«Вышел покурить — его убили». Журналисты ВВС пообщались с могильщиком, который хоронил людей в Буче
Он остался в Киевской области во время оккупации и не уехал из чувства долга. Игорь Середа — могильщик. Он занимался ритуальными услугами до войны, хоронил людей во время оккупации и помогал с перезахоронением убитых из братских могил в Буче.
*Деякі описи або зображення, які містяться у статті, можуть засмутити.
«У вільну хвилину, коли російські військові виїхали, ми викопали велику братську могилу на кладовищі. Людина померла, ми швидко приїхали, поховали, засипали. І так наступну», — згадує Ігор про особливості поховання під час окупації.
Ігор у цій справі з дитинства. Ритуальними послугами у Немішаєвому займався його батько. Попри те, що він звиклий до такої роботи, у роботи гробаря були свої виклики під час війни.
Ховали без труни і під дулами автоматів
Російські військові заїхали у Немішаївську громаду, яка розташована між Бучею та Бородянкою, в перших числах березня. Попри ротацію вони залишалися там до початку квітня, поки Київщину не звільнили ЗСУ.
- «Нехай би і мене вбили». Мешканці Бучі про пережиті звірства
- Як тисячі мешканців з півночі Київщини опинилися у заручниках у російських військ
Ігор розповідає, що під час перебування російських військових в селах громади людей ховали і у дворах.
«Людину вбило осколками снаряда в Немішаєвому, то поховали у дворі, бо на кладовище їхати не дозволили. У Микуличах російські військові стали колоною біля хати, де загинула людина, і не дали вивезти тіло. Поховали у дворі», — описує Середа ситуацію в своїй громаді.
Декому вдавалося домовитися з російськими солдатами. Наприклад, двом жінкам з сусіднього села Мироцьке.
На капот автомобіля гробарів наклеїли букву V і причепили білі стрічки. На кладовище бус з домовиною супроводжував російський БТР і КамАЗ.
«Приїхали на кладовище, навколо нас стояли три автоматники, голову піднімати не дозволяли. Копаєш яму і думаєш: ти в тій ямі будеш чи не ти», — пригадує той випадок Ігор.
Також часто доводилося ховати померлого без труни, бо не могли привезти її з сусіднього села.
«Ховали, хоча б якось, щоби людину поховати. Тоді було незрозуміло, наскільки це затягнеться», — додає гробар.
При всьому поспіху викопування ям і поховання людей, Ігор та його напарники завжди пам’ятали, хто де похований. І коли з’являлася можливість — їхали і ставили на могилу хрест з іменем померлого. Щоби було відомо, де похована та чи інша людина, яка загинула під час війни.
Ігор був без мобільного зв’язку і часто змінював місця ночівлі з міркувань безпеки. Попри це місцеві все одно знаходили його, коли було треба поховати людину.Якось увечері всередині березня у місцевій групі з’явився допис: підкажіть, як знайти Ігоря Середу. Менше ніж за годину авторка допису подякувала за допомогу — знайшли.
Ексгумація могил у Бучі
«Після звільнення Київщини ми дізналися, що в Бучі йде робота з ексгумації братських могил та перепоховання жертв агресії. Я подзвонив до начальника кладовища. Він запитав, чи ми на місці і чи готові працювати», — пояснює Ігор. Так він та його напарники опинилися в Бучі.
8 квітня в Бучі почали ексгумацію тіл з братської могили біля церкви Андрія Первозваного, щоб ідентифікувати людей та встановити обставини їхньої смерті.За словами Ігоря, у Бучі робота ділиться на два етапи: спочатку тіло викопують із загальної могили, а вже потім перепоховують.
«Усі тіла ми клали в пакети і перевозили на кладовище на вулиці Депутатській», — каже Ігор.
Також хлопцю довелося надавати і юридичні пояснення для родичів загиблих. Головне правило — спершу викликати поліцію.
