою забезпечити відшкодування збитків (репарації).
Розраховувати на добровільну виплату Росією або Білоруссю репарацій Україні не доводиться. Тому єдиним способом стягнення з країни-агресора та її посібника компенсацій може стати примусове відчуження раніше заарештованого майна на користь сторони, що постраждала.
Проте, визнавши провину РФ, у місії обійшли стороною Білорусь.
Згідно зі звітом, і держави-члени НАТО, і Республіка Білорусь не визнані сторонами "міжнародного збройного конфлікту" Росії та України.
Тим не менш, зазначається, що вони несуть підвищену відповідальність за "забезпечення поваги" міжнародного права сторонами, які вони підтримують.
За висновками групи, держави НАТО не є сторонами лише на підставі того, що вони постачають зброю або передають загальну розвідувальну інформацію Україні.
Натомість, попри те, що Білорусь дозволяє використовувати свою територію для російського нападу на Україну, Місія вважає, що на момент 1 квітня вона "не є учасницею міжнародного збройного конфлікту, поки сама не вчиняє актів насильства чи інших дій, які були б прямою участю у бойових діях осіб, які репрезентують Білорусь".
Варто зазначити, що цей висновок не був позитивно сприйнятий в Україні.
Українська сторона у своїх застереженнях до звіту посилається на статтю 3 резолюції Генеральної асамблеї ООН 3314 від 1974 року "Про агресію".
Серед таких дій у статті 3 резолюції є пункт f: "Дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала у розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для вчинення акту агресії проти третьої держави".
Тож виникає питання, чи означає це рішення, що Білорусь та особисто Александр Лукашенко уникли відповідальності за агресію проти України?
ООН допоможе
Білорусь, поза сумнівом, відіграла одну з ключових ролей у нападі Росії на Україну.
Станом на 24 лютого білоруські аеродроми, засоби протиповітряної оборони, системи управління повітряним рухом, військова і частина цивільної логістики фактично були передані в розпорядження Росії.
Вся ця інфраструктура була використання для ударів та прямого вторгнення на суверенну територію України.
Усі перелічені заходи вчинені за прямим розпорядженням керівництва Білорусі на її території, що, відповідно до норм міжнародного права, прирівнюється до залучення у військовий конфлікт на боці однієї зі сторін.
Аргументи, що РФ було надано дозвіл лише на навчання, а не на агресію, тут не спрацьовує.
За весь час війни Мінськ жодним чином не висловив протест проти дій РФ.
Усе це відображено і в резолюції Генеральної асамблеї ООН від 2 березня, яка засуджує вторгнення Росії в Україну і закликає РФ негайно вивести всі війська з України. Резолюція, серед іншого, засуджує "залучення Білорусі до цього незаконного застосування сили проти України" та закликає Мінськ "дотримуватися своїх міжнародних зобов'язань".
Якщо використати це формулювання та довести, що військова та цивільна інфраструктура Білорусі де-факто була передана в управління Росії та використовувалась для підтримки ведення бойових дій в Україні, що спричинили злочини геноциду, Білорусь також можна визнавати винною стороною.
З іншого боку, тлумачення терміну "підтримка" несе ризик поширення на принципи "відповідальності держави" у міжнародному праві. Враховуючи широкі дискусії, які тривали між союзниками України щодо того, які види підтримки вони можуть надати Україні, не перетинаючи лінію "залучення" до військових дій, нам слід обережно вибудовувати стратегію юридичного переслідування агресора, щоб не нашкодити активній військово-технічній допомозі для нас.
Враховуючи зазначене, проміжне рішення Міжнародного суду ООН Україна має використати, щоб ускладнити безпосередню участь або спонсорування конфлікту Росією через своїх проксі (так звані "ЛДНР", невизнана Придністровська Молдавська Республіка, Білорусь) шляхом подання нових позовів до країни-агресора та країни-пособника (в першу чергу, Білорусі).
Маючи значну кількість встановлених фактів агресії завдяки звіту ОБСЄ та проміжному рішенню Суду ООН, українській стороні варто було б ініціювати подання окремого позову до Білорусі, обмеживши його двома конвенціями: про геноцид та про боротьбу з фінансуванням тероризму.
Що важливо - обидві конвенції були ратифіковані і Білоруссю, і Україною.
Відповідно, в такому випадку Суд ООН може ухвалювати рішення, не питаючи згоди відповідача.
Отримавши рішення суду на свою користь, Україна зможе ініціювати перед США внесення Білорусі до переліку держав-спонсорів тероризму, внаслідок чого мінський режим, всі державні компанії та більшість приватного бізнесу ризикують опинитися під режимом посилених міжнародних санкцій та торговельних обмежень (від контролю експорту товарів подвійного призначення до заборони на зовнішню допомогу).
Покарання для Лукашенка
У випадку з діючим військово-політичним керівництвом Білорусі є два основні шляхи притягнення до індивідуальної відповідальності за роль в агресії проти України.
Перший шлях - притягнення до відповідальності Лукашенка та його військово-політичного командування за їхній внесок і сприяння у скоєнні воєнних злочинів, вчинених російськими військами в Україні.
Є достатні юридичні підстави доводити в суді, що, беручи участь у військових навчаннях напередодні вторгнення, надаючи військову та цивільну інфраструктуру збройним силам РФ, білоруська влада заздалегідь знала і навмисно сприяла вчиненню російських нападів на цивільне населення та українську інфраструктуру.
Другий шлях - притягнення до відповідальності за причетність до злочину агресії або сприяння вчиненню злочину.
Хоча Міжнародний кримінальний суд не має компетенції судити Лукашенка за цей злочин - оскільки ні Росія, ні Білорусь не ратифікували Римський статут, - може йтися саме про створення спеціального міжнародного трибуналу для цієї мети - за аналогом трибуналу для колишньої Югославії або трибуналів щодо військових злочинців Другої світової війни.
Щоправда, такому трибуналу ще доведеться подолати проблему імунітетів голів держав і отримати рішучу міжнародну підтримку.
Важливо, що, як свідчить міжнародна практика кримінальної юстиції,
Лукашенко не стане "першопрохідником" серед лідерів держав, яких звинувачують у пособництві актам агресії проти держави-сусіда.
У 2012 році міжнародний трибунал за підтримки ООН визнав колишнього президента Ліберії Чарльза Тейлора винним у злочинах проти людяності, скоєних шляхом пособництва воєнним злочинам у Сьєрра-Леоне.
Автор: Олександр Калініченко,
юрист-міжнародник, керівник проєкту "Нотатки атлантиста"