«Телефонує знайома і каже, що за селом вбили батьків. Я раджу спершу телефонувати в поліцію. Багато хто каже — давайте переховаємо з двору на кладовище. Але без лікарського свідоцтва та без поліції ми не можемо цього зробити», — пояснює гробар.
Вік і кількість загиблих — вражає
Ритуальними послугами займався батько Ігоря. Хлопець з дитинства у цій сфері. З 14 років їздив разом з батьком по моргах.
«Я до цього звиклий. Але кількість убитих, їх вік не те, що вражає… Ти не можеш підібрати правильні слова», — описує Ігор свої відчуття від побаченого в Бучі.
Деяких людей, яких знайшли мертвими у братській могилі в Бучі, Ігор та хлопці, які з ним працюють, знали особисто.
«Волонтери з Бучі — два хлопці і дівчина. Ти не можеш впізнати людей, бо вони у напіврозкладеному стані, вже почалися гнилісні стани. Ми намагаємося покласти тіло в пакет, відчуваю в кишені паспорт. Дістаю — хлопець 1991 року народження», — згадує Ігор, який є майже ровесником загиблого.
Інший випадок, коли вбивали старих і немічних, як от лежачу бабусю Ігоревого знайомого.
Кількість загиблих була вражаючою, навіть для людини, яка часто бачить смерть.
«На фотографіях їх одна п’ята. Тіла одразу вивозили. Дістали — фура одразу вивезла. Їх там просто сотні. І діти, і жінки», — каже гробар.
«Вийшов покурити — його вбили»
Більшість людей, за словами Ігоря, загинули через дурницю — просто опинилися не у той час, не в тому місці. Про це розповідають родичі та сусіди загиблих.
«Вийшов покурити — його вбили. Вийшов собачку погодувати — його вбили. Щось віз з одного кінця міста в інший — його машину розстріляли. Як таке може бути? В голові таке не вкладається», — розповідає Ігор про те, що вразило його найбільше.
Роботи в Бучі ще тривають. Перші дні гробарі починали роботу з сьомої-восьмої ранку, як тільки починало світати, і закінчували роботу в 11-й ночі. Зараз, кажуть, роботи менше. Залишилися тіла, які знаходять у різних місцях.
«Так на Яблунському кладовищі було видно руку. Давай викопувати. Думали, там одне поховання. Розкопали — там шість тіл. Опізнати змогли лише одного. Інші тіла почали гнити, важко було сказати — жінка це чи чоловік, лише по одягу», — розповідає Ігор.
- «Після Бучі я не відчував нічого крім ненависті» — Зеленський в інтерв'ю ВВС
- «Вбили за тризуб». Село під перехресним вогнем
Іноді пошук людини чи її тіла затягується надовго.
«У жінки з Микулич син поїхав у Бучу. Його машину розстріляли. Місцевий мешканець затягнув тіло до себе на подвір'я і там поховав», — переказує Ігор історію перепоховання чоловіка на місцевому кладовищі.
«Це моя робота. Я мав її робити»
Ігор Середа переконаний у важливості роботи, яку він робить. Саме тому він відправив з Київщини маму і сестру, а сам залишився на місці.
«Я тут і залишився через роботу. Я мав її робити», — каже він.
Під час війни, за словами гробаря, ніхто не брав гроші за поховання. Це робили з почуття обов’язку та відповідальності.«Ми ніколи нікому не казали про гроші і що за це треба заплатити. Якщо людина вважала за потрібне і могла заплатити, то вона це робила», — пояснює Ігор.
Війна не зробила його бізнес прибутковим, але домовини розходяться з шаленою швидкістю.
«За два дні до війни мені прийшла фура трун, і за війну вони розійшлися», — каже гробар про два місяці війни.
Ігор сподівається, що робота з ексгумації тіл в Бучі скоро закінчиться. Але припускає, що тіла вбитих ще довго знаходитимуть у посадках та в лісах.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!